Черный — это цвет: отрывок из автобиографического романа швейцарской писательницы Гризелидис Реаль

Автобиографическая повесть «Чорний – це колір» — первая книга швейцарской писательницы и художницы Гризелидис Реаль, охватывающая события из ее жизни в начале 60-х. Украинский перевод книги вышел в издательстве Книги-XXI. Все книги Реаль посвященны ее основной профессии — торговли собственным телом.

Гризелидис Реаль — родилась в 1929 году в Лозанне, однако детство провела в Александрии, в Египте и в Греции. После смерти отца вернулась в Швейцарию. Там получила диплом художника и пытались с помощью этого зарабатывать на жизнь. Изобразительное искусство не приносило денег, и поэтому она начала заниматься проституцией. Знала несколько языков и имела много клиентов. Называла себя революционной проституткой. Защищала права женщин и мужчин, которые занимались этим ремеслом. На ее двери до конца жизни была надпись: «Госпожа Гризелидис Реаль: художница, писательница, проститутка».

Больше всего любила британцев и афро-американцев. Именно жизнь с афро-американским военным, от которого она родила детей, вдохновила ее на первый роман «Черный — это цвет». Роман вышел в 1974 году и стал популярным благодаря легкому стилю, иронии, юмору и четким деталям.

Роман рассказывает о том, как после неудачного брака мать четверых детей оказывается в беде — безработица, нищета, туберкулез, угрозы социальной опеки отобрать детей. В надежде на лучшую жизнь она убегает в Мюнхен вместе с детьми и черным американским любовником, который страдает от приступов шизофрении, но не оставляет попыток штудировать медицину. Без денег и документов в недоброй к нелегалам Германии его ждет нелегкая судьба. Чтобы заработать детям на кусок хлеба, она сначала бродит по ночным улицам, каждый раз подвергаясь опасности, а затем оказывается в подпольном борделе. Симпатия к американским черным солдатам, среди которых попадаются искренние друзья и фантастические любовники, дружба с цыганской семьей, которая чудом уцелела в лагерях смерти, а затем — помощь своим коллегам-проституткам и другим обездоленным, выброшенным на социальные маргинесы людям — вот что помогает выжить даже в критические моменты жизни, как неоднократно признается сама Гризелидис, героиня этой исповеди.

Фрагмент украинского перевода романа “Чорний – це колір”

Ми сидимо на лавці на проспекті. Чекаємо уже більше години. Діти бігають туди-сюди між лавкою і рогом вулиці. Щоразу, коли проїжджає більш-менш велика блакитна машина, вони кричать і махають:

– Ось наш чорний друг на блакитному кадилаці!

Але потрібне авто все не їде.

Я страшенно хочу спати і починаю вже думати, що блакитний кадилак мені приснився і що він ніколи не приїде. Ми сидимо самісінькі на цій лавці з двома негодящими валізами, без грошей, і знову не знаємо, куди податися.

Машини все їдуть і їдуть, котяться, як хвилі, сонце вже високо в небі. Булочки з’їдені й молоко випите вже давно. І раптом діти щосили гукають:

– Ось вона, ось вона!

І це дійсно вона. Величезна машина ніжно-блакитного кольору зупинилася на узбіччі трохи віддалік, вона блищить на сонці. Діти вже всередині, на колінах у чорного друга. Вони приголомшують його своїм галасом і обіймами так, що бідолаха аж змушений зняти свої сонячні окуляри, щоб не розбились!

Він мило посміхається, не розуміючи ані слова з того, що вони йому кажуть французькою. Представляється:

– Роберт Бенсон.

І простягає їм руку.

Кадилак такий широкий, що ми утрьох з дітьми поміщаємося спереду. Зчиняється бійка за те, хто сидітиме поруч із Чорним. Вирішуємо сидіти по черзі.

Нарешті ми від’їжджаємо. Прощавай, життя з Біллом, прощавайте, хтиві дідугани в парках, бувай, голоде!

Ми велично пливемо у місткому кадилакові, неначе на кораблі, він везе нас звідси геть, і з нами – цей неймовірний Чорний, який приїхав, щоб вирвати нас із пазурів недолі.

– Куди ми їдемо? – запитує він.

Я розмірковую. От дідько, я ж не маю жодного уявлення! Я згадую, як мати мені колись сказала, що ми маємо циганську кров і у наших жилах тече дух мандрів.

– Чи є десь у Мюнхені або в його околицях цигани?

– Так, є циганський табір десь біля траси до Нюрнберга. А чому ви хочете туди поїхати?

– Бо ми теж цигани.

– Окей.

Він лагідно усміхається.

Перехожий нам показує, куди їхати.

Цей шлях мені згодом довелось подолати сотні разів. Потрібно минути площу Свободи, довго крокувати вздовж трамвайних колій прямо по проспекту аж до індустріальної зони за містом. Потім пройти під розв’язкою автострад. Далі йти прямо вже іншою дорогою, повз дачне селище, повз будиночки зі світлого дерева.

Повертаємо направо, і минаємо здоровенну смердючу кучугуру, навалену просто неба. Хтось зі знайомих потім прозвав її «гора Шанель» через нестерпну смердоту, що звідти здіймалася. Тут аж до неба громадяться міські відходи.

Цей запах сягає апогею тоді, коли проходить гроза, після зливи. Його гарячий сморід досягає такої сили, що витісняє все довкола. Він глушить звуки, кольори, думки, він приголомшує і поглинає тебе. Це запах такої сили, що хочеться повернутися назад у материнське лоно.

За цією страшною горою слід звернути направо. Там є декілька халупок на краю поля, де сидять на прив’язі і цілодобово гавкають скажені пси. Зграї загиджених качок і курей розлітаються увсебіч.

Прямуємо далі дорогою, прокладеною по крутому насипові. Раптом обабіч з’являється долина, завалена химерним залізяччям: старі погнуті автобуси, іржаві, всіляко розмальовані, американські машини, що або доживають віку, або уже розібрані на запчастини, трейлери, фургончики – від найубогішого, з трухлого дерева, до розкішних халабуд, оббитих бляхою, обладнаних телеантеною, де заокруглений вхід прикритий помаранчевою завіскою, а вікна заквітчані геранню.

Всюди натягнуті мотузки зі штанцями і сорочками, що лопочуть на вітрі, із простирадлами й дитячими підгузками.

У найвіддаленіших закутках є навіть щось, схоже на величезні консервні банки, у яких хтось живе, бо звідти стирчить комин і в’ється дим. Автобуси теж заселені, вікна завішені ганчір’ям. Скрізь повно маленьких злющих песиків, що дзявкають, аж захлинаючись, і зграйок дітлахів, які бігають босоніж у куряві.

Кадилак сповільнюється. До табору веде доріжка, вона круто спускається у яму під насипом і петляє між фургончиками.

Здалеку, з високого насипу на дорозі я бачу цілий гурт циганських дітей, які жваво махають нам руками і гукають щосили:

— Kommt! Kommt! Kommt!¹

Ми визираємо з вікон. Кадилак повертає, обережно пірнає у яму і зупиняється посеред табору.

Циганські дітлахи проводять нас до першого фургону справа – старого напіврозваленого жовто-коричневого вагону, вкритого грязюкою, з дерев’яними колесами і маленькою драбинкою біля входу.

Мати-циганка виходить на поріг. Соня, мати одинадцяти дітей, визволена п’ять років тому з концтабору. Це жінка, яку я люблю більше всіх на світі. Пишу її ім’я, і на очі набігають сльози.

Неможливо описати цю жінку, красу її високого чола, її очей, що бачили, як нацисти били немовлят об стіни. На її вустах, стиснутих щоденними тривогами, інколи зблискує дитяча посмішка.

Угорсько-німецька циганка з обличчям, змарнілим і припухлим від болю, сподівань, голоду і страху, з обличчям, що терпіло удари і ляпаси, відкритим, як квітка, з поглядом вічно юної вісімнадцятилітки, сповненої любові до свого єдиного чоловіка Тати і до своїх дітей. Закохана, віддана, принесена у жертву.

Соню, звук твого хрипкого голосу відлунює у вухах, твоя посмішка живе в мені.

Твоє лоно, що стільки разів розтягувалося і виснажувалося материнством і хворобами, прикрите маленьким фартушком, – це лоно усіх депортованих циганських жінок, імена яких вечорами шепоче буревій над ворітьми закинутих таборів, над огорожею, над камінням і старим колючим дротом, закопаним на пустирях.

Твоє ім’я, Соню, – ім’я святої, коханки, назва моря ран у глибині тисячі лон.

З відкритими обіймами, з простягненими назустріч руками вона запрошує нас піднятися дерев’яною драбинкою.

Заходимо до них у фургон, де повно дітлахів, що порозсідалися на старих диванах, йдемо до столу, де сидить Тата, вождь племені, мій циганський батько, який сказав одного разу поліцаям у годину скрути, поклавши руку на моє плече:

– Це – моя донька.

Вони приймають нас у своїй бідності, як братів і сестер. Усміхаються, розпитують:

– Звідки приїхали? Куди прямуєте?

Нам дають напитися.

– Ви голодні?

Мій чорний друг сідає поруч зі мною.

– Якщо хочете, – каже Соня, – можете лишатися у нас, тут є старий незайнятий фургон. Треба лише, щоб я там трохи навела лад, бо він дуже брудний. Якщо у вас немає грошей – нічого страшного.

Ми злазимо вниз драбинкою і йдемо дивитись фургон. Дверцята примотані мотузкою, бракує колеса, дах увесь в дірках. Хай там що, а мені він здається дивовижно гарним.

Циганська мати і дві її дорослі доньки, Ніна і Берта, починають прибирати у фургоні, видобувають звідти купи старого шмаття, яке потім запихають під широчезне дівоче ліжко у розваленому старому трейлері.

Раптом з нашого фургона вибігає бездомний котик – він там ховався у ганчір’ї.

Тут ми спатимемо вночі. Цигани обіцяють навести лад.

Наш чорний друг садовить нас у машину, кадилак знову виїжджає на дорогу, здіймаючи густезну куряву, і прямує до сільської крамнички, де чоловік купує нам цілу купу їжі, повнісіньку сумку.

Сьогодні у нас свято! Ми їмо, п’ємо свіжий лимонад, а потім вирушаємо до тінистого лісу, де діти скидають одяг і біжать гратися в джунглі.

На землі, вкритій мохом, мій новий коханий розстеляє дві ковдри, ми у них загортаємося і заколихуємося під дзумкотіння комах, у гарячих плямами сонця, що пробивається крізь віти, вдихаємо запах лісу і ґрунту.

Я любилася з тобою, мій коханий негре, на цій шорсткій грубій землі аж до заходу сонця. Згадай-но, як ми дрімали у затінку дерев голі, оповиті кусючими ковдрами і пряним запахом твоєї чорної шкіри.

Настав вечір. У світлі місяця табір постає, як фантом. У всіх вікнах – світло, над усіма щербатими дахами в’ється дим. Циганські дівчата приходять, як кішечки, наглядати за нашим заселенням до фургона. Ніна й Аніта трохи говорять французькою.

Чорний коханець повернеться цієї ночі, заскочивши на кілька годин у свою казарму, він має тричі постукати у вікно.

У нашому помешканні перегородки зроблені з дерева, великі діри закриті картоном. Я розвішую свої прикраси, циганські сережки, браслети. Своє найкраще намисто з венеціанського скла, розписане молочно-білими квітами, я дарую Соні. Дівчата відносять його до її фургончика. Повертаються з подарунком для мене – теж із намистом, зробленим з химерних непрозорих рожевих і фіолетових кульок, схожих на вінчальне конфетті. Воно й досі у мене збереглося. Ось тут воно лежить на столі, я дивлюся на нього, Соню, і згадую про тебе.

Під перестінком, обклеєним обдертими позолоченими шпалерами, стоїть вузьке ліжко – одне на нас чотирьох.

Фургон такий низький, що посередині ледь можна стояти у повний зріст. Я ставлю свій мініатюрний спиртовий пальник на хиткий, поточений мишвою буфет.

Із діри на місці відсутнього колеса у головах нашого ліжка добре видно землю.

Посеред ночі, тулячись разом з дітьми на вузькому ліжку, я прокидаюсь від тихенького стукоту у вікно.

Відчиняю, розв’язуючи мотузку, що притримує прибиті двома цвяхами двері, і бачу з вікна мого чорного коханого, його таємничу постать у світлі місяця.

На світанку він муситиме повертатися назад у казарму, бо як не з’явиться на побудку, ризикує потрапити у в’язницю.

Зранку пройшов дощ, півліжка намокло. Потрібно буде його переставити. На підлозі з’явилися калюжі.

Під час сильних злив ми підставлятимемо консервні бляшанки під діри, і нас довго заколихуватиме музика краплин, що наповнюватимуть баночки.

Батьки-цигани з раннього ранку пішли торгувати з рук, hausieren². У сумці Соня носить мило, зубні пасти, гребінці й обручі для волосся. Я з ніжністю й болем згадую цю велику важезну сумку, яку вона тягає нескінченними сходами, несучи на собі найменших дітлахів.

Тата ховає у багажнику своєї машини блоки американських цигарок і контрабандне віскі в пляшках, яке він задорого продає багатіям із великих будинків, ризикуючи своєю свободою.

Ой, Цигане, дивовижний чоловіче з обличчям чеського скрипаля, з блакитними замріяними очима!

Посивілий Тата, розкішний Тата носить невелику борідку, пофарбовану в чорне, щоб радувати око дружині!

— Ich bin der schönste Mann³, – каже він. І це правда. Освенцім і Дахау сповнили тебе такою величчю, перед якою ми німіємо, як і перед твоїм шаленим сміхом, і перед ніжністю, з якою ти заколисуєш на руках своїх двох найменших донечок, Еммі та Юлічку.

Тато туберкульозний, Тато зі свистом в легенях, Тато з виснаженим серцем, надломленим і гарячим. Твоє покликання, дзвінке, як цимбали, – бути артистом! Твоя раса ховається у неозорому слові: безрідність.

Німці вибілили твоє волосся, виїли серце, спалили твою першу дружину і восьмеро дітей у пекельних котлах.

Коли ти п’яний, Тато, ти викрикуєш із себе жахливу любов, любов мертвих, любов Євреїв і Циган, крізь твоє голосіння й досі волають вивезені.

Хай буду я проклята, якщо тебе забуду! Якщо не принесу тобі хліба, тому, хто колись нагодував і зігрів мене! Хай я осліпну, хай мені випадуть зуби і волосся, якщо я не приїду поцілувати твої повіки до того, як вони закриються назавжди!

Циганські дівчата гожі, як плоди під сонячним промінням. Довге чорне волосся, яке вони вичісують і викохують, хвилями спадає їм на плечі. Маленька чотирирічна Юлічка – справжній демон. Вона босоніж танцює твіст на капоті старої циганської машини, вчепившись у своє плаття крихітними пухкими рученятами, без упину щось вигукує, а в чорних очах спалахують блискавки.

Батько її прозвав «Росіянкою».

Двійко хлопців, Пеппі і Віллі, постійно бігають красти овочі на городах, а потім тихенько ховаються у фургоні. Щодня звідти лунають крики, коли циганська мати гнівається, коли її дерев’яна ложка з довгою ручкою, Kochlöffel⁴, гуляє по їхніх сідницях. Мати робить вигляд, неначе щосили їх лупить, а вони, тримаючи марку, чимдуж горлопанять.

Батьки повертаються додому не раніше третьої по обіді.

Соня розбирає продукти – хліб, цукор, муку, і крадькома дістає курку з потаємної чорної кишені, пришитої під спідницею.

– Der Tata hat es organisiert⁵, – каже вона.

Десь на фермі не дорахувалися курочки!

Прямо зараз вона буде варитися, повільно тушкуватися з чеськими кнедлями, а потім потрапить до радісних шлунків циганських дітлахів.

– Happa, happa, – каже своєю таємною мовою циганська мати, годуючи ложкою по черзі з однієї тарілки найменших, що повсідалися біля неї.

Роти або відкриваються, або вередують і хтось починає верещати. Тоді Kochlöffelздіймається у повітрі і загрозливо замахується.

Нам теж дістається велика тарілка гарячих кнедлів у соусі, а в особливо вдалі дні – шмат білого курячого м’яса. Соня власноруч нам приносить їжу – тримаючи тарілку обома руками, вона видряпується у наш фургон без сходів.

Я попідмітала там і трохи навела лад, нам поставили друге ліжко і принесли трохи тканини, щоб завісити вікна. Вона стане дуже в пригоді, коли навідуватиметься поліція, а нам із дітьми потрібно буде ховатися, забиватися під стіл, опустивши всі завіски і затамувавши подих, щоб вони повірили, що у фургоні ніхто не живе, а двері зав’язані мотузкою.

Німецькі поліцаї, я бачила спалах вашої жорстокості одного жаркого дня. Було чутно як хтось кричав, наче поранений дикий звір, юрба людей у лахмітті зібралася довкола фургону, що аж двигтів. Звідти виганяли хвору жінку, яка перед тим не заплатила за проживання.

Сім поліцейских машин її оточили. Сім отруйних жуків у зеленій броні, з огидним надписом на череві – «Polizei».

Крики долинають з-за тоненьких стінок, фургон гойдається, його розгромлено, спустошено. Жінку безжально звідти викинули, зламавши їй руку.

Того вечора її п’ятнадцятирічна донька, повернувшись із заводу, знайде свою матір нерухомою на матраці, на місці, де раніше стояв фургон, а довкола валятиметься кухонне начиння.

Я все бачила, сховавшись з дітьми за натовпом.

Циганський таборе, ти – прихисток болю! Діти вештаються босоніж, жебрають хліб. Їх батьки випивають у бістро, б’ються на ножах, вбивають один одного.

Таємничий дідуган живе самотою у невеликому фургончику, пофарбованому в чорний колір, з велосипедом і червоними надписами «Moulo», «Moulo», «Moulo», зробленими з літер різного розміру на обпалених стінках. Це означає «демон».

Одного ранку його знайдуть у ямі мертвого, геть побитого, поруч лежатиме його велосипед, на голові – капелюх. Під час своєї останньої пиятики він побажав, щоб вітер його колисав у високих травах. Його фургон, зачинений на ключ, так і залишився порожнім.

Інший фургон, сірий, весь завішаний вишивками і має на даху три невеликі хрести – це російська церква.

Посеред площі стоїть великий яскраво-червоний автобус і роками чекає, поки його перетворять на школу. А поки він даремно іржавіє.

Цементові ніші – то пташині гнізда. Старий автобус слугує прихистком для поцілунків юних закоханих серед зграй мух і затхлого запаху порожніх баків з-під води.

На краю табора біля колючого дроту, що відділяє його від безплідних полів, є місця, виділені для кочівних циган, тих, хто лишається ненадовго. Я там бачила польських циган. По обіді ми з дітьми пішли до них у гості. З намету визирає жінка з білявим, як солома, волоссям, а всередині я помічаю двох дівчат років дванадцяти, тендітних, як берізки, обвішаних прикрасами, вони танцюють на землі босоніж, їх очі підведені, а вуста намальовані червоним.

Гора сміття поблизу аж парує на сонці й огортає нас своїм невимовним смородом. Там працюють багато циган і бідняків, за кілька марок вони сортують усі ці нечистоти.

Мати-циганка вбрана у гарну нейлонову спідницю, зовсім нову, до самої підлоги, а на мені – плаття зі шлярками у біло-синю смужку. Одного дня ми мало не померли від жахливих спазмів, поївши консервованих анчоусів і чорносливу, принесених потайки циганськими хлопцями у іржавих консервних бляшанках. Щодня вони вирушають на полювання на гору сміття, де порпаються по коліна у відходах, а потім приносять додому якусь гидоту.

Щовечора жінки і діти вишиковуються перед кранами з водою. Вони миються, вишукують воші, перуть на східцях своїх фургонів.

Соня і її три дорослих доньки весь день провели, зігнувшись у три погибелі над купами брудної білизни, яку вони видобули з дівчачого трейлера. Миски і каструлі гріються на вогнищі.

Цього вечора на фоні жовтогарячого неба вітер надимає красиві квітчасті сукні, білосніжні простирадла і блакитні рушники, розвішані на плетиві мотузок між трьома фургонами. Весь їх скарб, подарований родинами, до яких Соня ходить торгувати разом з Еммі та Юлічкою.

Мій син Борис подряпав і вкусив Соню одного дня, коли я з малою вирушила автостопом до міста, щоб купити йому сандалі. Він волав і хотів вирватися, тож вона була змушена зачинити його у фургоні до мого повернення.

Мої діти дичавіють. Вони граються на сонці, і, коли одного дня вони виходять на вулицю зовсім голі, поки я перу їх єдине спіднє, ціла делегація літніх циганських жінок йде скаржитися Соні різними мовами й обуреними жестами, вимагаючи припинити це неподобство. Я сама змушена вдягнути спідницю, щоб прикрити зовсім нові картаті шорти, що знайшлися у смітті. Тут є свої закони і ніхто не має права їх порушувати.

Тата мав багато дітей. Його доньки збиваються з ліку, рахуючи. Якось ми сідаємо на сонці потеревенити разом після обіду, вони починають пригадувати і нараховують двадцять четверо, включно з дітьми від інших його жінок, усіх дуже гарних і дуже коханих.

Коли Соня його зустріла, він був самотній – щойно вийшов із в’язниці, його покинула з п’ятьма дітьми неймовірна жінка, легковажна й екзальтована Барка з чорнявим волоссям. Вона втекла з іншим циганом. Тата, божеволіючи з розпуки, шукав її по всій Німеччині.

Соня колихала й пеленала п’ятеро його дітей і зробила з ним інших, на додачу до тих двох, яких німці відібрали у неї, незважаючи на всі її крики і благання, і відправили в інтернат. Ці діти були від першого чоловіка, німця-алкоголіка.

Інколи, коли ми з Сонею залишаємось удвох і витираємо посуд, вона мені розповідає своїм ніжним і трохи хрипким голосом про те, як Тата на початку виражав своє кохання, і її погляд світиться щастям: як він завалював фургон квітами й подарунками, а потім, замкнувши двері, щоб не забігли раптом діти, роздягав її, пестив, вкривав поцілунками з ніг до голови.

Вона також мені розповідає про те, як американці звільнили її з концтабору Дахау. В’язні кидалися на їжу, билися між собою і їли закривавлені кусні хліба. Вони ковтали все, що бачили, і невдовзі помирали у жахливих муках.

Соня вижила, вона з’їла цілий пакет какао, і це врятувало її від дизентерії. Коли її визволили, їй було вісімнадцять, і з грішми, які їй дали, вона подалася у Мюнхен.

Вона пила і танцювала, поки вистачало грошей, потім їй довелось, як і мені, піти на панель, коли гроші скінчилися. Німецькою це звучить так: «Auf den Strich gehen»⁶. Тобто, «ходити по рисці».

Риска, вірьовка, лінія болю, яка проходить через увесь світ, і по якій ми, жінки, всі проходимо. Наче невидимий екватор, що перетинає землю і розтинає нам ноги і душі.

Потім вона закохалася у француза. Підхопила сифіліс. Вийшла заміж за брутального німця, який її лупцював. Вона народила йому двох дітей, яких Jugendamt⁷ забрав у неї.

Вона розповідає мені цю історію тихим голосом, у затишку фургону, де гріється вода для миття посуду, поки новонароджений Ойґен зі зморшкуватим личком спить у колисці.

Одного дня після визволення, крокуючи вулицями Мюнхена, вона зустріла і впізнала одну з тих потвор-нацисток, що були наглядачками у концтаборі.

– Так, – каже вона. – Це була одна з них. Вона вдала, що не впізнала мене. Але я таки підійшла до неї, подивилась їй у вічі. Сказала їй: «О, яка приємна несподіванка – зустріти вас тут! Ходімо вип’ємо по келиху за нашу зустріч!» Вона не наважилась відмовити. Я відвела її до циганської кнайпи, яку добре знала. Ця дурепа нічого не підозрювала. Я поговорила зі своїми по-циганськи, вона нічого не зрозуміла. Через кілька секунд цигани зачинили двері, вікна, щоб знадвору нічого не було видно. Ми накинулись на неї разом і прикінчили її, розтоптали, роздерли на шматки голими руками, ножами, ногами. Вона лежала мертва на підлозі, і ніхто нічого не бачив. Такою була помста циган.