На знак пам’яті про Блаженнішого Любомира Гузара публікуємо уривок із книжки “Любомир Гузар. Хочу бути Людиною” Катерини Щоткіної, яка вийшла у видавництві Vivat.
Україні доби Незалежності дуже пощастило, що в неї є Блаженніший Любомир Гузар. Він майже півстоліття жив спочатку в США, потім в Італії, багато подорожував із місіями, і тепер став прикладом — яким може бути українець, сформований в умовах вільного світу. Прийнявши управління Українською греко-католицькою церквою на тому етапі, коли її називали «регіональною» чи навіть «закордонною», і довівши до статусу церкви для всієї України, патріарх Гузар добровільно передав владу молодому наступнику, щоб мати ще час бути корисним країні, якій не щастить на правителів. Стати добрим порадником за гамбурзьким рахунком. Дороговказом. Гордістю нації.
Катерина Щоткіна (Паньо) – українська журналістка, дитяча письменниця, редактор відділу «Церква» тижневика «Дзеркало тижня. Україна». Перший лауреат Премії імені блаженного Кароля Войтили (Папи Римського Івана Павла II) для журналістів, котрі пишуть на релігійну тематику, за аналітичні публікації в DT.UA. Навчалась на гуманітарному факультеті Національного університету «Києво-Могилянська Академія». Кандидат наук. Автор кількох книг для дітей (Цвіт мандрагори, Полювання на сліпса, Сонечко для мами Лу, Імена криги і тд.).
Уривок із видання
У промовах Блаженнішого завжди є проста, прозора конкретика, що вигідно відрізняє його від інших ораторів, які повторюють загальні фрази про знеособлені колективні «сили», «сторони конфлікту» та інші ухильні конструкції.
Його незмінний успіх, ключ до «загадкового» авторитету — у чесності перед слухачем і співрозмовником. В основі формули його успіху — величезна людська сміливість.
Якби мені запропонували добрати прикметник, який найточніше відповідає образу патріарха Гузара, я б не вагалася ні секунди — безстрашний.
Можливо, це результат глибокої віри в Бога, прояв специфічного фаталізму віруючої людини, яка беззастережно «йде в ім’я Любомир Гузар. Хочу бути Людиною Господнє», озброєна упевненістю, що «на все воля Божа».
Хай там як, Гузар вражає своєю сміливістю. Не «відчайдушною», а цілком «розважливою» сміливістю людини, яка робить, що має, і готова прийняти те, що буде. Для радянських людей це було неймовірним відкриттям — те, що можна так жити. «У людей усе ще багато страху», — повторює патріарх, тому одним із головних його закликів під час обох Майданів і взагалі будь-яких змін був і лишається «Не піддавайтеся страху». Це вільне перекладення заповіді папи Войтили «Не бійтеся». Цей заклик неможливо зрозуміти однозначно, як гасло революційних масс «зберігати спокій і валити режим». Сутність зводиться до простого й складного водночас стану — безстрашності людини, яка знає, що робить і розуміє, чому вона не може чинити інакше.
Фото: Бабуся Вільгельміна Гузар, тато Ярослав, Марта і Любомир, 1936
У Гузара цей заклик має й цілком прикладний сенс: не боятися іншої людини, точніше, не боятися вступати в контакт. «Ми маємо страх перед співрозмовником, якого виховані у свободі люди не мають, — пояснює він. — СРСР був побудований на страху. Навіть удома боялися все говорити. Пам’ятаєте, дітям у школах ставили в приклад Павлика Морозова, хлопчика, який доніс на батька? Із такими «героями» не дивно, що страх проростав усюди: що менше сказано — то краще. Три покоління виховувалося у страху перед іншими людьми. Тепер ми вже не боїмося, що нас репресують, але підсвідомо продовжуємо недовірливо ставитися одне до одного. Сподіваюся, через одне-два покоління це мине».
Фото: Любомир у роки навчання в університеті, Вашингтон, 1952
Роль Любомира Гузара на українській політичній арені важко оцінити — і по суті, і за масштабом. Він ніколи не прагнув присутності на ній, але кожен із політиків уважав за велику удачу бути поміченим поруч із ним. Блаженніший не шукав їхнього товариства, але й не уникав. Поруч із політичними діячами був настільки іншим, що часом здавався чужим усьому, що відбувається навколо.
Гузар справді був далекий від тієї політики, яку ми звикли бачити на екранах телевізорів. Він розуміє її цілком в інший спосіб — не так, як люди, виховані в СРСР.
І не лише ті з них, хто «перестрибнув» у вишиванки з райкомівських крісел, а й ті, хто за радянських часів чинив опір системі. Причина досить проста: Любомир Гузар ніколи не жив за тоталітаризму. Він був вихований у демократичній країні, в атмосфері громадянського суспільства, де компроміс означав згоду сторін, досягнуту в діалозі, а не угоду із совістю, як чомусь це часто вважали в нас. Під таким викривленим пострадянським оглядом Блаженнішого можна назвати «безкомпромісним». Попри всю м’якість інтонацій і ввічливість манер, відкритість у діалозі, його неможливо схилити до надто простих і сумнівних схем, якими мислили наші політики — або не дуже освічені й розумні, щоб будувати хитромудрі комбінації, або занадто цинічні, щоб витрачати на це сили.
Читати: Передпрезентація «Прориву» Павла Шеремети. Уривок із новинки Yakaboo Publishing
Читати: Чому книжку “Куркуль” потрібно прочитати саме зараз. Уривок із новинки Максима Бутченка
Читати: Спогади про imaginary boy. Уривок із книжки “Ми, дороги і Кузьма”
9 thoughts on “Хочу бути Людиною. Уривок із книжки на пам’ять про Блаженнішого Любомира Гузара”