Ловець повітряних зміїв. Отрывок из книги

«Ловець повітряних зміїв» — дебютный роман афгано-американского автора Халеда Хоссейни, который увидел свет в 2003 году и впоследствии два года подряд возглавлял список бестселлеров The New York Times, а в 2007-м по его мотивам был снят одноименный фильм.

На украинском книга вышла в Видавництві Старого Лева, переводчик: Екатерина Михалицина.


Читать рецензию: Уроки человечности Халеда Госсейни


Одного морозного дня зимой 1975-го афганский мальчик Амир становится свидетелем ужасного поступка. Это событие навсегда меняет и его собственную жизнь, и судьбу его близкого приятеля Гассана. Но дело не только в увиденном, но и в том, что Амир не вмешался, ничего не сделал, остался стоять в стороне. Трусость, даже отступничество, будет преследовать его всю жизнь сначала в Афганистане, затем в Америке, пока Амир наберется мужества, бросит вызов всем своим внутренним демонам и найдет «способ снова стать хорошим».

IMG_9942-2

Отрывок


Існує легенда, нібито мій батько якось у Белуджистані голіруч здолав гімалайського ведмедя. Якби таке розповідали про когось іншого, то ніхто не повірив би і цю історію вважали б за лааф — схильність афганців до перебільшення, яка, на жаль, є мало не національною хворобою: якщо хтось вихваляється, що його син — лікар, то доволі ймовірно, що той хлопчина просто склав іспит з біології у середній школі. А от правдивість історій про бабу́ ніхто під сумнів не ставив. Та навіть якби хтось і засумнівався — що ж, у баби́ були три паралельні шрами, які тяглися нерівними смужками через усю спину. Я уявляв, як баба́ бореться з ведмедем, безліч разів, снив про це. І в тих снах я ніколи не міг відрізнити бабу́ від ведмедя.

Саме Рахім-хан дав бабі́ його славетне прізвисько — Туфан-ага, себто «пан Ураган». І воно справді виявилося дуже влучним. Батько був утіленням стихії та взірцевим пуштуном: рославий, з густою бородою і гривою кучерявого каштанового волосся, такого ж непокірного, як і він сам; його руки, здавалося, могли завиграшки викорчувати вербу, а грізний погляд «змусив би диявола впасти на коліна та благати пощади», як любив казати Рахім-хан. Під час вечірок, коли в кімнату вривалася батькова постать заввишки сто дев’яносто п’ять сантиметрів, усі голови поверталися до неї, мов соняшники до сонця.

Бабу́ неможливо було ігнорувати, навіть коли він спав. Я затикав вуха ватними рурками, накривався з головою, і все одно хропіння баби́ — дуже схоже на гудіння двигуна вантажівки — сягало крізь стіни. А між моєю кімнатою та спальнею баби́ був цілий коридор! Досі не уявляю, як мамі вдавалося спати з ним в одній кімнаті. І це один з пунктів у довгому переліку моїх запитань до мами, які я поставив би їй, якби ми могли зустрітися.

Наприкінці 1960-х, коли мені було чи то п’ять, чи то шість, баба́ вирішив побудувати сиротинець. Я дізнався цю історію від Рахіма-хана. Він розповів, що баба́ сам виконав креслення, хоч і не мав ніякого досвіду в будівництві. Скептики вмовляли його не дуріти та найняти архітектора. Баба́, звісно, відмовився, і всі хитали головами, нарікаючи на його впертість. Зрештою бабі́ таки вдалося задумане, і всі знову хитали головами, але тепер — захоплюючись його тріумфом. Баба́ оплатив із власної кишені побудову двоповерхового сиротинця просто біля головної смуги Джаде-Майванд на півдні від річки Кабул. Рахім-хан розповів мені, що баба́ особисто профінансував увесь проект, зокрема послуги інженерів, електриків, сантехніків і чорноробів, а що вже казати про міських чиновників, яким «слід змащувати вуса олією».
Сиротинець будували три роки. Мені тоді було вже вісім. Пригадую, як у день перед відкриттям баба́ повіз мене на озеро Ґарґа, що за кілька миль на північ від Кабула. Він сказав запросити й Гассана, проте я збрехав, що в Гассана пронос. Я хотів, щоб баба́ був тільки мій. А ще на цьому озері ми з Гассаном якось пускали жабок, і Гассанова стрибнула вісім разів. Моя — щонайбільше п’ять. Баба́ тоді стояв поруч, спостерігав і поплескав Гассана по спині. Навіть поклав руку йому на плече.

Ми сиділи за столом для пікніка на березі озера, тільки ми з бабо́ю, їли варені яйця та сендвічі з кофтою — м’ясні кульки та мариновані овочі, загорнуті в наан. Вода була темно-синя, і на її рівній, як дзеркало, поверхні мерехтіло сонце. Щоп’ятниці коло озера бувало повно сімей, які насолоджувалися сонячним днем за містом. Але тоді, посеред тижня, крім нас із бабо́ю, там була хіба що пара довгокосих бородатих туристів — «хіпі», так їх називали. Вони сиділи з вудочками на доку та чеберяли ногами у воді. Я запитав бабу́, навіщо вони відрощують таке довге волосся, але баба́ тільки гмикнув і не відповів. Він саме готував завтрашню промову: перегортав списані аркуші з безладного стосу та де-не-де робив позначки олівцем. Я взявся їсти яйце, а тоді запитав бабу́, чи правду мені сказав один хлопець зі школи, мовляв, якщо з’їси шматочок яєчної шкаралупки, доведеться потім її випісяти. Баба́ знову гмикнув.

Я надкусив сендвіч. Один з білявих туристів засміявся і поплескав другого по спині. Удалині за озером вантажівка незграбно завертала за вигин пагорба. У її бічному дзеркалі виблискувало сонце.

— Думаю, в мене саратан, — промовив я. Рак.

Баба́ відвів погляд від аркушів, що лопотіли на вітрі. І сказав, що я й сам можу взяти газованку — варто лише зазирнути в багажник машини.

Наступного дня перед сиротинцем зібралося стільки людей, що всім охочим забракло стільців. Багато хто дивився церемонію відкриття стоячи. День був вітряний, я сидів позаду баби́ на невеликому помості одразу біля головного входу в нову споруду. Баба́ був у зеленому костюмі та каракулевій шапці. Десь посеред промови вітер збив убір з батькової голови, і всі засміялися. Він дав мені знак потримати його шапку, і я зрадів, тому що тепер усі побачать, що це мій тато, мій баба́. Батько повернувся до мікрофона і висловив сподівання, що будівля триматиметься міцніше, ніж шапка в нього на голові, й усі знову засміялися. Коли баба́ завершив промову, люди аплодували стоячи. Вони довго плескали. А потім тиснули йому руку. Дехто куйовдив мені волосся і теж тиснув руку. Я так пишався бабо́ю, пишався нами.

Попри батьків успіх, люди завжди в ньому сумнівалися. Казали, що в нього немає схильності до бізнесу і краще б він вивчав право, як його батько. Проте баба́ довів, що всі вони помилялися, — він не лише розвинув власний бізнес, а й став одним із найбагатших підприємців Кабула. Баба́ і Рахім-хан заснували напрочуд успішну компанію з експорту килимів, дві аптеки й ресторан.

Усі посмішкувалися з баби́, мовляв, він ніколи не знайде собі доброї пари — зрештою, він же не королівської крові, — та батько одружився з моєю мамою, Софією Акрамі, високоосвіченою жінкою, яку вважали однією з найбільш шанованих, вродливих і шляхетних наречених Кабула. Вона викладала класичну перську літературу в університеті, ба більше, походила з королівської родини — цей факт батько грайливо кидав в обличчя скептикам, називаючи її «моя принцеса».

Якщо не брати до уваги єдиний очевидний виняток — мене, — батько створив свій світ саме таким, яким хотів його бачити. Проблема, однак, полягала в тому, що баба́ бачив той світ лише чорно-білим. І сам вирішував, що є чорним, а що білим. Людину, яка живе таким чином, ти і любиш, і боїшся водночас. А може, навіть трохи ненавидиш.

Ветер с Востока. 12 книг с ориентальными мотивами

От настоящего горя к безграничному счастью: 14 книг с настроением

(Visited 296 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)