Старі казки у нових шатах. Світ переспівів та ретелінгів

Бажання розповісти знану історію наново, імовірно, існує майже стільки ж, скільки й саме бажання розповісти історію. Поки одні оповідачі сумлінно переказували тексти слово в слово, інші розцвічували їх яскравими деталями та несподіваними поворотами. Від античних драматургів до класиків постмодернізму – покоління й покоління письменників обома руками черпали зі скарбниці впізнаваних сюжетів, доводячи: нема такого “спільного”, що не може стати своїм.

Перекази, переспіви, ретелінги, оммажі, рімейки – художньо-літературні твори, в основі яких лежить неоригінальний сюжет або світ, уже створений кимось раніше, – геть не обов’язково є “плагіатом” або кволими молодшими братами та сестрами плодів чийогось генію. Лицарські романи зазирали в артуріанський легендаріум, Шекспір та його сучасники невимушено позичали фабулу у колег, та й шанобливе ставлення одного з праотців української літератури до творчості Вергілія помітне неозброєним оком. “Переказували, переказуємо і будемо переказувати”, – ніби говорять нам творці. І іноді здається, що чим далі – тим голосніше.

Популярність переказів, або ж ретелінгів, в сучасній літературі протягом останніх десятиліть вражає. Одні автори сміливо експериментують з новими, непритаманними їх звичній творчості, жанрами, інші – відновлюють “історичну справедливість”. Є такі, що бажають зробити казку більш реалістичною, але подеколи письменникам кортить перетворити реальність на казку. Фентезійна література повниться численними переспівами казок; знані письменники подають тексти до складу антологій-триб’ютів творчості когось із класиків – будь-то Лавкрафт чи Бредбері; поважні автори-лауреати престижних премій зголошуються на пропозиції видавництв взяти участь у спецпроектах: розповісти по-своєму якийсь міф, або ж шекспірівську п’єсу, або осучаснити котрийсь із романів Джейн Остен. Можна сумно зітхнути: “Нічого нового!”, – але серед цього осучасненого старого теж багато цікавинок.

З давніх-давен

Можна припустити, що палке жадання переповісти по-новому давно знайому казку – родом звідкись із дитинства. А чи можна зробити так, щоби вовк облишив у спокої трьох поросят раніше, не зазіхаючи на солом’яний будиночок? А чи можна, щоби Рапунцель втекла з вежі сама? А чи можна, аби Івасик-Телесик домовився із відьмами та зорганізував першу українську школу чарів? Можна. Можна все, але спочатку про це треба написати.

Сучасні казкові ретелінги набувають різної форми. Є письменники та письменниці, які звертаються до прадавнього сюжету, не вносячи до нього принципових змін. Такі твори ретельно відновлюють фабулу оригінальної оповідки, а приваблюють здебільшого якимись незвичними подробицями чи поглибленими характерами героїв. Шляхом мінімального переказу, наприклад, пішла американсько-британська письменниця Робін МакКінлі, коли написала свою “Красуню” (“Beauty”) – переспів “Красуні та Чудовиська”. Цікаво, але як минуло майже двадцять років, авторка знову повернулася до цього сюжету і створила “Трояндову доньку” (“Rose Daughter”), що також не далеко пішла від першоджерела, але все ж таки має трохи інші акценти. Серед інших більш чи менш відданих первинному варіантові повістей та романів можна, наприклад, назвати “Принцесу опівнічного балу” (“Princess of the Midnight Ball”) Джессіки Дей Джордж, що нагадує про “Дванадцять принцес, що танцюють”.

Інші автори та авторки із радістю беруть казковий сюжет за основу, або суттєво переписуючи його, або “переселяючи” до іншого світу. У “Сплячій та веретені” Ніла Ґеймана (оповідання входить до збірки “Обережно, тригери!”) рятувати дівчину, що заснула у вежі, рушає… інша дівчина. У “Кінчику веретена” (“Spindle’s End”) Робін МакКінлі добра, хоча й не дуже вміла фея переховує потенційну сплячу красуню від прокляття. У “Шестизарядній Білосніжці” (“Six Gun Snow White”) Кетрін Валенте від мачухи рятується донька індіанської красуні – і рятується на Дикому Заході, зрозуміло. А от ще одна американська письменниця – Марісса Мейер – заселила добре знайомими казковими сюжетами незвичний кіберпанковий світ, в якому Місяць готовий воювати проти Землі, Попелюшка є дівчиною-кіборгом (“Cinder”), Рапунцель – хакеркою (“Cress”), а бабуня Червоної Шапочки – справжньою бойовою льотчицею (“Scarlet”).

Ретелінги дозволяють вивести на перший план епізодичних казкових персонажів, приділити увагу тим особливостям сюжету, на які ніхто раніше не звертав увагу, або… саме так, відновити справедливість. Ви упевнені, що Білосніжка насправді не монстр? Ніл Ґейман вважає, що зла королева-мачуха мала свої резони, і озвучує їх в оповіданні “Сніг, дзеркало, яблуко” (збірка “Дим та дзеркала” – “Smoke and Mirrors”). Або в тому, що Білосніжкина дружба з гномами була безневинною? Анджей Сапковський попереджає: відьмакові Геральту ще доведеться вирішити цю проблему (новела “Менше зло” зі збірки “Останнє бажання”). Не кажучи вже про те, що повелитель, який щоночі вбивав наступну наречену, поки його не спинила Шахерезада, може бути не маніяком, а ефективним державним менеджером – Рене Ахдіє наполягає (“Лють та світанок” – “The Wrath and the Dawn”). Читайте сучасні казки, з них можна дізнатися багато нового!

Волею богів

Хоча в сучасній фентезійний та фантастичний літературі казкові ретелінги буяють пишним цвітом, письменники також не забувають про інші давні мотиви. Міфи та легенди – це майже казки, принаймні, з ними можна обходитися в такий саме спосіб – розповісти по-іншому, перенести дію в інший світ, написати своє – але приємно інакше.

Для одних авторів міфологічний сюжет є дороговказом, якого вони ревно дотримуються… до певної межі. Джоанн Гаррис проголосила “Євангелію від Локі” (“The Gospel of Loki”), герой якої запевняє, що “насправді” все було не так. Маргарет Етвуд написала “Пенелопіаду” (“Penelopaid”), в якій запропонувала подивитися на події “Одіссеї” очима вірної дружини хитромудрого царя-мандрівника. Мері Стюарт показала, як Артура міг зробити королем мрійник Мерлін, сила чиїх чарів була трохи перебільшеною (“Кришталева печера” – “The Crystal Cave “ та подальші книжки циклу). Меріон Ціммер Бредлі ж зробила головними героїнями своєї Артуріани антагоністок з класичної версії на чолі із чаклункою Морганою (цикл “Тумани Авалону” – “The Mists of Avalon”). І всі ці версії заслуговують на увагу.

Але міфологічні мотиви можуть працювати не лише у звичному для них світі – їм є місце і в начебто нашій реальності. Ще трішки лишилося чекати на масштабну екранізацію “Американських богів” (“American Gods”) Ніла Ґеймана, де сучасні США ризикують стати полем останньої битви між старими богами та новими. А ще є його ж “Сини Анансі” (“Anansi Boys”), які зосереджуються навколо негараздів спадкоємця трикстера-павучка… У довгому циклі про Персі Джексона Рік Ріордан змушує героїв стикнутися із гнівом багатьох олімпійців. Філліс Каст створила серію книжок, в яких наші сучасниці обмінюються тілами із богинями – і то не лише грецькими. Далія Трускіновська опублікувала роман, де сучасній жінці судилося врятувати Діармайда (“Диармайд”), а знана за “замковою” трилогію Діана Вінн Джонс написала “Болиголов у вогні”, де англійська школярка має зняти чари зі свого Там Ліна (“Fire and Hemlock”). Для героїв цих книжок світ легенд стає ближчим, ніж вони очікували. І для читачів – також.

Класики та сучасники

Від чужого потягу переписати все, що не втекло, не застраховані і класики. Саме їхні твори найчастіше підлягають переказам – особливо, якщо сучасні норми авторського права не заперечують. Мова може йти про повні переспіви, осучаснені сюжети або ж про похідні твори (копірайт в багатьох країнах дозволяє їх створювати), де в класиків позичають порівняно скромно – аби вистачило на пародію чи на основу для фабули. А іноді – і на своєрідний світ.

Літературним “реваншизмом” письменники бавляться здавна, і деякі з цих текстів встигли стати класикою. Частково – маловідомою, наприклад, не всі пригадають, що творець “Ярмарку суєти” Вільям Теккерей написав сіквел до “Айвенго” (“Ребекка і Ровена” – “Rebecca and Rowena”). Інші твори впевнено увійшли до літературного канону, як це, до прикладу, сталося із “Широким Саргасовим морем” Джин Ріс, в якому розповідається про непростий перший шлюб містера Рочестера із “Джейн Ейр” (“Wide Sargasso Sea”).

Але чимало позичених мотивів і в сучасній літературі – як реалістичній, так і фантастичній. Шістьом письменникам запропонували переписати шість романів Джейн Остен “під сучасність” – і наразі The Austen Project включає в себе чотири романи, написані, в тому числі, й відомими детективниками Вел МакДерміт (“Northanger Abbey”) та Александром МакКол Смітом (“Emma”). Та й загалом переспівами романів відомої англійки – прямими та дуже адаптованими – повняться полиці із сучасною романтичною літературою. І не лише її романів, наприклад, серед творів американки Еліс Гофман є “Тут, на Землі” (“Here, on Earth”), що ненав’язливо нагадує про події “Буремного перевалу”. Варіацій на тему Шекспіра значно більше. В одних випадках йдеться про солідні видавничі проекти, де заспівати по-новому пропонують живим класикам нашої доби (Маргарет Етвуд, Енн Тайлер, Дженет Вінтерсон), а в інших – критики знаходять сліди шекспірівських мотивів у підліткових бестселерах. Зокрема “Ми були брехунами” Емілі Локгарт подеколи вважається ретелінгом одразу “Ромео і Джульєти” і “Короля Ліра”, і за бажання ознаки схожості справді можна знайти.

Та у випадках з нереалістичною літературою може вийти значно цікавіше. Майстер пародій, Террі Пратчетт в окремих книжках із циклу про Плаский Світ щедро віддав данину класикам – “Віщі сестри” (“Wyrd Sisters”) додають шаленства щасливій сім’ї різних інтерпретацій “Макбета”, а той самий “Маскарад” (“Maskerade”) змушує новим оком подивитися на події “Привиду опери” Гастона Леру. Але загальновідомі джерела можна використовувати як будівельний матеріал по-різному. Валлійський письменник Джаспер Ффорде створив цикл романів, де героїня отримала здатність “провалюватися” в книжки і підробляє там свого роду літературною поліціянткою (перша книжка “Діло Джейн Ейр” – “The Eyre Affair”). Ікона мешап-літератури Сет Ґрем-Сміт змусив сестер Беннет воювати із повсталими мерцями, і Голівуд не зміг пройти повз таке оновлення сюжету (“Гордість і упередження і зомбі” – “Pride and Prejudice and Zombies”). Марісса Мейер зацікавилася особою Чирвової Королеви з “Аліси в Дивокраї” і нещодавно видала свою “Безсердечну” (“Heartless”)… Історії розказують знову і знову, і те, що хтось їх раніше уже розповів, не стає на заваді. Ретелінги активно пишуть і не менш активно читають. Адже повертатися до знайомого світу, згадувати знайомий сюжет, наново знайомитися з відомими персонажами іноді буває напрочуд приємно.

Читати: Хочу читати фантастику! 30 книжок для знайомства із жанром

Читати: Бінго триває! Завдання для флешмобу #YakabooBingoSpring

Ксенія Сокульська, блог Vaenn’s