Софія Андрухович: «Література – це нескінченна спроба якомога точніше сформулювати запитання»

Фото Жені Перуцької

Софія Андрухович – письменниця, перекладачка, публіцистка, її роман «Фелікс Австрія» став «Книгою року ВВС» у 2014-му, а вже цього січня відбудеться прем’єра його кіноадаптації під назвою «Віддана». Також невдовзі у Видавництві Старого Лева вийде її новий роман «Амадока», отож саме про нього, прем’єру фільму, роботу з персонажами, травми і їхнє проговорювання ми поговорили з Софією Андрухович.

У січні відбудеться прем’єра фільму «Віддана», не переживаєте, що кіноадаптація «Фелікс Австрії» буде невдалою? Бо мені з трейлеру виглядає так, що фільм буде дещо солодким.

Ні, я не переживаю, тому що від самого початку я дуже чітко сформулювала для себе самої те, що я відповідальна тільки за власну роботу, за власний роман. Екранізація чи вистава – це справа інших людей. Мені дуже пощастило, що продюсерку фільму Надію Зайончковську і режисера вистави Жюля Одрі надихнув мій твір, мій матеріал. Далі в обох випадках було важливо, щоб вони реалізовували власні ідеї, власне бачення. 

Я була трохи причетна до створення фільму на етапі написання сценарію, але навіть там я лише адаптувала його, додала деякі сцени, дещо змінила, але основний сценарій написала Аліна Семірякова, а потім він іще безліч разів перероблявся і дороблявся причетними. Взагалі мені страшенно цікаво було час до часу, коли отримувала запрошення, спостерігати за тим, як постає фільм. Це щось протилежне до моєї власної роботи, де лише я сама вирішую і лише я сама несу відповідальність за кожне слово. У роботі над фільмом задіяна така кількість людей, стільки чинників тиску і впливу, стільки прокрустових лож і етапів, що, повірте, поява готового, завершеного кіно – це дуже великий подвиг сам по собі. 

Фільм «Віддана» – це інтерпретація роману «Фелікс Австрія». Надію Зайончківську роман надихнув на бажання створити яскраву казку про вифантазувану Belle Époque, історію Попелюшки, яка живе у власних мріях. У фільмі багато красивого: красиві обличчя й тіла, красиві костюми, гарна (здебільшого) музика і страви, ніжні, дотепні й вигадливі спецефекти. Я знаю, як багато часу було присвячено, зокрема, ретельній підготовці костюмів і декору, інтер’єрів, консультаціям зі спеціалістами з різних сфер, істориками. Фільм від початку був розрахований на широку аудиторію, а це накладає свої особливості. 

За останні роки, завдяки збільшенню реклами і тому, що в книжковій індустрії нарешті з'явився піар, я помітила, що для все більшої кількості книжок, ще до того, як вони вийдуть в світ, створюють певний медіа-образ. І часто наперед усіх переконують, що книжка геніальна, відповідно спершу з'являються великі очікування. Я за цей рік вже від багатьох людей чула, що вони просто страшенно чекають на ваш новий роман і відчувають, що це буде просто вау. Вас не обтяжують ці очікування?

Оскільки ми нікуди не можемо подітися від сучасних практик маркетингу, доводиться з ними миритись. Звичайно, хотілось би, щоб враження читача не були зіпсовані хибними й надмірними обіцянками, щоб його сприйняття тексту було якнайбезпосереднішим. Безвідносно навіть до піару – якщо твої попередні роботи в той чи інший спосіб привертали увагу, очікування будуть. І, швидше за все, ці очікування не збігатимуться з реальністю, а отже – розчарування неминуче. Це одна з найпростіших пасток, до котрої ми всі постійно потрапляємо. І, попри цю постійність, ніколи не схильні вбачати причину власного розчарування у власній же наївності чи вигадках. 

Великою помилкою для автора було б орієнтуватись на очікування інших від нього. Це мало не зі стовідсотковою ймовірністю гарантує промах, і я маю на увазі не крах власної популярності, не розчарування читачів – мабуть, якщо дуже старатись і ставити це собі за мету, можна знаходити теми й способи, копіювати і множити ті підходи, які подобались раніше, які викликали схвалення. Під «промахом» я розумію відсутність руху й ускладнення, припинення пошуків, застрягання й вихолощування.

Я не відчуваю себе обтяженою очікуваннями. По-перше, мені вдається влаштовувати своє життя таким чином, щоб не надто часто стикатись зі свідченнями цих очікувань. Звичайно, повністю цих виявів не уникнути. До того ж, найскладніші і найбільш важкі очікування щодо власної творчості у мене ж самої – і їх мені точно жодним чином не оминути. Але, на щастя, мене рятує те, що я маю набагато потужніші мотивації для того, щоб писати, вони ведуть мене і стимулюють, і залишають не надто багато простору для іншого. Я маю на увазі теми й ідеї, які заполонюють і не відпускають, не дають спокою, мучать запитаннями, на які я не можу не шукати відповідей, хоча від самого початку знаю, що цих відповідей просто не існує. Це стосунки з текстом, з його архітектурою і сюжетними лініями, з його викликами, це стосунки з персонажами, їхніми життями, історіями і словами. Коли мене захоплює ідея, коли вона починає розвиватись і рости, я поглинута нею, і мені просто не залишається ресурсу для таких далекоглядних фантазій, як фантазія про сприйняття мого тексту читачем. Це надходить зазвичай пізніше: наприклад, тоді, коли роман уже написано і залишається тільки його відпустити. 

Якби я орієнтувалась на очікування від мого нового роману після роману «Фелікс Австрія», я точно навіть не починала б працювати над новим текстом. «Амадока» набагато меншою мірою розвага, а більшою мірою – експеримент і виклик. Дійшовши до моменту, коли в моїй голові склалась цілісна конструкція «Амадоки», я відчула азарт, бажання втілити задум, хоча й розуміла дуже добре, чітко бачила, що задум цей, м’яко кажучи, незвичний. Сприйняття незвичного неможливо передбачити наперед.

Якщо роман «Фелікс Австрія» можна було ковтнути за одну чи дві ночі, занурившись у легковажний мелодраматичний сюжет, то з «Амадокою» це неможливо зробити бодай через обсяг. Крім того, роман складний структурно, він вимагає гнучкості і перелаштування на різні регістри. Найголовніше – у ньому йдеться про важкі, складні, жахливі і невиправні речі, які стосуються кожного з нас і які визначили і продовжують визначати нашу сьогоднішню долю, а цього не кожен читач може бажати. 

Тому я свідома, що «Амадока» цілком може зіткнутися зі спротивом і не сподіваюсь повторення історії роману «Фелікс Австрія». Водночас – і це не заперечує все, що я говорила про сподівання раніше – я вдячна за очікування і чекання. Вони майже не обтяжують, але надихають. 

То про що ж цей новий роман і чому така назва?

Назва нового роману – «Амадока». Амадока – це назва озера, зображеного на серії середньовічних географічних мап, які потрапили туди, вочевидь, із Геродотової «Історії». Згідно з описом Геродота, озеро Амадока було найбільшим озером на території Європи (понад сто квадратних кілометрів), і було розташоване десь між сучасними Тернополем і Кам’янцем-Подільським. Уже під кінець ХVІІ століття озеро безслідно зникає з мап. Сьогодні про сам цей факт майже нікому не відомо, хоча дехто продовжує шукати і навіть знаходити докази існування цієї водойми. Яким чином впливало б озеро Амадока на Європу і безпосереднє місце свого розташування, яким чином воно впливало б на перебіг історії? Якщо воно існувало, чому так сталось, що воно зникло безслідно? Чи так узагалі буває? Куди зникають спогади і що залишається натомість?

Структурно роман складається з трьох частин, які сама я умовно називаю трьома романами. Кожен із цих романів стосується іншого часового проміжку і розповідає свою окрему історію, кожен роман написаний в іншому жанрі. Але водночас для мене вони є нерозривними частинами цілого. Це було відомо майже з самого початку поставання задуму, хоча весь час я розуміла, що поєднувати настільки відмінні теми – ризикований експеримент. Але мені йшлося саме про складний і ризикований експеримент. Підозрюю, що в процесі читання (тривалого читання, яке вимагатиме від читача довіри і терпіння, але я вірю, що кожен, хто присвятиться, обов’язково буде винагороджений у кінці і впродовж процесу) у читача виникатимуть нерозуміння, збентеження, роздратування у зв’язку з цими різними пластами, з різними фрагментами історії України, з різними регіонами, з різними імперіями, різними видами терору над людською істотою. Ця фрустрація неминуча через особливість задуму. Мені хотілось шукати і знаходити зв’язки між часами і місцями, зв’язки між людьми, які ніколи не були між собою знайомі, які ніколи не були пов’язані. Мені хотілось довести, що ці зв’язки існують. І що терор різних режимів завжди зводиться до одного невимовного страждання, до невиправної покаліченості. І що понад цим і поруч із цим завжди існує невиправна туга за близькістю, спрага любові. 

Одна з частин – сучасна психологічна драма з елементами трилеру, інша – історична психологічна драма, яка випливає зі спогадів персонажів першої частини, і стосується Голокосту на території Західної України, а третя – роман-есей, головною темою якого є Сталінський терор 30-х років, винищення представників української культури. Усі три частини сплітаються між собою, перегукуються і закільцьовуються, остаточно частини головоломки стають на місця у самому фіналі. Хоча ні, не остаточно. Тому що багато простору я не могла не залишити для невисловленого: для посилення фрустрації читача, для того, щоб кожен із зацікавлених мав змогу пережити щось власне і щось спільне, універсальне. 

Це роман про спогади, про спотворення пам’яті, про забуття, про фальшиву історію і про її нав’язування. Про те, чому і як ми забуваємо. Про те, що часто це рятує життя. Про те, чи завжди необхідно пригадувати. Чи пригадування є неодмінною умовою для того, щоб розірвати замкнуте коло. Роман про жертв і катів, про любов жертв до катів і любов катів до жертв. Про ненависть порятованих до рятівників. Про тонку межу між рятівником і катом і про те, як легко ці ролі змінюють одна одну, як легко їх сплутати. Це роман про вірність і зраду. Про градації і відтінки зради і вірності. Він багато про що іще.

Назва нового роману – «Амадока»…. Це роман про спогади, про спотворення пам’яті, про забуття, про фальшиву історію і про її нав’язування. Про те, чому і як ми забуваємо. Про те, що часто це рятує життя.

То це спроба написати отой міфічно-омріяний великий соціальний роман, якого так очікує наша література? Чи ви собі не ставили на меті написання саме великого роману? Скільки там взагалі буде сторінок?

Сторінок там буде багато, близько тисячі. Я не даремно називаю частини цілості романами, тому що кожна з них справді має всі ознаки і обсяг практично повноцінного роману – але в моїй уяві ці три романи склались у один великий за обсягом, об’єднаний спільними ідеями і сюжетними лініями, роман, в якому я намагалась сформулювати важливі для себе речі про країну, в якій народилась і живу, про її історію, про розірваність і забуття, про наскрізну травмованість багатьох поколінь, яка передається у спадок. І про універсальність людського, про всі ті найважливіші речі, до яких ми доходимо, вирушаючи в подорож від приватної історії окремої людини. 

Чи це спроба написати «великий роман», я вже частково відповіла у запитанні про очікування. Я не ставила собі такої мети, тому що не маю жодного сумніву, що це провальна ідея. Кожен, хто голосить за відсутністю «великого роману» в українській літературі уявляє щось своє, більше того – щось таке, чого не можна втілити в реальності. Як правило, коли людині здається, що їй не вистачає чогось вкрай необхідного, то або цього не може існувати в природі, або людина вже володіє цим, тільки за голосінням не встигає цього помітити. 

Я вже коротко розповіла, як з’являвся мій роман, його ідея – хоча про це можна було б написати цілий окремий роман, таким непередбачуваним і цікавим для мене самої було його поставання. Зв’язки між окремими темами, які довший час мене не відпускали, розростались і тягнулись одна до одної, аж доки не об’єднались остаточно. З одного боку – тема Шоа, спогади очевидців, есеї Жана Амері, тексти Ганни Кралль, «Аустерліц» Зебальда (в якому я спершу впізнала опис бельгійської фортеці, де катували Амері, а тоді, на наступній сторінці, вже підтвердила своє впізнавання – це було мало не містичне пережиття, пов’язане з тим, як текст здатен зберігати в собі і транслювати, передавати пережитий кимось в реальності досвід болю, місця, жаху, не переказувати, не окреслювати його словами – а передавати, трансформуватись із літер назад у близьке до початкового пережиття). З іншого боку – багаторічне зацікавлення постаттю Віктора Петрова-Домонтовича, симпатія до нього і його творчості, зацікавлення Зеровим, неокласиками, розквітом, обдаруваннями, працею, можливостями – і намагання збагнути, що відбувалося тоді, у 30-х, як це було, як це можна було витримувати і не витримувати. І все це – на тлі теперішньої війни, яка чомусь видається пов’язаною з усіма цими темами, яка видається пов’язаною з усім, що відбувалось із нами раніше. 

«Амадока» вийшла великою за обсягом, бо цього вимагали теми.

Я так розумію, що кожна з частин буде якимось таким пірнанням у колективні травми, чи все ж травма тут не є основною при виборі саме таких часових проміжків?

Так і вийшло, це справді історія колективних травм. Одна з початкових ідей, від якої я відштовхувалась – це намагання відтворити гіпотетичний ланцюжок пояснень, чому мої персонажі з сучасної лінії є тими, ким вони є, чому вони живуть саме так, що їм заважає любити, чому вони повторюють ті самі помилки, чого їм бракує. Травма – це щось, що безповоротно змінює людину, робить її кимось іншим, змушуючи при цьому постійно замикатись на повторюваності помилок, дій, роблячи її негнучкою, закостенілою, замороженою, ув’язненою в агресії і нескінченному стражданні, які не знаходять виходу. 

Ця сучасна історія, історія стосунків жінки і чоловіка, історія незвичних насильства і любові, стала своєрідним містком між сагою про українську і єврейську родини з західноукраїнського містечка й історією дружби й любові Віктора Петрова, Софії і Миколи Зерових. Травма і любов визначальні у кожній із частин, тому що вони визначальні для всього роману.  

Питання стосунків жертв та їхніх катів завжди було дуже вразливим і певною мірою навіть скандальним для суспільства. Чи можна нам вже готуватись до скандалу і срачів, чи все ж в романі такі стосунки не будуть провокативними?

Було б добре, якби до скандалів і срачів можна було підготуватися заздалегідь. Насправді, спостерігаючи за деякими скандалами, я дедалі більше переконуюсь, що через їхню ірраціональну природу їх майже неможливо передбачити, спрямувати чи проконтролювати. Легше, звісно, роздмухати, ніж загасити. Деякі приводи, які мають чудовий потенціал для скандалу, які навіть корисно і правильно було б скандалізувати для якогось розвитку і привертання уваги до важливих речей, так і залишаються непоміченими. Натомість вибухи стаються в зовсім несподіваних місцях, при чому об’єктивні підстави тут не надто важливі. Важливі емоції, які поширюються як вірус. 

Я точно не намагалась навмисне провокувати чи епатувати в романі, наскільки можу оцінити – не роздряпувала ран задля того, щоб вразити їхнім виглядом чи завдати болю. Мені дуже важливо було поводитись делікатно й обережно, тому що я по-справжньому небайдужа до всіх своїх персонажів – і вигаданих мною, але таких, які символізують багатьох справжніх людей, і невигаданих. Я була сконцентрована на зусиллі залишатись чесною з ними і з собою, розуміти їх самих, їхню поведінку, їхні почуття, обставини, до яких вони потрапили, відчувати їхній біль, не відвертатись ні від страждання, ні від потворності, ні від слабкості, бути з ними у всьому. 

Але теми складні і вони у нас не проговорені, за ними стоїть багато провини, заперечення провини, багато втрат, сорому, розбитих життів, смертей, зрад, болю і агресії. «Амадока» може викликати різні емоції через всі наші колективні нерозв’язані вузли. Зрештою, саме про це й розповідає роман, саме це він і називає – не буде дивно, якщо він проявить аналогічні речі в дійсності.

Я писала його з чесним і добрим наміром, а тому вірю, що він подіє правильно. 

Щодо питання проговорювання. Чи дійсно воно допомагає, якщо, наприклад, говориш сам із собою? Чи допомагає воно, якщо потім тобі нав'язуватимуть статус жертви, як це зараз часто буває? Чи може література вилікувати травму (не однією книжкою, а, скажімо, цілою серією)? Я просто так і не можу знайти приклади соціальних груп чи націй, які таки пережили й відпустили (що є найважливішим для одужання) свої травми.

Думаю, проговорювання перед самим собою має меншу потенцію, ніж проговорювання разом із кимось. Співрозмовник може бути справжній, а може бути й уявний, це вже не настільки важливо. Це справа віри. Люди тисячоліттями проговорюють важливі для себе речі перед Богом, і оскільки продовжують робити це далі, отже – це не найгірша ідея, щось це дає. 

Писання – це також не зовсім проговорювання перед самим собою. Це водночас і перед собою, але і перед власними персонажами, або перед іншими авторами, які надихнули чи змусили сперечатись, це також завжди перед і разом із читачем. 

Ніщо не допоможе, якщо це «щось» нав’язане. Нав’язані речі шкодять і обмежують, а не полегшують, пояснюють і вирішують. Розвиток передбачає свідомий і вільний вибір, поступовий процес. А тим більше мені не йшлося про якісь «статуси», про створення категорій і чіпляння ярликів, тобто про створення стереотипів. Література – це якраз спроба відходити від стереотипів, спроба описувати явища складно, помічати їхню неоднозначність, називати її і не ховатися від неї. Вона не дає відповідей, а навпаки – ставить ще більше запитань. Література, в тому числі – це варіації запитань, нескінченне намагання якомога точніше сформулювати запитання. Якщо вона гоїть біль, то лише в той спосіб, що дозволяє побути з цим болем, його засвідчити, визнати його неминучість і непроминущість. І не дає жодних гарантій полегшення. Це складніший шлях. Може, саме тому потяг до літератури в сучасному світі загасає – ми ж говорили вже про страшну множинність опцій, від якої намагається захистити себе людина. Література прагне пояснювати і досліджувати ці опції, прагне їх увиразнювати й підсвічувати, але коли ти чогось боїшся, тобі легше просто відвернутись, просто не витрачати на це свій час, не напружуватись. 

Ні, література не може вилікувати травму – ні однією книжкою, ні цілою серією, ні взагалі всіма існуючими книжками. Якби це було можливо, це б давно вже сталось, бо у світі безліч мудрих книжок, які називають, проговорюють, які пояснюють нам себе самих. Але жодного остаточного вирішення просто не існує в природі. Це те, що слід прийняти так само, як слід прийняти невідворотність смерті – у яку мало хто з нас по-справжньому вірить насправді. 

Я навіть думаю, що справа не в цілковитому одужанні від травми. Може, це нам і не потрібно. Річ у постійному намаганні, річ у потребі зцілюватись самим, зцілювати інших, шукати зцілення. Є потреба зусилля, потреба пошуку, потреба намагання, потреба проговорення, існує потреба принести в цей світ бодай трохи полегшення – і ми втілюємо цю потребу, вірячи в правильність власних намірів. Таким чином німці, наприклад, намагаються у свій спосіб переосмислювати власну провину і травму, ізраїльтяни вирішують травму єврейства в інший спосіб. Суть у намаганні. Це і є прояв життя, прояв дбання про інших. 

Пишучи, я не намагалась назвати когось із моїх героїв катом, а когось – жертвою, когось – зрадником, а когось – мучеником. Мій текст виник якраз із протилежного: з того, наскільки оманливі такі чіткі категорії, як ними можна маніпулювати і спекулювати, як ними можна обертати, щоразу отримуючи інший ракурс. Мій текст про слабкість і беззахисність людини, про те, яке співчуття вона викликає. Яке співчуття ми всі викликаємо. 

Ні, література не може вилікувати травму – ні однією книжкою, ні цілою серією, ні взагалі всіма існуючими книжками. Якби це було можливо, це б давно вже сталось…

А для того, щоб зрозуміти, ким насправді є ваші персонажі, зануритись у ці всі взаємозалежні почуття та зміни ролей, ви застосовуєте якісь конкретні техніки психоаналізу чи, скажімо, звертаєтесь по допомогу до транзакційного аналізу у дослідженні спілкування? Чи все ж психологізм ваших текстів більш інтуїтивний?

Конкретно психоаналіз чи будь-яку окрему науку або техніку як опору чи підґрунтя я не використовую. Просто, як і кожен автор, свідомо і несвідомо використовую всі доступні мені джерела знань: насамперед – безпосередній досвід спілкування і зв’язків із людьми, спостереження, розмови, читання художньої літератури, яка, як на мене, в найповніший і найприродніший спосіб відтворює й інтерпретує досвід життя, і будь-яких інших текстів з інших царин, які з тих чи інших причин мене цікавлять. Скажімо, для входження у тему Шоа, не менш важливим для мене було читання Прімо Леві й Джорджо Аґамбена, текстів на перетині різних жанрів і гуманітарних наук, філософії, психології і літератури, що й читання художніх творів (автобіографічних і ні) Імре Кертеса або Вільяма Стайрона, історичних праць на цю тему і мемуарів. Все це разом, мабуть, і складає так звану «інтуїцію». 

Знання теорії психоаналізу, безперечно, корисне, як і будь-яке інше знання, але мені здається, що помилкою для автора художнього твору було б вибудовування сюжетних колізій чи звіряння поведінки персонажів із теорією котроїсь із наук. Я думаю, вийшло б доволі неоковирно, тому що теорія психоаналізу – це теж лише уламок, частка спостережень за дійсністю, за природою людської свідомості. Вона намагається систематизувати якості, пояснити структуру свідомості, відшукати закономірності, але в тому то й фокус, що людська свідомість, природа – безмірно ширша, неохопна. Це асоціюється мені з роздратуванням ще одного з епізодичних персонажів мого роману, хасидського цадика Баал Шем Това, який вважав єрессю переконання, що Бог – це Всесвіт, оскільки для нього самого Бог був набагато ширшим від Всесвіту, безмежним. 

Після публікації роману «Фелікс Австрія» мене запросили виступити на курсах для людей, які вчаться писати. Я погодилась – напевно, мене штовхнули на згоду надмірний страх і сумніви, що я взагалі маю про що розповісти і чим поділитися. Моя непевність була така велика, що я напружено тривалий час міркувала, навколо чого вибудувати свій виступ, і врешті звернулась до однієї з робіт Карен Горні, якою приблизно в той час захоплювалась. Я розписала персонажів свого роману згідно з типами невротичних особистостей і прийшла в захват від того, як усе гарно зійшлося. Виявилось, що вифантазувані мною постаті цілком вкладались у класифікації, розроблені неофройдисткою. 

Мій виступ навряд чи приніс бодай комусь із слухачів користь. Він був комічний і надуманий у тому сенсі, що мої відкриття не мали жодної практичної користі. Більше користі усім (зі мною насамперед) принесла звичайна розмова після закінчення так званої лекції, коли я просто почала відповідати на запитання і ділитися свіжим досвідом писання. 

Хочу ще трохи повернутись до теми травми. Як би жорстоко це не було, але саме травма, болючі досвіди і способи переживання роблять нас унікальними. Разом з тим, спроби подивитись на травму з іншого боку, побачити щось світле й корисне якраз і дозволяють з нею примиритись та йти далі, зрештою вона може виявитись цікавою супутницею в житті. Тому цікаво чи буде у вашій книзі про цей бік травми?

Я дуже добре розумію, що ви маєте на увазі. Все, що в нас є, кожна з наших якостей, особливостей, навіть якщо вони завдають постійного болю чи просто заважають час від часу, існують не просто так, не випадково, а мають дуже серйозні підстави. І так, вони часто покликані захищати нас від себе самих і від зовнішньої кривди, наскільки це можливо, вони також захищають світ від нас, водночас навіть ті якості чи особливості, які викликають спротив, здаються шкідливими, обов’язково сплетені з чимось корисним і привабливим. Ми не можемо позбутися котроїсь із наших слабкостей, не пожертвувавши котроюсь із чеснот, якщо говорити спрощено. 

Але щоб дійти до такого усвідомлення, до прийняття і замиреності зі слабкостями, доводиться робити постійне зусилля, навчаючись розрізняти і розуміти сили, які нами керують, власні імпульси й комплекси. Тут допомагають всі джерела, про які ми вже з вами говорили: і література, і теорія психоаналізу, і практики споглядання. А насамперед – близькість, спілкування.

Пишучи, я не намагаюсь неодмінно інтерпретувати травму, щоб поставити їй від’ємний чи додатний знаки. Я намагаюсь усіляко обертати прояви, причини, імовірності, знаходити й наголошувати аспекти, які зазвичай залишаються за бортом, коли ми говоримо про щось вражаюче, про щось таке міцне, що приковує нашу увагу, не залишаючи можливості захопити периферійним зором розмаїтість повної ситуації, середовища, інші прояви, інші сенси. Власне, із поля периферійного зору я виловлюю ту чи іншу обставину і фокусую на ній погляд.

Напевно, найбільшою мірою мені вдалося зробити це в частині про Віктора Петрова – тому, що ця частина роману написана в жанрі есею, а отже вона передбачає і дозволяє рефлексію, аналіз, міркування і спекуляції. Петров – чудовий об’єкт і герой для такого тексту, багатовимірний і загадковий. Він завжди викликав полярні емоції як у людей, які його знали, так і в дослідників: від захоплення і глибокої пошани – до зневаги й ненависті. Якщо тільки почитати фрагменти спогадів про Петрова, враження про нього, можна подумати, що йдеться про десяток різних осіб: він інтелектуал і хам, провокатор і бездоганно ввічливий куртуазний інтеліґент, прямолінійна людина – і крутій, «вуж», зрадник – і коханець, який десятиліттями беріг вірність єдиній жінці. Весь час усвідомлюючи, що я не здатна підібрати ключ до його особистості, я все ж дедалі чіткіше бачила, як із цих суперечностей, із цих невідповідностей проступає жива людина. Мені хотілося утриматись від спокуси цю людину якось оцінювати. І водночас хотілося донести власне переконання, що ставало дедалі сильнішим у процесі роботи: можна не оцінювати, але цінувати. 

Пишучи, я не намагаюсь неодмінно інтерпретувати травму, щоб поставити їй від’ємний чи додатний знаки. Я намагаюсь усіляко обертати прояви, причини, імовірності, знаходити й наголошувати аспекти, які зазвичай залишаються за бортом…

А як у вас з’являються ці всі персонажі? Ви знаходите когось на сторінках давніх журналів чи бачите когось на вулиці і вирішуєте його зробити своїм персонажем? Чи це певною мірою гра у створення тих людей, якими ви б ніколи не могли стати? Тобто питання в тому, наскільки створені письменником персонажі пов’язані з тим, ким би він мріяв побути (або принципово не побути) в іншому житті чи за інших обставин?

З персонажами буває дуже по-різному. Мені здається, що коли я тільки починала писати – в оповіданнях «Жінок їхніх чоловіків» або в повісті «Старі люди» – все починалося і розросталось саме від персонажів. Мене зачаровував якийсь образ, і вже навколо нього я нарощувала сюжет, історію чи ситуацію. І так, напевно, тоді це було більшою мірою пов’язане з примірюванням до себе різних ролей, більш і менш привабливих. 

Зараз усе відбувається, я б сказала, набагато комплексніше і складніше. Мені не так легко визначити цей перший чіткий момент, коли починає з’являтися задум. Я вже казала, що це тривалий і непередбачуваний процес, така невидима додаткова сюжетна лінія, риштування чи ґрунтові води роману. У випадку «Амадоки» я вже довший час крутилась навколо теми Петрова (так, тут персонаж був першочерговим, але він був реальним, а не вигаданим мною – хоча врешті-решт і вигаданим також), і, власне, його реальність мене лякала, я не знала, з якого боку підступити до чогось на кшталт «белетризованої біографії» (до речі, мені дуже симпатичним видається те, що Домонтович сам писав белетризовані біографії; я, можливо, найбільше люблю якраз ці його тексти). 

Іронічно, що одне з ключових вирішень прийшло до мене під час котрогось із бурхливих скандалів у соцмережах, які звелися до протистояння між Галичиною і «рештою України». Фрустрація, викликана спостеріганням за вибухами емоцій, взаємними звинуваченнями і різноманітними проявами любові-ненависті, вилилась в ідею, яка водночас розвеселила мене своєю нахабністю і надихнула потенціалом. Вона давала можливість заглибитись у стереотипи і препарувати їх, давала можливість звести докупи два світи, перетворити у своєму тексті вічну і незгасну тему «двох Україн» на щось буквальне, на стосунки двох людей і секс між ними. До того ж, саме ця історія – оскільки вона стосувалася не тільки сексуальних стосунків, але і психологічних комплексів, і проблем пам’яті, її втрати і її повернення – показувала мені шлях доступу до історії Віктора Петрова. І цей шлях, цей зв’язок був тим цікавіший, чим незвичніший.

Отож, особливості і характери персонажів сучасної частини були продиктовані ідеєю: колізією, яку я збиралась сконструювати. Їхні якості ставали очевидними мені з огляду на ті ролі, які вони повинні були відігравати, на їхні вчинки, на причини цих вчинків. Крок за кроком у глибину, в передісторію – і я розмотувала клубки цих характерів і обставини не тільки їхніх життів, але життів їхніх родичів. Геть усе вступало в цю гру: дослідження часових проміжків, історичні обставини, прочитані мемуари очевидців реальних подій. Я ніби намагалась прокладати власну стежку посеред таких мемуарів – усвідомлюючи всю умовність цієї справи. 

Звичайно, я далека від того, щоб заперечувати, що якості персонажів залежать від якостей автора, від його розуміння, його обізнаності, його комплексів і фантазій, але в процесі роботи над романом це було, мабуть, найменш цікавою для мене темою. Чи хотіла, чи боялась би я бути на місці своїх персонажів, бути ними? Напевно, я це робила в єдиній доступній мені формі. Напевно, в цьому один із сенсів: намагання зрозуміти іншого, вийти за межі власного еґо.

Юстина Добуш
Юстина Добуш – культурна журналістка, співпрацюю зі Zbruc, Apofenie, ЛітАкцент, публікувалась на Читомо, інтерв'юерка серії розмов «Почуй Співпричетність» на Urban Space Radio та «Філософії перекладу» на Збручі. Найбільше люблю жанр інтерв'ю, теми перекладу і відвертості в культурній журналістиці.

Залишити відповідь