Не така страшна смерть: #ДвіДумки про «Жнеця»

«Жнець» Террі Пратчетта — другий роман підциклу «Смерть» серії «Дискосвіт», у якому письменник із незмінним гумором розмірковує про людську мораль і влучно підмічає хиби та слабкості людей. Свіжими враженнями про книжку діляться дві авторки блогу Yakaboo — Марина Степурська і Катерина Гавриш.

Оглядачки

Марина Степурська: Кожна нова книжка Террі Пратчетта змушує мене все більше захоплюватися геніальністю письменника. Його здатність створювати неповторні історії та персонажів, що не піддаються жодним канонам, заворожує. І кожна нова частина «Дискосвіту» беззаперечно це доводить. До прикладу, чи повірили б ви, що зі Смерті можна зробити героя, яким захоплюватиметься весь світ? Ні? Тоді ви просто ще не читали цикл «Плаского світу», де головним героєм виступає саме цей, м’яко кажучи, нетиповий для гумористичного фентезі, герой. Він вражає неординарністю характеру і поведінки. Тому якщо він і змусить вас плакати, то не від страху, а від сміху.

Катерина Гавриш: Террі Пратчетт — один із тих письменників, про яких можу сміливо сказати: його книжки змінили моє життя. Ні на чий не схожий тонкий сарказм, кумедні алюзії на сучасність та, звісно, дрібка життєвої мудрості, ненав’язливо вплетеної в історію, — все це закохало мене відразу і назавжди. Смерть же — мій улюблений персонаж з усього Дискосвіту — стільки наївності і суворості водночас ви не знайдете ні в кому! І «Жнець», на мою думку, — найкраща книжка підциклу, бо розповідає, чому смерть як явище — не настільки погане, як ми звикли думати. З пратчеттівським гумором, звісно.

Перші враження

Марина Степурська: 

«Жнець» став для мене новою сходинкою у пізнанні звичайного устрою життя незвичайного Дискосвіту. Книжка наповнена кумедними діалогами і ситуаціями, але навіть найбезглуздіші події не впливають на сприйняття сумної історії Смерті, адже він вперше має дізнатися, що означає жити, а що — помирати. Взагалі, моє знайомство з барвистим Дискосвітом відбулося саме з першої книги про Смерть під назвою «Морт». Хоч і написана в жанрі, яким я раніше не цікавилась, ця історія настільки мене вразила, що зараз мою поличку прикрашають всі видані українською книжки Пратчетта. А завдяки якій книжці ти почала захоплюватися творчістю Террі Пратчетта, Катю?

Катерина Гавриш: 

У мене це також був підцикл про Смерть, проте інша книжка — «Санта Хрякус», що саме пасує під новорічні свята. Книжки циклу про Дискосвіт прекрасні тим, що їх можна читати окремо — тут є загальний розвиток світу і героїв, але самі книжки цілком самостійні, і в кожній з них є короткий екскурс до світу та його будови. Так само і «Жнець» розпочинається з коротких епізодів про життя Дискосвіту. Однак не чекайте тут чогось бодай схожого на історичну чи космологічну довідку! Наприклад, ви познайомитеся з лічильними соснами, які пішли шляхом позиченої еволюції — найкращих якостей для виживання довколишніх рослин. Саме тому лічильні сосни можуть рости будь-де — адже завжди приживаються. А ще вони вміють виводити свій вік на спеціальних табличках на корі, гадаючи, що люди зрізають дерева, щоб визначити їхній вік за кільцями…

Загалом Пратчетт — це завжди Пратчетт, і його особливий стиль відчитується із перших рядків. Навіть з кількох сторінок ви зможете відразу зрозуміти, чи буде це любов з першого погляду, чи навпаки — цей стиль вам не підходить. На початку «Жнеця» є епізод про мух-одноденок, які кружляють над ставком, і старші мушки скаржаться молодшим на те, як все змінилося: «Раніше сонце було вище… І трава зеленіша… І корова, корова була! Тепер не побачиш таких корів! Це все через неповагу молоді до старших». Досі цей епізод — один з моїх найулюбленіших з усіх книжок Пратчетта.

Улюблені герої

Катерина Гавриш: 

Друга книга з циклу про Смерть розповідає, звісно ж, про самого Смерть. Не про його роботу і навіть не про смерть як життєвий етап кожного живого створіння (хоча і про це тут теж є, але між рядків), а саме про Смерть як особистість. Наглядачі, котрі стежать, щоб усе функціонувало, як належить, звільняють Смерть з посади, бо він… надто олюднився. Став співпереживати своїм жертвам, цікавитися їхніми життями, звичками, традиціями, а це, мовляв, заважає йому виконувати свою роботу. Тож Смерть тепер має час і збирається його витрачати. Смерть влаштовується на першу-ліпшу роботу (жнецем — який збіг) і називається Біллом Двері (привіт, Геймане!), а далі йому доведеться якось дати собі раду в складному світі людських взаємин, почуттів, обманів і звичаїв, а це непросто.

Хоч із назви та теми може здатися, що книга має бути похмурою та суворою, ті, хто знайомі з Пратчеттом, підтвердять, що це не так. Те, як Смерть пізнає світ людей, завжди нагадувало мені дуже ізольованого інтроверта, котрий намагається розібратися в бурхливому і заплутаному світі екстравертів. Вся книга просякнута ненав’язливим пратчеттівським гумором, як ось чарівник пан Бук, який помер, однак знову ожив, бо Смерть звільнений, тож його колеги намагаються умертвити його знову і знову впродовж усієї книги. Мені ж найбільше сподобався маленький Смерть Щурів, що їздить на скелеті кота (він ще потім буде з’являтися в багатьох книгах). А ось купа перегною, яка раптом ожила, може дійсно налякати.

А хто тобі припав до душі найбільше, Марино?

Марина Степурська: 

Мене також не залишив байдужою харизматичний Смерть Щурів, але моїм серцем заволодів невпевнений в собі бабай на ім’я Причепа, який зміг роздивитися свій справжній потенціал, тільки вийшовши з шафи. Впродовж усієї книги читач знайомиться з незвичними та самобутніми персонажами: вовколюдом (вовк, що у повню перетворюється на людину), подружжям вампірів, де жінка намагається показати делікатні «хранцюзькі маньорі, штоб вийшов шик», пані Літункою, що прийняла на роботу Смерть, тобто пана Білла Двері, та куди подітись від ожилої купи компосту… Незважаючи на таке різнобарв’я, всі герої абсолютно гармонійно вписуються у сюжет, не перевантажуючи його, а лише доповнюючи новими яскравими барвами.

Післясмак

Марина Степурська: 

«Жнець», як і інші книги Пратчетта, містить в собі все, чого потребує читач: якісний сюжет, неординарних героїв, тонкий гумор та легку філософію по-пратчеттівськи. Ця книжка є частиною циклу, але водночас залишається незалежною та яскравою, не тьмяніючи і не втрачаючи свій шарм на тлі інших книжок автора. Вона швидко захоплює, але довго не відпускає, залишаючи приємний післясмак.

Катерина Гавриш: 

«Жнець» був одним з перших, хто познайомив мене зі світом Пратчетта. Я багато разів  перечитувала цю книжку і щоразу знаходила в ній щось нове. І справа не лише в тому, наскільки сам Смерть подобається мені завдяки своїй цікавості до людей, мудрості і часто нагадуванню, здавалось би, банальних істин (котрі завжди під носом, але саме тому ми про них завжди забуваємо). «Жнець» — це, серед іншого, і про те, що смерть — цілком природний етап для всього живого, більше того, навіть необхідний, бо коли він зникає, починається неконтрольований хаос. А ще — це просто дуже кумедно.

Улюблені цитати

Катерина Гавриш: 

— Якби кожен міг знати, коли помре, то прожив би значно краще життя…

— ЯКБИ ЛЮДИ ЗНАЛИ, КОЛИ ПОМРУТЬ, ТО, ЙМОВІРНО, НЕ ЖИЛИ Б УЗАГАЛІ.

 

Марина Степурська: 

Якщо зважати на те, що люди кажуть одне одному, ніколи нічого не досягнеш — мова тільки приховує їхні думки.

Кому читати

Марина Степурська: 

«Жнець» — яскравий представник не тільки величезної серії про Плаский світ, але й жанру гумористичного фентезі в цілому. Тому якщо ви досі вагалися, з якої книги розпочати знайомство з цим жанром, сміливо обирайте «Женця» і точно не розчаруєтесь.

Катерина Гавриш: 

Якщо ви любите британський гумор, тонкі натяки, алюзії і фентезі, «Жнець» неодмінно вам сподобається. Якщо ви хочете подивитися на смерть під новим кутом зору, ця книга вам просто необхідна. Якщо ж ви полюбляєте не банальне фентезі з мечами і драконами, а більш інтелектуальне і не байдужі до здорового сарказму, «Жнець» складе вам чудову компанію на кілька вечорів.