Що читають блогери. Зоя Казанжи

Блог Yakaboo продовжує розпитувати у відомих українських блогерів про те, які книги справили на них найсильніше враження. У журналістки та письменниці Зої Казанжи понад 38 тисяч підписників у Фейсбук. На своїй сторінці вона пише зворушливі та сильні історії про життя. А ще Зоя є авторкою книг «Щось таке як любов» та «Якби я була». А які книги вона читає?


Мама навчила мене читати в 5 років. А вихователька дитячого садка і, за сумісництвом, моя тітка, за руку повела записуватися в місцеву бібліотеку. Йшов 1974-й рік, бібліотекарка трохи здивувалась, вирішила все-таки перевірити, чи справді я вмію читати, протягла якусь книжку, я все відтарабанила і вона, кивнувши головою, дозволила вибрати одну (!) книжку. Поки я йшла додому, прочитала ту дитячу книжечку на ходу. І повернулась за іншою. Я просто не знала, що в бібліотеку не прийнято так часто ходити 🙂 Але з тих пір мені давали книжок в бібліотеці достатньо.

 

От з того часу я і читаю)

 

Років десять тому чоловік мені подарував електронну книжку. Я сумлінно почала нею користуватися. І навіть пару років читала в чергах, під час поїздок і перельотів, на відпочинку. А потім повернулась до традиційного читання звичайних паперових книжок.

 

Є у мене і свої так звані книжкові фетиші. Люблю тверді палітурки і наявність в книжках ляссе (закладок). До речі, зовнішньо моєму концепту відповідає видавництво «Наш формат» – у них найбільше, із куплених мною, книжок з закладками.

 

Отже, мій ТОП-11 книжок. Вони прочитані в різні періоди життя, але це із розряду тих, які я тримаю на книжкових полицях, і емоційно вони мені досить близькі. 


Артур Хейлі «Вечерние новости» (АСТ, 2015) 

Слід сказати, що я дуже люблю Хейлі. І прочитала все, що є в перекладах. Мені здається, що саме ця книжка може бути підручником для факультетів журналістики. Там і про стандарти, і про майстерність, і про етику. Мова йде про роботу відділу новин на телеканалі. Одного дня терористи викрадають всю сім’ю одного із співробітників – сина, дружину і батька.  Колеги, паралельно із поліцією, починають розслідування. Сюжет цікавий,  написано добре, виписані деталі. Такий собі якісний «виробничий роман» про професію, з гарною сюжетною лінією.

Джонатан Троппер «Дальше живите сами» (Corpus, 2015, пер. Ольга Варшавер)

Цей автор – крутий. Я теж перечитала все, написане ним і перекладене російською чи українською мовами. Якби мене попросили двома словами відповісти на питання, про що роман, я б сказала – про сум і секс ) На похорони батька з’їжджаються четверо дорослих дітей. І привозять свої старі образи, дивні спогади, складні стосунки, дитячі страхи… Сім’я Фоксманів, за бажанням вдови померлого і матері його дорослих дітей, має відсидіти Шиву – сім днів трауру. В цей час всі родичі знаходяться в одному будинку, разом, і без особливої потреби не покидають його. І от саме в цей час все і відбувається – у кожного, виявляється, є свої скелети в шафі.

Джоді Піколт «Время прощаться» (КСД, 2015, пер. Інна Паненко)

Знову таки, я прочитала всі книжки цієї авторки. Всі, які перекладено українською чи російською мовами. Але цей роман для мене особливий.  У 13-річної дівчинки пропала мати. 10 років тому. Дівчинка зібрала трохи грошей – аж 68 доларів, – і вирішила почати пошуки слідів зниклої мами.  Мама займалась вивченням поведінки слонів, працювала в заповіднику. Дженна познайомилась з відставним детективом Верджиллом.  Зараз він – невдаха і любитель випити. Фінал цієї історії просто приголомшливий. А всі історія – про любов, про відданість, про життя. До речі, письменниця  Піколт досить детально вивчає теми, на які пише. Тому побічно можна дізнатися ще багато всього цікавого. Тут – про слонів, наприклад)

Осне Саєрстад «Кабульський книгар» (Наш формат, 2014, пер. Уляна Джаман, Інгрід Крістофенсен)

Як на мене, абсолютно унікальна книжка. Це документалістика, скоріше. Написана на основі знайомства і спілкування норвезької журналістки Осне Саєрстад та кабульского продавця книг Султана Хана. В книжці багато деталей про життя, цінності, побут афганського суспільства. Через призму життя сім’ї Хана авторка показує життя жителів афганських міст і сіл. Багато розповідає про афганських жінок, про страшні для нас, європейців, вимоги до них.

Генрі Марш «Історії про життя, смерть і нейрохірургію» (ВСЛ, 2015, пер. Андрій Мизак)

Автор – британський нейрохірург, який досить пізно почав вивчати медицину. Книжка має купу спеціальних термінів і описує конкретні випадки із лікарської практики нейрохірурга. Спочатку мені було досить тяжко її читати. Препарування хворих, опис діагнозів… А потім текст захопив, викликав купу рефлексій, питань, сумнівів… Ця книжка досить серйозно змінила моє ставлення до смерті.

Кайл Кріс «Американський снайпер» (ВСЛ, 2016, пер. Андрій Поритко)

Автор свого часу служив в підрозділі спеціальних операцій ВМС США «морські котики». І його було визнано найуспішнішим снайпером в військові історії США. Книжка – про військовий конфлікт в Іраку. Тут детально описаний власний досвід. І, до речі, автор наголошує, що вважає свою роботу правильною, і жодної секунди не сумнівався в своїх діях.  А сам він, після поранення, звільнився з ВМС США та почав проводити тренінги для американських солдатів, допомагаючи їм позбутися посттравматичного синдрому та відновитися після травм. 

 

Така деталь: в 2013 році Кріс та його товариш були застрелені на стрільбищі 25-річним ветераном морської піхоти, який страждав на ПТРС. Причина стрільби невідома і досі. Поліція схопила ветерана, він засуджений до довічного позбавлення волі. А вбитому Кайлу Крісі було 38 років.

Тімоті Снайдер «Криваві землі»  

Як на мене, одна із сильних книжок про нацистський та радянський режими.  Це глибоке і важливе дослідження американського історика про події, які відбувалися в період з 1933 по 1945 роки. Багато є про Україну. Про небачену жорстокість і масове насилля з обох боків. Про окуповані території. Про мирне населення, яке ставало заручниками страшних ситуацій. Тут є багато дискусійних тез. Але, принаймні, саме ця книжка задає високу планку фаховим дискусіям. Варто читати всім, хто намагається розібратися в тому найстрашнішому періоді.

Юрай Шпітцер «Я не хотів бути євреєм» 

Дуже болюча і травматична книжка. Словацький письменник пройшов тяжкі випробування в 1939-1945 роках. Втікав від нацистів, переховувався, потрапив до  концентраційного табору Новаки, брав участь в повстанні, був командиром партизанського єврейського підрозділу. Про все пережите описав у цій книжці. Тут багато дуже звичайних побутових речей, власних роздумів, намагання відповіді на питання: чому євреї не чинили опір і приречено йшли на погибель.

Тетяна де Росней «Ключ Сары» 

Власне, це знову тяжка книжка про Другу світову війну. Про окупований Париж. І про маленьку дівчинку Сару. Французькі поліцейські влаштували облаву на дітей із єврейських сімей. Стукали у двері і забирали батьків і дітей віком від 2 до 12 років. Постукали і в квартиру, де жила родина 10-річної Сари. Мама веліла збиратися і допомогти зібратися маленькому 4-річному братикові. Але той так злякався, що заховався до їхньої таємної шафи. Сара вирішила його замкнути, щоб потім, коли повернеться, визволити звідти. Замкнула – і ключ заховала до кишені.  Сара не знала, коли вона повернеться…

 

Від цієї книжки зупиняється серце. 

Джоан Ролінґ «Случайная вакансия» (Азбука, 2014, пер. Олена Петрова) 

Так-так, це та сама Роулінг, яка придумала Гаррі Поттера. А Випадкова вакансія – її перша книжка для дорослих. І це роман про місцеві вибори в невеличкому англійському містечку – Пегворд. Один із членів міських зборів раптово помирає і тепер цю «вакансію» мають заповнити. Розгортається серйозна боротьба. А на сайті місцевої ради починають з’являтися анонімні повідомлення, які розкривають різні цікаві секрети місцевих жителів. В містечку починається справжня паніка… Роман написано цікаво, досить смішно. Я, наприклад, побачила купу аналогій із нашими невеселими справами.

Ганья Янаґігара «Маленьке життя» (КСД, 2017, пер. Анжела Асман)

Авторка – фіналістка Букерівської премії 2015 року.  Роман про драму і почуття, про руйнацію і відродження. Успішний, талановитий юрист, чиє життя нагадує пекло, але ніхто з оточуючих про те не здогадується. 

 

Моя донька була в захоплені, зателефонувала мені і категорично сказала: «Терміново купуй, ти маєш неодмінно прочитати! Я не можу відірватися!».

 

Я купила, звісно. Починала читати тричі. Чомусь мені було досить тяжко сприймати той текст. Але потім щось ввімкнулось – і я вже не відривалась. Проковтнула, що називається, 878 сторінок.  Ця книжка  теж як своєрідне маленьке життя. Десь читала, що читати її все одно, що кататися на американських гірках – від несприйняття до захоплення. Там багато страждань, привидів дитинства, страхів та сподівань. І так, це, власне, перша мною прочитана книжка, де абсолютно відсутня жіноча лінія.

Тетяна Гонченко
Маю в житті чотири пристрасті: журналістика, подорожі, література і котики. Тож багато пишу, багато їжджу по світу, багато читаю і маю двох котиків. Зрештою, ці сфери тісно пов’язані: хороший журналістський текст – це теж література. А книги – це ще один спосіб подорожувати. Котики ж прекрасні самі по собі. Веду телеграм-канал про книжки: http://t.me/npzbvnkngchtn
https://www.facebook.com/atanoissapa

213 thoughts on “Що читають блогери. Зоя Казанжи

    Залишити відповідь