Артем Чех: «Район “Д”» – це мій власний вихід із совка

Розмовляли Мар’яна Хемій та Оксана Купер

Фото: Юлія Вебер

З Артемом Чехом ми зустрілись на фестивалі Meridian Poltava. В ритмі фестивального виру кілька разів навіть доводилося змінювати локацію і час для розмови. Та врешті всі зірки зійшлись – і наша розмова про новий роман письменника «Район “Д”» відбулася. Поговорили про 90-і, які, за словами Артема, ще й досі недостатньо виписані в нашій літературі, про літературу як хобі, про терапевтичну дію письма і, звісно, про Черкаси. Далі – пряма мова письменника. 

Про непублічність

Я не дуже охоче даю інтерв’ю – переважно прошу, щоб це було в письмовій формі – мені так легше формулювати свої думки. А коли я спілкуюся з людьми тет-а-тет, починаю соромитися (як зараз) і говорю дурниці. Знаю, що нічого путнього з того потім не виходить. 

По-друге, я багато працюю. У мене робота, яка не пов’язана з літературою, і зайнятість буває така, що іноді місяць-два-три я з 10 ранку до 11-12 ночі на роботі, а якщо є якийсь вільний час, намагаються його використати для свого фізичного відпочинку. 

Про роботу і письмо як хобі

Відколи я почав працювати (а це вже більше двох років), не написав майже нічого, крім однієї невеликої недописаної книжки – повісті, для якої я спеціально виділив 2 тижні взимку. В мене якраз не було роботи, тож поїхав в село, щоб писати.

Між роботою я не можу писати. Робота пов’язана з рекламою, ми працюємо в компанії, яка займається model making-ом – створюємо надзвичайно складний реквізит для зйомок реклами або, рідше, кіно: маски, силіконові і пластикові відливки, складні механізми, – тобто все це, фактично, спецефекти, і вони вимагають дуже багато часу, сил, зосередженості. 

Це цікавий і непересічний досвід, і, можливо, я використаю його колись в майбутньому – якщо не повноцінною книжкою, то, можливо, збіркою нарисів. 

Враховуючи те, що я письменник не жанровий, тому література – це хобі. І навіть якщо наклади виростуть в 10 разів, це все одно буде хобі, навіть якщо й в 15, – це не ті гроші. Заробляються вони на фестивалях, преміями, а накладами якщо й можна заробити, то на дуже скромне життя.

Творча кухня

Писати щось вагоме, зануритися у прозу, яку ти робиш, неможливо десь в метро, повноцінно писати на манжетах – це дуже складно. Тобто так можуть вийти есе чи нариси, але якщо ти пишеш художню прозу, то має бути усамітнення, принаймні для мене. Повна тиша, контроль і зосередженість на тому, що ти робиш, тому ці два тижні були для мене досить корисними. 

Я вранці прокидався, вмикав Beatles – усі альбоми, які перемішувались і грали з ранку до ночі, і під них писав. Зранку години 4 і після обіду десь 4-5 годин. Я там був один, взимку у грудні, топив пічку, робив собі їжу і сідав писати. Інакше я не можу писати, мене відволікає абсолютно все. Так вийшло, що я тоді зміг собі це дозволити. Дуже сподіваюся, що зможу поїхати так само восени, щоб дописати цю книгу. Або ж доведеться відмовлятися від роботи. Матеріал цікавий, і поки він мене тримає, не хотілося б затягувати.

Це в Мрині, той самий будинок, де ми з сім’єю прожили три роки. В мене є мрія – переїхати туди жити назовсім, щоб не було можливості мене смикати і говорити «вийди в люди», щоб я міг спокійно собі там рубати дрова, топити пічку і займатися тим, що мені подобається – писати або щось майструвати руками. 

Про написання «Точки нуль» і «Району "Д"»

Книжка була, фактично, закінчена, разом з «Точкою нуль», хоча «Район “Д”» я почав писати набагато раніше – у січні 2015 написав майже половину оповідань з цієї книжки, потім була мобілізація – я потрапив до війська. Перші півроку в армії в мене не було жодної можливості, поки не з’явився планшет. А коли з’явився планшет, я зрозумів, що можу це робити далі, і почав писати.

Паралельно писав якісь нариси до «Точки нуль», але то не мала бути книга. Це були просто нариси або це були якісь блоги, скажімо, для ТСН або ще десь, або просто замальовки для себе. А «Район “Д”» я писав як художню прозу, яку хочу видати. І я жив тим, що, коли піду «на дембель», в мене вийде нова прозова книжка після 6 років мовчання. Це мала бути «Район “Д”».

І коли я повернувся, то зрозумів, що не готовий випускати її з тих причин, що від мене чекають чогось іншого. Тоді я подивився на всі ці нариси і на увесь той текст, написаний про війну, і зрозумів, що можу зробити книжку «Точка нуль». Були дописані обидві книжки, але обрав надрукувати першою «Точку нуль».

І після цієї книги, яка мала відносний успіх, я зрозумів, що, мабуть, книжка про мир зараз не дуже доречна. І випускати її одразу після «Точки» не хотілося. А тоді вже взагалі думав не друкувати – нехай собі лежить. Написав то й написав, гарно провів час..

Якщо «Точка нуль» – це були реально записки на манжетах військової форми (як говорила постійно моя дружина), то «Район “Д”» – цілеспрямоване написання художньої прози. Я починав писати якесь оповідання з «Району “Д”», занурювався у сюжет, у текст, починав проживати життя разом зі своїми героями, починав любити своїх героїв. Спочатку ти відчуваєш до них щось таке поверхневе, і не можеш повністю їх полюбити, потім ти їх любиш, проживаєш з ними певний період часу – іноді це може бути 3 дні, а іноді – може бути місяць. 

Ти повністю в процесі, копаєш якусь тему, тому що дуже багато шістдесятих, сімдесятих, вісімдесятих, – те, що я знаю не з власного досвіду, до кожної деталі намагаєшся бути уважним. Зрештою, закінчується оповідання і тобі треба видихнути. Але ж писати хочеться далі. І розумієш, що ти не готовий починати щось нове, тобі треба трохи дистанціюватися від попереднього героя, щоб наступний не вийшов подібний до того. І тут якраз час «Точки нуль» – це ті нариси про війну, а про війну я писав постійно, тому що я там перебував, я жив з цими солдатами – як про все це не писати?. Іноді це був просто заробіток, тому що я писав блоги в якісь видання. Потім, звісно, я їх трохи переробив для книжки.

Але були бета-рідери, які говорили «це непогано, ти маєш це друкувати, ця книга має право на життя». І я окрилений таки вирішив видати – і тут Слава Померанцев каже «Чех, а чого це ти не мій автор?» Виявилося, що ми всі готові до співпраці, й так вийшла книжка. Я вважаю, непогана.

Перші читачі

Бета-рідери – мої друзі з фейсбуку, яких я запитую «слухай, а почитаєш» – «та почитаю». Я питав, які оповідання їм не подобаються, дослухався до них, викидав з тексту деякі оповідання. У мене ще, насправді, були бажання викинути ще щось, але я розумів, що так там залишитись два оповідання, до яких у мене взагалі немає претензій, і це буде не книжка, а брошура, яку роздаватимуть десь на вокзалах. Тому я себе стримав і залишив багато чого.

«Останньою краплею» була Ганна Улюра, яка прочитала і сказала «Це треба. Давай, не думай, видавай, ти не можеш бути автором «Точки нуль», треба рухатися далі». А я не міг рухатися далі, не міг нічого почати нового, це дуже складно психологічно – в тебе є повноцінна книжка, вона невидана, а ти починаєш писати щось інше. Тому розумів, що її треба вже видати, що б там не було б. 

Про героїв «Району "Д"»

Мені як письменнику не хочеться говорити, що щось там є вигадане або навпаки – все правда. Але правда в тому, що десь 50/50, іноді є лише герой, а решта – вигадано. Тобто є людина, персонаж, вона мешкала зі мною, наприклад, в одному будинку, під’їзді або в сусідньому будинку. Я знав про її існування, якусь її коротку історію, але вона здавалась мені нецікавою, а сама людина – непересічною. Тоді я починав вигадувати свою історію. Так легше писати, адже ти не прив’язаний до її біографії і можеш писати все що завгодно, вільно літати між її струнами долі.

Були такі історії, які були дійсно невигадані, повністю відповідають біографіям людей, – таких двоє чи троє. Це ті люди, які мають якийсь більш-менш публічний статус, наприклад, в оповіданні бандерівка – це реальна людина, це її справжня біографія. Дуже багато джерел я знав від своєї мами, яка була дитиною, коли та вже була бандерівкою, щось зі свого досвіду, деяку інформацію я брав з відповідних джерел. Це реальна ветеранка УПА, зв’язкова, яка мала важкий табірний досвід в Казахстані.

Або, скажімо, оповідання про Василя Симоненка. Мені довелося відтворити деталі його біографії і, хоча там небагато тексту, але я мав перелопатити дуже багато матеріалу для того, щоб я не схибив. Я мав знати, яке вино пив Симоненко, які він сигарети курив і скільки пачок, з ким він спілкувався і хто його оточував. Тобто в моєму оповіданні його оточують реальні люди, які існували, – редактори газети «Молодь Черкащини», в якій працював Симоненко. Це було складно – коли ти вигадуєш, звісно, легше.

Про Черкаси «Району "Д"»

Я описував Черкаси, які знаю я, зі свого досвіду або з досвіду моїх батьків, друзів, які мені розповідали якісь історії. Власне, це мій погляд на Черкаси. В когось він інший, тому, я думаю, що буде багато претензій, говоритимуть, що, скажімо, у вас описані Черкаси так, що оте і те було, а того не було. Звісно, не було, адже багато чого я довигадував, беручи як образ не лише Черкас, а й взагалі невеликого провінційного міста того часу. Тобто це могла бути Полтава або Вінниця. Є момент у книжці, коли у центрі міста стояла 20-метрова ракета з пап’є маше. Імовірно, що в Черкасах вона не стояла, але я знаю, що в таких містах вони стояли. Їх ставили в 60-і, коли була космічна гонка і було модно все ракетизувати і робити пилососи у вигляді супутників.

Думаю, у мешканців Черкас будуть якісь зауваження до текстів, але багато хто впізнає ці Черкаси, своє рідне місто і мені, звісно, буде цікаво почути думку черкасців.

Черкаси мого дитинства – це були, переважно, блатарі і наркомани. Звісно, були й прості роботяги, але й ті нерідко мали справу з алкоголем. Район “Д” був блатний або наркоманський район. Звісно, там були й інтелігентні люди, – там все було – і навіть книгарня. Її, щоправда, закрили й зробили там ігротеку для дітей, але це вже пізніше.

Місто змінюється, і зараз воно зовсім інше. Але я описую їх початок 90-х – кінець 80-х.

Можливо, пізні 90-і, якраз мій пубертат, і вони були такими – жахливими, темними. Але я їх любив, тому що це рідне місто і боятися мені не було чого. Я знаю всіх цих людей, вони знають мене, ніяких претензій в нас один до одного не має бути.

Про відвертість в книжках і терапевтичний ефект

Ти не маєш дивитися в очі своєму читачу – пишеш собі і думаєш, що людина читатиме це, як вона сприйме. Хоча не завжди думаєш про читача, переважно про те, як би самому щось виписати. Іноді думаєш вже постфактум – це, мабуть, дуже жорстко. І довелось дещо поприбирати з «Району “Д”», хоча, здавалося, там нічого такого провокативного не може бути. Але розумієш, що навіть для тебе (людини, яка закрита публічно, але відкрита десь в своєму закритому світі) – це занадто.

Якщо в «Точці нуль» – терапія посттравми, то «Район “Д”» був терапією самого травматичного досвіду, тому що я писав його, перебуваючи на війні. Я виписував – і мені ставало легше, я тікав у писання з тієї війни і з того досвіду. 

А ідея написання «Району “Д”» з’явилася дуже давно, 8 чи 9 років тому, і я розумів, що можу її написати, тому що в мене є цей досвід – я знаю цих людей і можу про них розповісти. Мені хотілося написати про те, що я знаю. І коли я до цього ментально доріс, я зрозумів, що в мене може це вийти, і мені почав подобатися сам процес.

Про вихід із совка

«Район “Д”» – це мій власний вихід із совка. Треба пережити ці травми, треба їх проговорити, провідчувати й відлущити, як стару шкіру. Для мене це нормально, хоча сучасним літераторам багато закидають «знову про 90-і?». Але в нас же не виписані книжки про 90-і. Виписана химерна література, постмодернізм і все що завгодно, але про 90-і – не виписано. Жадан і Дністровий писали, Івченко й Коробчук, а хто ще конкретно пише про ті 90-і?

Хоча про цю книжку і не можна сказати, що вона саме про 90-і – там багато і 70-80-х років, і багато 2000-них. Я сам нарешті вийшов звідти завдяки цій книжці, можливо, це й була терапія, аби втекти від того всього.

Про сучукрліт і творчі плани

Мені подобається процес сучукрліт – як все відбувається, як виходять нові книжки, все так драйвово, весело. Як мале собача, якого випустили, а воно радіє й бігає, куйовдиться, – зараз на це дуже схоже.

Тому що був дуже довгий хворобливий період в сучасній літературі, із впаданням в рецидиви хвороби, у 2006-2007 був сплеск, коли друкувалось багато двотисячників, а потім знову тиша.

А вже у 2016 році, коли після тривалої перерви приїхав на Форум, побачив нові прізвища. І дещо, що читав, було дійсно непогано, а я й не знав, що такі автори є. 

Сам же я пишу продовження «Району “Д”», знову про 90-і. Щоб писати про сучасне, треба відійти в бік і поглянути на нього, оскільки воно занадто близько, не можна зрозуміти, чи це травматичний досвід чи це лише мить, і щось відбувається таке, що буде для тебе несуттєвим.

Про сімейні читання

Книжки для Андрія (сина – авт.) обираю я або Іра (письменниця Ірина Цілик – авт.), тому що коли ми йдемо до книгарні, він показує на якісь, скажімо, графічні новели, де дуже товста книжка, дуже багато коштує, і там немає тексту – а я хочу, щоб він читав, а не картинки роздивлявся. Чим старший він стає, тим більше лінується читати великі тексти. Тому ще рік тому, влітку він ковтав одну за одною книжку, і ми не встигали їх купувати.

Я розумію, що є школа і карате, він втомлюється, йому хочеться розслабитися і «повтичити» в телефон, в ігри, але читання – це дуже важливо. Ти можеш не мати своєї професії, але маєш читати багато книжок. Будеш читати – буде професія.

А з Ірою читаємо, обираючи щось в книгарнях, без особливої методи – це можуть бути будь-які книжки.

(Visited 404 times, 1 visits today)