Фредрик Бакман — шведский блогер, журналист и писатель, книжный дебют которого состоялся в 2012 году. Его романы «Человек по имени Уве» (экранизация романа получила Оскар в 2016 году), «Моя бабушка просит ей простить» и «Бритт-Мари была здесь» переведены на двадцать пять языков мира. Книга «Моя бабуся просить їй вибачити» стала бестселлером в США, Германии, Норвегии, Исландии, Южной Кореи и Японии. Всего в мире продано уже около двух миллионов экземпляров этого романа. На украинском книгу издает издательство #книголав. Переводчица — Ольга Захарченко, автор обложки — Илья Стронговский.
Эльзе — семь, и она не такая, как другие. Ее бабушке — семьдесят семь, и она невероятно безумная — если считать неистовством, например, стояние-на-балконе-и-обстреливание-прохожих-с-ружья-для-пейнтбола. А еще бабушка для Эльзы лучший — и единственный — друг. Каждую ночь Эльза скрывается от мира в бабушкиных историях о Стране-Спросонья и Королевстве Миамас, где никто не должен быть «нормальным». И когда Бабушка умирает и остается жить только в письмах, написанных тем, перед кем она чувствовала вину, — вот тогда и начинается самое большое приключение Эльзы…
«Нечасто в руки попадает книга, которую не просто читаешь, а какая погружает тебя в совершенно другой мир, — рассказывает соучредитель #книголав Светлана Павелецкая. — Этот роман Бакмана только в Швеции был продан тиражом более 500 000 штук. Думаю, что книга рассказывает о ребенке внутри каждого из нас. Очень редко книга бывает одновременно и смешной, и трогательной, когда ты из слез переходишь к смеху. Именно такой должна быть трагикомедия. Это как „Сломанные цветы“ Джармуша, только книга. Это когда тяжелые по содержанию вещи о прощении, принятии, о внутреннем мире, о том, как отпускать людей и мысли передаются настолько легко, что сложно в это поверить.»
«Моя бабуся просить їй вибачити» — книга о жизни: печальной и смешной, больной и увлекательной одновременно, а также об одном из важнейших прав человека — право быть другим.
Отзывы СМИ:
«Фредрик Бакман имеет талант к плетению сказок — правдоподобных и причудливых. Плавный рассказ Бакмана наполняет его героев обаянием и остроумием… Невероятная история». St. Louis Post-Dispatch
«Это замечательная история о том, как научиться быть иным в мире, который часто не принимает нашу инаковость. О любви между бабушкой и внучкой. Это история, которая заставит вас смеяться, заставит вас плакать и любить героев, которых мог создать только Фредрик Бакман». Анна Флинн, Watermark Books
Фрагмент
Мати бабусю — все одно, що мати армію. Це абсолютне виняткове право внуків: знати, що хтось на твоєму боці завжди, що б не сталося. Навіть якщо помиляєшся. Особливо якщо помиляєшся.
Бабуся — це одночасно меч і щит. Коли в школі кажуть, що Ельза «не така», наче це щось погане; коли вона приходить додому із синцями, а директор каже, що їй треба навчитися «вписуватися в колектив», — ось коли Бабуня підтримує її. Не дозволяє їй просити вибачення. Не дає брати на себе провину. Бабуня ніколи не каже Ельзі, щоб вона не звертала уваги, бо тоді «їм не буде так приємно її дражнити». Або що їй краще «просто піти». Бабуня не така дурна.
І що самотнішою стає Ельза в реальному житті, то більшає її армія в Країні-Спросоння. Що важчі удари скручених рушників удень, то дивовижніші пригоди чекають на неї вночі. У Міамасі ніхто не каже, що вона мусить навчитися підлаштовуватись. Ось чому Ельза не була надто вражена, коли вони з Татом під час поїздки до Іспанії зупинялися в такому готелі, у якому, як пояснив Тато, «все включено». Бо якщо в тебе є Бабуня, то в усе твоє життя «все включено».
У школі вчителі кажуть, що в Ельзи «проблеми з концентрацією». Але це не так. Вона може процитувати майже всього Гаррі Поттера. Вона може дати характеристику суперсилам усіх Людей Ікс і точно знає, кого з них Людина-Павук переможе, а кого не переможе. І вона може із заплющеними очима намалювати доволі точну копію карти з початку «Володаря перснів». Якщо тільки поряд не стоїть Бабуня, сіпаючи аркуш, і не канючить, як це страшенно нудно і що краще взяти «Рено» й куди-небудь «гайнути». Така невгамовна ця Бабуня. Зате вона показала Ельзі кожен куточок Міамасу й усі куточки решти п’яти королівств Країни-Спросоння. Навіть руїни Мібаталосу, який розграбували тіні в кінці Війни-Без-Кінця. Ельза стояла разом з Бабунею на скелях узбережжя, де дев’яносто дев’ять снігових ангелів принесли себе в жертву; вона вдивлялася в обрій за морем, звідки одного дня повернуться тіні. І Ельза знає про тіні все, бо Бабуня завжди каже, що ворогів треба знати краще, ніж себе.
Спочатку тіні були драконами, але зло й темрява всередині них поступово набрали такої сили, що перетворили їх на щось інше. На щось набагато небезпечніше. Вони ненавидять людей та їхні історії; і вони ненавиділи так довго й так сильно, що врешті темрява охопила їхні тіла повністю, тому їхні обриси неможливо розрізнити. Ось чому тіней так важко побороти: вони можуть зникнути в стіну чи в землю, а можуть шугнути вверх. Тіні люті й кровожерливі, і якщо тінь вас укусить, то ви не просто помрете, на вас чекає набагато серйозніша і жахливіша доля: ви втратите фантазію. Вона просто витече з рани, а ви станете сірим і порожнім. Рік за роком ви будете згасати, поки тіло не перетвориться на оболонку. Поки вже ніхто й ніколи не згадає жодної казки.
А без казок Міамас і вся Країна-Спросоння помруть від значної втрати фантазії. Найогидніший вид смерті.
Але Вовче Серце переміг тіні у Війні-Без-Кінця. Він вийшов із лісу, коли казки найбільше потребували його допомоги, і загнав тіні за море. Та одного дня тіні повернуться. Тому, мабуть, Бабуня й розповідає їй зараз ці історії, думає Ельза. Щоб підготувати її.
Отож учителі помиляються. В Ельзи немає проблем із концентрацією. Просто вона концентрується на правильних речах.
Бабуня каже, що люди, які думають повільно, завжди звинувачують тих, хто думає швидко, у проблемах із концентрацією.
— Ідіоти не можуть зрозуміти того, що не-ідіоти хапають на льоту, і того, як це вони вже рухаються до іншої думки, не чекаючи, поки до ідіотів дійде. Ось чому ідіоти завжди налякані та агресивні. Бо нічого не лякає ідіотів так сильно, як маленька розумна дівчинка.
Саме це вона часто каже Ельзі, коли в школі випадає день з особливо-дошкульною-концентрацією. Тоді вони вкладаються на величезне ліжко Бабуні, стеля над яким уся обліплена чорно-білими фотографіями Бабуні з іншими людьми, й заплющують очі, поки люди на фотографіях не починають танцювати. Ельза не знає, хто вони, Бабуня просто називає їх своїми «зірками», бо коли з вулиці крізь штори проникає світло, вони виблискують, наче зорі на нічному небі. Чоловіки в уніформах, інші — у медичних халатах, а кілька чоловіків взагалі майже голі. Високі чоловіки, усміхнені чоловіки, вусаті чоловіки, а ось чотири кремезних чоловіки в капелюхах, і всі вони стоять біля Бабуні й мають такий вигляд, ніби вона щойно розповіла їм зухвалий жарт. Ніхто з них не дивиться в об’єктив, тому що ніхто з них не може очей відвести від Бабуні.
Бабуня молода. Вродлива. І безсмертна. Вона стоїть біля дорожнього знаку з літерами, яких Ельза не знає. Вона стоїть перед наметами в пустелях між чоловіками, що тримають рушниці. І на всіх фотографіях — діти. Деякі — з пов’язками на головах, інші лежать на лікарняних ліжках із трубками, вставленими в їхні тіла, в котрогось із них тільки одна рука, а на місці другої — обрубок. Але один хлопчик не схожий на пораненого — у нього такий вигляд, ніби він може пробігти хоч сто кілометрів босоніж. Цей хлопчик приблизно Ельзиного віку. Його волосся таке густе й скуйовджене, що в ньому можна загубити ключі, а в погляді цього хлопчика є щось таке, ніби він щойно знайшов схованку з феєрверками й морозивом. Очі в нього великі, бездоганно круглі й такі чорні, що білки очей схожі на крейду на шкільній дошці. Ельза не знає, хто він, але Бабуня називає його Хлопчик-Перевертень, бо саме на нього він їй схожий.
Ельзі весь час кортить розпитати Бабуню про Хлопчика-Перевертня. Та щойно їй це спадає на думку, її повіки важчають, і наступної миті вона вже сидить на хмарці-тварині, а поряд — Бабуня на своїй, і вони пливуть над Країною-Спросоння і приземляються біля міських воріт Міамасу. Й тоді Ельза вирішує розпитати Бабуню вранці.
А потім одного ранку більше немає ранку взагалі.
112 thoughts on “Моя бабуся просить їй вибачити. Фрагмент книги шведского писателя Фредрика Бакман”