Японський коханець. Новий роман Ісабель Альєнде виходить українською (уривок)

15 травня до Книжкового Арсеналу вийде другий в українському перекладі  роман чилійської письменниці Ісабель Альєнде“Японський коханець” (2015). Видання готує видавництво Анетти Антоненко. Переклав роман Сергій Борщевський. 


Про що: 1939 рік. Польща, захоплена нацистами. Батьки юної Альми Беласко відсилають дівчину до маєтку в Сан-Франциско, подалі від війни, що насувається на Європу. Історія кохання, зустрічі-розлуки ведуть читача в подорож різними континентами ─ від Польщі часів Другої світової війни до Сан-Франциско сьогодення. Минуло багато років.

«Японський коханець» Ісабель Альєнде, як і її знаковий роман «Дім духів», не відпускає читача до останньої сторінки, зворушує і зачаровує, дивує і приголомшує, магія слів зі сторінок книжки просякає в реальне життя тих, хто її читає.


Сергій Борщевський, перекладач: “Здавалося б, ці дві жінки ─ Альма Беласко та Ірина Базілі, такі різні за віком, походженням, соціальним станом ─ не повинні були ніколи зустрітися. Однак примхлива доля (чи то воля письменниці) звела їх одного дня в інтернаті для літніх людей у Каліфорнії. І ця зустріч зумовила низку подій, які начебто розсувають часові та географічні межі, відбуваються сьогодні і в минулому, в різних кутках світу.”

Фото: Lori Barra

Фото: Lori Barra

Ісабель Альєнде – визначна чилійська письменниця-романіст, журналістка, сценаристка, акторка, племінниця Сальвадора Альєнде. Ісабель Альєнде займається журналістикою, пише театральні п’єси і викладає літературу в декількох університетах. Одна з найбільш відомих латиноамериканських письменниць. Лауреат Національної премії Чилі з літератури(2010).


17554679_10206707536045478_1902944440_n

Уривок з роману

“Японський коханець”

ЛАК- ХАУЗ

Ірина Базілі влаштувалася на роботу в Лак-хаузі, що на околиці Берклі, в 2010 році – двадцятитрирічна і майже позбавлена ілюзій, бо з п’ятнадцяти літ маялася по світу, змінюючи міста й роботу. У неї і в гадці не було, що тут, у цьому інтернаті для людей похилого віку, вона знайде чудову роботу й упродовж наступних трьох років почуватиметься такою ж щасливою, як у дитинстві, перш ніж її доля пішла шкереберть. Заснований у середині 1900-х з метою надання притулку незаможнім старикам інтернат Лак-хауз хтозна чому одразу привабив прогресивних інтелектуалів, рішучих езотериків та посередніх митців. Із часом інтернат багато в чому змінився, але внески кожного пожильця і далі відповідали його грошовим надходженням, що теоретично давало змогу дотримуватися певного соціального та расового розмаїття. На практиці ж усі вони були білими представниками середнього класу, а розмаїття полягало в незначних відмінностях між вільнодумцями, шукачами духовних шляхів, соціальними та екологічними активістами, нігілістами й нечисленними хіпі, незначна кількість яких досі мешкала біля затоки Сан-Франциско.

Під час першої зустрічі директор закладу Ганс Фойгт пояснив Ірині, що вона надто молода для такої відповідальної посади, але – з огляду на необхідність швидко заповнити вакансію у відділі адміністрування та допомоги – її можуть оформити тимчасово, поки знайдуть відповідного працівника. Ірині спало на думку, що те саме можна було б сказати й про нього: директор скидався на щокатого хлопця з ранньою лисиною, для якого посада керівника цього закладу була вочевидь зависокою. Згодом дівчина пересвідчилася, що зовнішність Фойгта на певній відстані та ще й при тьмяному світлі оманлива, бо насправді йому вже виповнилося п’ятдесят чотири роки, і він виявився чудовим адміністратором. Ірина запевнила його, що брак знань компенсує досвід роботи зі стариками, набутий нею на батьківщині, в Молдавії.

Сором’язлива посмішка претендентки розчулила директора, і той навіть забув спитати рекомендаційного листа й почав перераховувати пов’язані з посадою повинності, які взагалі-то можна було окреслити кількома словами: полегшувати життя пожильців другого та третього рівнів. Пожильцями першого рівня, які пробували незалежно, наче квартиранти, в будинку з помешканнями, Ірина не мусила опікуватися, так само як і четвертого, доречно названого «Раєм», бо тамтешні мешканці чекали переселення на небо, здебільшого дрімали й не потребували її послуг. Ірина повинна була супроводити стариків на консультації до лікарів, адвокатів та бухгалтерів, допомагаючи їм заповнювати медичні та податкові картки, ходити з ними за покупками та в інших справах. Єдиний її зв’язок із мешканцями «Раю» полягав у організації їхніх похорон, причому – як зазначив Ганс Фойгт – у кожному конкретному випадку вона отримуватиме детальні інструкції, оскільки бажання помираючих та їхніх родичів не завжди збігаються. Серед пожильців Лак-хаузу були представники різних релігій, і зазвичай похорон перетворювався на доволі непросту екуменічну церемонію.

Ганс Фойгт пояснив їй також, що лише службовий персонал – доглядальниці та медсестри – зобов’язаний носити уніформу, проте для решти працівників існують неписані правила щодо вбрання; критерієм тут виступають поважання та добрий смак. Приміром, футболка із вибивної тканини із зображенням Малкольма Х, в яку вирядилася Ірина, абсолютно недоречна в їхньому закладі, пишномовно заявив він. Насправді на футболці був зображений не Малкольм Х, а Че Гевара, проте Ірина не стала цього уточнювати, здогадавшись, що Ганс Фойгт поняття зеленого не має про партизана, якого через півстоліття після його епопеї і далі обожнювали на Кубі та купка радикалів у Берклі, де вона мешкала. Футболка, за яку вона віддала два долари в крамниці вживаного одягу, була майже новою.

– У нас заборонено палити, – попередив директор.
– Я не палю і не п’ю, містере.
– Ви маєте добре здоров’я? Це важливо, коли опікуєшся стариками.
– Так.
– Є щось таке, що я повинен знати?
– Я обожнюю відеоігри та фантастику. Знаєте, Толкіна, Ніла Геймана,Філіпа Пулмана. А ще я підробляю, миючи собак, але це забирає небагато часу.
– Що ви робите на дозвіллі, то ваша справа, дівчино, але на роботі ви не повинні відволікатися.
– Авжеж. Знаєте, містере, якщо ви дасте мені шанс, то самі побачите, що я вмію добре поводитися зі старшими людьми. Ви не пошкодуєте, – мовила дівчина з удаваною самовпевненістю.

Завершивши співбесіду, директор показав їй приміщення, де знайшли прихисток двісті п’ятдесят осіб, середній вік яких становив вісімдесят п’ять років. Лак-хауз був розкішною власністю одного шоколадного магната, який подарував її місту й залишив щедру пожертву на її фінансування. Заклад складався з головного корпусу – невеличкого претензійного палацу, де містилися службові кабінети, приміщення загального користування – бібліотека, їдальня та майстерні, а також низки симпатичних будиночків, які чудово гармонували з парком – на перший погляд диким, але насправді добре доглянутим бригадою садівників. Оселі з осібними помешканнями і ті, в яких селилися пожильці другого та третього рівнів, сполучалися між собою за допомогою просторих критих галерей, якими можна було пересуватися на візках попри примхи погоди; до того ж їхні засклені бічні стіни давали можливість милуватися природою, а це найкращий бальзам од смутку в будь-якому віці. «Рай» – бетонна будівля, що стояла віддалік од інших – дисонував би з іншими спорудами, якби не був увесь обвитий плющем. Бібліотека й гральний зал залишалися відчиненими о будь-якій порі; салон краси мав гнучкий графік роботи, а майстерні пропонували найрізноманітніші заняття від малювання до астрології тим, хто досі чекали від життя якихось несподіванок. У крамниці забутих речей (про це сповіщав напис на дверях) порядкували волонтерки, які продавали одяг, меблі, коштовності та інші скарби, чиї власники відмовлялися від них або померли.

– У нас першокласний кіноклуб. Сеанси відбуваються тричі на тиждень у бібліотеці, – озвався Ганс Фойгт.
– І які це фільми? – поцікавилася Ірина, в глибині душі сподіваючись почути, що то картини про вампірів і фантастичні стрічки.
– Відбір фільмів здійснює спеціальний комітет; вони віддають перевагу детективам, а надто стрічкам Тарантіно. Тут певною мірою захоплюються насильством, але ви не бійтеся, вони розуміють, що це гра й актори, живі-здорові, з’являються згодом в інших фільмах. Це такий собі вихлопний клапан. Чимало наших пожильців мріють когось убити, зазвичай родичів.
– Я теж – не замислюючись, відреагувала Ірина.

Ганс Фойгт вирішив, що дівчина пожартувала, й вдоволено засміявся; почуття гумору в підлеглих він цінував майже так само високо, як і терплячість.
Серед старих дерев парку сновигали довірливі білочки й блукало чимало оленів. Ганс Фойгт пояснив Ірині, що самиці приходять сюди народжувати дитинчат і не полишають їх, поки ті потребують допомоги. Він додав, що територія інтернату – справжній рай для птахів, переважно жайворонків, і звідси походить назва Лак-хауз, тобто оселя жайворонків. Численні камери на території завбачливо дозволяли спостерігати тварин у природних умовах, а водночас стежили за стариками, які могли загубитися або знепритомніти, проте заходи безпеки в Лак-хаузі не застосовувалися. Ворота вдень залишалися відчиненими, і лише двоє беззбройних охоронців обходили територію. То були відставні поліцаї сімдесяти й сімдесяти чотирьох років відповідно; власне, більше й не вимагалося, бо жоден зловмисник не гаяв би часу, нападаючи на незаможних стариків. Дорогою вони перестріли двох жінок на візках, проминули групу людей із мольбертами та фарбами – це був урок малювання просто неба; час від часу їм траплялися пожильці, котрі вигулювали собак, таких же нещасних, як і самі. Територія межувала із затокою, і в години припливу можна було вийти на каяку в океан, що й робили деякі ще не зламані болячками мешканці Лак-хаузу. «Мені б так жити», – зітхнула Ірина, ковтаючи солодкий запах сосон та лаврів і порівнюючи ці симпатичні будиночки з тими згубними лігвами, по яких вона никала з п’ятнадцяти років.

– І наостанок, міс Базілі, не можу не сказати вам про двох привидів, бо це найперше. про що вас попередять співробітниці-гаїтянки.
– Я не вірю в привидів, містере Фойгт.
– З чим вас і вітаю. Я також у них не вірю. Привиди Лак-хаузу – молода жінка в сукні з рожевими воланами й трирічний хлопчик. Це Емілі, дочка шоколадного магната. Бідолашна Емілі померла від горя, коли наприкінці сорокових років її синок утопився в басейні. Після цього магнат залишив маєток і створив фундацію.
– Малюк утопився в басейні, який ви щойно мені показали?
– Так. І, наскільки мені відомо, ніхто більше в ньому не потонув.
Невдовзі Ірина перегляне своє ставлення до привидів, бо виявить, що багатьох стариків постійно супроводжують їхні мертві; Емілі та її син були не єдиними тутешніми духами.

Вранці наступного дня Ірина вийшла на роботу в своїх найкращих джинсах і скромній блузці. Вона завважила, що в Лак-хаузі панує розслабленість, яка однак не переходить у безтурботність; заклад скидався радше на коледж, ніж на притулок для стариків. Їжа не поступалася тій, яку подавали в будь-якому солідному каліфорнійському ресторані, і по можливості була органічною. Обслуговування виглядало ефективним, а люб’язність доглядальниць та медсестер максимальною, на яку тільки можна було розраховувати в таких випадках. За кілька днів дівчина вивчила імена та примхи як колежанок, так і своїх підопічних. Іспанські й французькі фрази, які вона спромоглася видобути з глибин своєї пам’яті, допомогли Ірині завоювати прихильність персоналу, який майже весь походив з Мексики, Гватемали та Гаїті. Платня була не надто високою з огляду на непрості обов’язки, але на це майже ніхто не нарікав. «Бабусь треба пестити, але з повною повагою. І дідусів також, але їм не слід надто довіряти, бо вони розпусники» – порадила їй бригадирка прибиральниць Лупіта Фаріас, приземкувата індіанка з лицем, як в ольмекських статуй. Лупіта вже тридцять два роки працювала в Лак-хаузі й мала доступ до помешкань, тож добре знала всіх пожильців та їхнє минуле, вгадувала, що їх турбує, й розраджувала у знегодах.

– Пильнуй, коли в когось почнеться депресія, Ірино. Тут це вельми поширено. Щойно завважиш, що хтось усамітнюється, занадто сумує, без причини залишається лежати в ліжку або припиняє їсти, негайно біжи до мене, зрозуміла?
– І як ти дієш у таких випадках, Лупіто?
– Залежно від обставин. Я їх голублю, і вони завжди вдячні за це, бо в стариків немає нікого, хто б до них доторкнувся; а ще я приманюю їх якимось телесеріалом, адже ніхто не хоче померти, не побачивши, чим усе скінчиться. Декому легшає від молитви, але тут є й чимало атеїстів, які не моляться. Головне, не залишати їх самих. Якщо мене не буде поблизу, попередь Кеті, – вона знає, що робити.

Лікарка Кетрін Хоп, мешканка другого рівня, була першою, хто привітав Ірину від імені всієї громади. У свої шістдесят вісім років вона була наймолодшою з пожильців інтернату. Відтоді, як опинилася в інвалідному візку, Кетрін обрала догляд і товариство, що їх надавав Лак-хауз, де жінка жила вже років зо два. За цей час вона зробилася душею закладу.

– Старші люди напрочуд кумедні. Вони багато пожили на світі, кажуть, що заманеться, і їм начхати на чужі думки. Тут ти ніколи не знудишся, – сказала вона Ірині. – Наші пожильці – люди освічені й, коли вони при доброму здоров’ї, то продовжують навчатися та експериментувати. У цій громаді є стимул, тут можна уникнути найбільшої старечої біди – самотності.

Ірина знала, що в Лак-хаузі панує дух прогресу, який раз по раз давався взнаки. Потрапити сюди можна було тільки після кількарічної черги, яка була б іще довшою, якби деякі претенденти не помирали перш, ніж вона до них доходила. Тутешні старики були переконливим свідченням того, що вік, попри певні обмеження, не забороняє розважатися та брати участь у гамірному вирі буття. Чимало з них були активістами руху «Старики за мир» і по п’ятницях уранці виходили на вуличні акції протесту проти згуб і несправедливостей цього світу; це переважно стосувалося американського імперіалізму, за який вони відчували моральну відповідальність. Активісти, серед яких вирізнялася одна дама віком ста й одного років, збиралися на розі майдану навпроти поліційного відділку зі своїми ціпками, ходунками й візками та плакатами проти війни чи глобального потепління, і люди підтримували їх гудками своїх автівок або підписуючи петиції, які несамовиті прадіди та прабабусі тицяли їм у руки. Бунтівники часто з’являлися в телесюжетах, а поліцаї пошивалися в дурні, намагаючись розігнати їх марними погрозами застосувати сльозоточивий газ. Ганс Фойгт розчулено показав Ірині табличку в парку на честь дев’яносто семирічного музиканта, котрий помер у 2006 році від крововиливу в мозок на бойовому посту під пекучим сонцем, протестуючи проти війни в Іраку.

Ірина росла в молдавському селі, де жили самі старики та діти. Всім бракувало зубів – перші втратили їх у процесі вживання, а в других молочні встигли повипадати, а нові ще не з’явилися. Вона згадала своїх діда з бабою, і – як це часто траплялося в останні роки – відчула докори сумління через те, що кинула їх. У Лак-хаузі дівчина мала нагоду дати іншим старикам те, чого не спромоглася дати своїм, і думка про це спонукала її дбати про підопічних. Невдовзі всі вони й деякі пожильці першого рівня, незалежні, пройнялися симпатією до Ірини.

Альма Беласко одразу привернула її увагу. Ця жінка вирізнялася з-поміж інших аристократичними манерами й тим магнітним полем, що відокремлювало її від решти смертних. Лупіта Фаріас запевняла, що Лак-хауз не для такої жінки, як Беласко, що вона недовго затримається тут і одного чудового дня по неї приїде той самий водій, який привіз її сюди на «мерседес-бенці». Однак минали місяці, а нічого такого не відбувалося. Ірина обмежувалася тим, що спостерігала за Альмою Беласко здаля, бо Ганс Фойгт велів зосередитися на її підопічних, особах другого та третього рівнів, і не відволікатися на незалежних. Вона доглядала своїх клієнтів (називати їх пацієнтами заборонялося) й опановувала навички нової роботи – тож була дуже зайнята. В процесі тренінгу Ірина мусила, зокрема, переглянути відеозапис останніх похорон – єврейки-буддистки та розкаяного агностика. Що ж до Альми Беласко, та, либонь, не звернула б уваги на Ірину, якби обставини не склалися так, що невдовзі дівчина зробилася в інтернаті притчею во язицех.


Читати: Підсумки року видавництв. Анетта Антоненко

Читати: Теплі історії про життєві страхіття

Читати: «Оповідки Еви Луни» від “Маркеса у спідниці” вийдуть українською. Уривок з книжки

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

14 thoughts on “Японський коханець. Новий роман Ісабель Альєнде виходить українською (уривок)

  1. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a online game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these second life websites and blogs

  2. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these sl articles and blogs

  3. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a game where you can do anything you want. Second life is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these Second Life authors and blogs

  4. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a online game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these second life articles and blogs

  5. Hey there I am so happy I found your site, I really found you by mistake, while I was researching on Askjeeve for something
    else, Anyhow I am here now and would just like to say cheers for a fantastic post and
    a all round interesting blog (I also love the
    theme/design), I don’t have time to read through it
    all at the moment but I have saved it and also included your RSS feeds,
    so when I have time I will be back to read a great deal more, Please do keep up the
    fantastic work.

  6. Do you have a spam problem on this website; I also am a blogger, and I was
    wanting to know your situation; many of us have developed some nice procedures and we are looking to trade strategies with other folks, please shoot me an email
    if interested.

Залишити відповідь