Ірена Карпа: «Ми завжди пишемо про себе, якщо хочемо, щоби це торкнуло інших»
- Остап Микитюк
- 21/05/2019
- 16:58
Незабаром на усіх книжкових полицях країни з’явиться новий роман Ірени Карпи «Добрі новини з Аральського моря». Фани вже очікуванні, Книжковий Арсенал на носі, саме час для серйозної розмови про все, що нас хвилює. Яка ж вона — «інша» Карпа? Про новий роман, Париж, добрі новини й усі альтер-его Ірени у сьогоднішньому інтерв’ю.
Буде трошки дивно, але все ж почну з кінця і навіть не роману, а його існування як факту. Отже, пройшло вже добрячих 8 (!) років від останнього лонгріда (не беремо до уваги колективні збірки і дитячі книги). І от сьогодні, напередодні Книжкового Арсеналу, нарешті «Добрі новини з Аральського моря». Колосальний текст у всіх сенсах, який по собі залишає відчуття, що перед нами нова, зовсім інша Ірена Карпа. Тож, які в тебе відчуття зараз, коли паперова книга ось-ось опиниться в тебе в руках?
Гм, я вже тримала її муляж для промозйомки. Там був під моєї обкладинкою «Мобі Дік» Мелвіла, що змусило нас з усією компанією Jetsetter реготати і називати мене «or the Whale». Не знаю, чи буде вона в реальності така ж товста, як цей символ курсу світової літератури в універі, але точно не буде важкою. Ні фізично (про чудову якість паперу подбали видавці #книголав) , ні за змістом – читається легко, обіцяю. Елементи детективу, секс, фешн, вишукані паризькі локації і контрастний душ із панку й дебошу точно не дадуть клювати носом. Ідеально для відпустки, як на мене.
Відчуття змішані – стільки всього навалено зараз творчого і не дуже, що відчуття дійдуть до мене, певно, за кілька днів після фактичної фесірки й презентації книжки. А найбільше я чекаю відгуків живих читачів про цю, як ти кажеш, зовсім іншу Ірену Карпу…
У попередньому бліц-інтерв’ю про «Добрі новини...» ти відзначила, що левова частка твого характеру перепала героїні Риті. Та усе ж, скільки тебе (не деміурга) у інших персонажах, а скільки, згаданих у подяках в книзі, від прототипів? Почнімо наприклад з Хлої – в тебе колись виникало бажання зробити те, що втнула у романі вона?
Гм… От зараз задумалася, що і справді не вказала процентний склад жирів, білків і вуглеводів кожного персонажа, хе-хе. Якщо серйозно, то жодному прототипові я не дякувала – вони лишилися інкогніто, бо деякі поображалися вже навіть на групове теґання у фейсбуку. Подяки тим, хто допоміг зі створенням тексту – жодна з муз не постраждала. Звісно ж, є частки моїх історій у кожному з головних персонажів. Інакше б вони були неживі. Зрештою, ми завжди пишемо про себе, якщо хочемо, щоби це торкнуло інших. Але загальна «дольова» канва бралася з різних людей: тих, кому стільки ж років, скільки персонажам, хто тусується у правильних місцях і з людьми, яких я хотіла описати.
Богдана от списана з реальної студентки престижного вишу в Парижі, але на моїй пам’яті ні в яких порностудіях Будапешта вона не бувала, і в принципі значно пристойніша за Богдану у книжці. (Історію з Альбертом я їй навішала абсолютно свою, до речі, бо давно не знала, де її приткнути, і оскільки прототип і правда живе в глибокій дупі Каталонії, навіть імені його не змінювала – все одно ніколи не взнає про цю книжку. Психопатка-Хлоя зробила те, що глибоко в душі (чи мілко в коментах у соцмережах) кожен із нас час від часу хотів би зробити: порішити агресора, віднайти справедливість. Ні, я не влаштую теракту і з головою в мене все гаразд, а от на «Файне Місто», де відбувається вся страшна зав’язка, цьогоріч гурт QARPA поїде…
«Феменка» в житті виявилася ще більш самостійною, ніж моя Маша, хоча спочатку я хотіла описати таку собі феменку-лямбда, не балувану медійною славою. Та ж ситуація – міксування наших життєвих історій, додавання невигаданих персонажів у вигаданих ситуаціях. Цікаво, чи впізнає себе вчителька молодших класів Валері і старе пердло у золотому піджаку, якому я навіть імені, здається, не дала: характер все сказав за себе.
Рита мені найближча, бо вона з них усіх найстарша і найдосвідченіша – в неї є діти, минулі шлюби і розуміння того, що їй треба. Тим не менш, вона теж від чогось втекла у Париж.
Всі тітки в романі різні – від 19-річної «золотої поганої дівчинки» Богдани до 35-річної витонченої Рити. Але у всіх є старі рани, нові надії й способи заарканити «свого» читача й не відпустити його до останньої сторінки.
І трохи про Париж. Останнє, мабуть, десятиліття все частіше прослідковується присутність геолокацій як прихованих героїв тексту у романах сучасних авторів. Не буду фокусувати на чомусь конкретному, але, як гадаєш, «Добрі новини... » могли б відбутись у якомусь іншому місці на планеті, чи все ж таки цей пазл не склався б зовсім?
Париж дуже допоміг мені… скоріше як співавтор. Останнім часом в Україні, і правда, в мене стояв якийсь блок: наче всі теми вичерпала, всіх персонажів використала, актуальність може бути лише про дітей чи для дітей. Це теж нормальний етап, як я тепер розумію. Але Париж – це місто, що складається з безлічі історій, і не факт, що одна з них не стане твоєю. Десь така логіка і в моїх героїнь, і в мене самої. Обожнюю сидіти на терасах із келихом, спостерігати за людьми і підслуховувати їхні діалоги – такого ж не вигадаєш. Спершу цей роман був якоюсь енною кількістю записок і заміток, навіть не щоденником. Трапилась яскрава картинка – я її фотографую, поки очі роззуті. Бо потім, коли робота й побут накривають рутиною, все приїдається і тускніє – хоч це тобі Париж, хоч Нові Васюки. Тут треба ловити свої враження за хвіст й общипувати зайве пір’я. Потім садити їх в акуратні клітки, і вже потім організовувати зоопарк під назвою Книжка.
Для багатьох авторів в українських реаліях часто постає питання, де видати роман. За винятком флагманів сучукрліту (не будемо називати імен), яких можна порахувати на пальцях рук. Чи були у тебе якісь факапи або несподівані кумедні історії щодо цього? Взагалі – як весь цей процес від рукопису до книги відбувався з «Добрими новинами... »?
О так, там була ціла епопея. Видавець, із яким ми планували цю книгу спочатку, виглядав не дуже мотивованим щодо белетристики і не сильно встигав за термінами. До того ж, почалися розмови про те, що треба викинути 25 % тексту, щоби здешевити вартість паперу. WTF, подумала (і не тільки про себе) я. Це ж, фактично, треба викидати одну з героїнь?! На це я не підписувалася. Почала радитися зі знайомою редакторкою, а вона, вочевидь, десь обмовилась, що «чебурашка іщєт друзєй» – і почалося бомбардування мене видавництвами.
Тим часом продюсерка Олеся Ногіна, якій я майже випадково дала почитати ще чорновий рукопис, прочитала цю книгу і побачила те, що треба дати в руки кожній просунутій жительці міст-мільйонників і не лише. Так Final Cut Media взявся продюсувати не фільм, а… книгу. І після довгих мук і відмов дуже класним і мотивованим видавцям (були в топах 2), ми таки підписалися з #книголав. Команду, яка дуже добре розуміє, як працювати з «Добрими новинами… і просто пливе зі мною на одній хвилі.
У новому романі, як ми вже згадали на початку, ти відкрилась як дещо інша авторка. Якщо у попередніх книгах було багато епатажу, юнацького максималізму, навіть гіперболізованого бунтарства, то тут роман загалом заворожує зовсім іншими речами. Підозрюю, не обійшлося без стороннього впливу. Маю на увазі, те, що ти читаєш, слухаєш, дивишся, з чого, якби це пафосно не звучало, ти зараз черпаєш натхнення?
Цей роман я так довго длубала через свою гіпервідповідальність. Якщо в юності я віддавала в редакцію те, що написалось на потоці, не перечитуючи (от як це інтерв’ю, наприклад), то тепер дуже багато викидала. Книжка грубезна – мільйон знаків – а матеріалу було більше в кілька разів. Структурувалося складно. Я кілька разів готова була розбити лаптоп, вбити всіх героїв, викинути половину з них чи просто ніколи не видати цього тексту. Воно все розповзалось в різні сторони, нічим не в’язалося. Що всі ці баби забули тут? Яким боком вони стосуються одна одної?.. Потім я ще з горя пішла на навчання у французьку сценарну школу Drama Drama до Ізабель Бланшард. І там, дивним чином, вся ця робота над структурою фільму, метою героїв, їх здобутком, ризиками і метафорами, допомогла мені організувати і книжку. Це такий кайф – вчитися в дорослому віці, коли ти це робиш не з-під палки і не через страх «енок». Хоча я страшенно лінивий і безвідповідальний студент, підсвідомо воно все одно десь пишеться. Ну і ще я багато консультувалася з психоаналітиком Ларисою Волошиною – по кожному з персонажів, щоби жодного «не вірю» у графі «психологічні особливості та відхилення» не пролізло. Це, власне, вона мене й переконала не викидати цей роман у «кошик» Макбука.
А натхнення я чіпаю з дедлайнів і відволікань. Чим більше рутини і ненависної роботи треба робити, тим посиленіше наш мозок шукає шляхів втечі (принаймні, мій працює так). Творчість – компенсаторна функція. Вона мусить приносити якщо не задоволення, то хоча б полегшення. Я не можу писати в токсичному середовищі, але щойно ступаю за його поріг і сідаю там, де гарно і спокійно – за годину гори звертаю. Не знаю, може, колись і я навчуся працювати в дзені бібліотек і вікон-на-море.
Чому я раніше згадав про героїню-рокерку Хлою – як поживає твій гурт?
Цього літа в нас є виступи на «Файному Місті» 28 липня в Тернополі, на «Бандерштаті» в серпні в Луцьку. Нарешті я стану вільніша і ми зможемо робити музику й виступати стільки, скільки самі захочемо. Багато нових треків є в роботі – вони зависли і, мабуть, чекають мого прямого включення. З нового будемо презентувати електронний танцювальний сингл з Артуром Данієляном – це вже в серпні. А потім ще всіляке різне хуліганство буде.
Повернімось до «Добрих новин... ». Роман не тільки розповідає нам історії жінок-емігранток, але й зачіпає багато інших хвилюючих тем. Щось схоже з романом Гасі Шиян «За спиною», тільки в її викладі історія більше по цей бік кордону. Ви якось домовлялись? Звідки цей егрегор, як гадаєш?
О, люблю цю Гасіну книжку. Ми читали рукописи одна одній на Гасіній резиденції в Хорватії (куди я проникла нелегально, хе-хе), це був надзвичайно важливий момент у створенні книги: вино, середземноморська їжа, прогулянки над морем і робота. Я розумію, як жили письменники минулих століть (в ідеалі, ще без дітей або з армією дружин і гувернанток, які забезпечували автору спокій). Ех, нам так не жити. Але кілька днів – можна. Ми не домовлялися, ми читали вголос ці вже готові чорновики і реготали з того, скільки співпадінь у нас трапляється. Ну не дивно – ми однолітки, в нас схожі цінності (чи їхня відсутність – жартую), смаки щодо чоловіків, любов до свободи і шампанського.
У романі, попри деякий глянець, відчувається, хоч і дуже тонко, якась туга за Батьківщиною, інколи на межі з розчаруванням. Як взагалі живеться у Парижі? Готова була б змінити декорації назад?
Моя ідеальна модель – між Києвом, Парижем і, мабуть, Непалом. Дипломатична служба і, в принципі, ця фултайм робота з деякими нюансами дещо обмежувала мою свободу пересування. Але от-от ця місія закінчиться, і я знову стану хаотичною собою. Мені неймовірно сильно не вистачало України за ці роки – коротких вікендових «набігів» раз на кілька місяців не було достатньо. Київ став таким цікавим за ці минулі роки – усі ці бари, вечірки, коворкінги і просто смачні і затишні місця. Він куди спокійніший за Париж, і тут живе стільки моїх близьких друзів. А розчарування там швидше меседжами, які шлються назовні. І всіми цими залишками франкенштейнського совка, перевдягнутого у вишиванку. Виходом за зону комфорту, як це тепер називається. Але, за великим рахунком, яке там розчарування? Для письменника немає тупих чи злих людей – є лише яскраві чи не дуже персонажі на їх основі.
Надихнула мене на ще одне запитання. А якою ти бачиш майбутнє української книги, наприклад, через років 5?
Світлим. Більше якісних авторів, більше перекладів іноземними мовами, більше вдячних читачів, що валяються з книжками в парках і п’ють каву на затишних терасах. На міжнародних форумах українські стенди як бренд надякісного дизайну і контенту. Інститут книги – один із найавторитетніших think tanks українського суспільства.
І, насамкінець, бліц-запитання:
- Свобода це… безальтернативна необхідність.
- Якщо не ти, то… попри тебе
- Краще вирій на Мадагаскар, ніж синиця в руках
- море чи гори? гори
- Любов це … безумовність.