Шість головоломок для дона Ісидро Пароді. Фрагмент рассказа легендарного Борхеса

В сборник пародийно-детективных рассказов «Шість головоломок для дона Ісидро Пароді» вошли произведения, написанные Х. Л. Борхесом в соавторстве с его другом А. Б. Касаресом в 1941-1942 годах. Украинский перевод сборника недавно вышел в издательстве Видавництві Старого Лева. Перевела Соломия Чубай. Автор обложки — Назар Гайдучик.

Расследованием преступлений занимается Исидро Пароди — узник одной из тюрем Буэнос-Айреса. В то же время это не просто детективы. Начать бы с того, что А. Бустос Домек — «автор» этих уникальных и непревзойденных текстов — сам по себе тоже является творением Борхеса (и Касареса). Интеллектуал обнаружит в этих действительно совсем коротких рассказах целую историю мировой литературы и признаки деконструкции жанра, а читатель, желающий насладиться криминальным сюжетом, — полностью им насладится.


6_golovolomok_0

Фрагмент


Із невимушеною елегантністю Хервасіо Монтенегро – високий, поставний, ледь побитий життям, власник романтичного профілю та обвислих фарбованих вусів – заліз в арештантський фургон і дозволив себе voiture у виправну тюрму. Він опинився в парадоксальній ситуації: численні читачі вечірніх газет у всіх чотирнадцяти провінціях обурювалися тим, що його, відомого актора, звинувачують у крадіжці та вбивстві; але в той же час численні читачі вечірніх газет дізналися, що Хервасіо – відомий актор, і це сталося тільки тому, що його звинуватили у крадіжці та вбивстві. Ця несамовита плутанина була справою рук Ахілеса Молінарі, вельми влізливого журналіста, який зажив голосної слави після того, як розкрив таємницю смерті Ібнхальдуна. І ось, завдяки клопотанням Молінарі, поліція дозволила Хервасіо Монтенегро відвідати виправну тюрму – причому з незвичайною метою. У цій тюрмі, у двісті сімдесят третій камері, відбував покарання Ісидро Пароді – в’язень-детектив; саме йому Молінарі (з винятковою великодушністю) приписував головну заслугу в розкритті попередньої справи. За своєю натурою Монтенегро був чоловіком украй скептичним, відтак не надто покладався на детектива, котрий зараз і сам тарабанив у цій виправній тюрмі довгі-предовгі дні, а до того працював перукарем на вулиці Мехіко ; з іншого боку, сама лише думка про відвідини такого закладу, як в’язниця, змушувала завмирати серце Хервасіо – делікатне, як скрипка Страдіварі, – і стискатися від поганих передчуттів. Одначе він все ж піддався на вмовляння, добре тямлячи, що не варто псувати взаємин із Ахілесом Молінарі, котрий, якщо вірити його пишномовним запевненням, був представником четвертої влади.

Пароді зустрів відомого актора, навіть не глянувши на нього. Він неквапливо і ретельно заварював мате у блакитному глечику. Монтенегро був уже майже готовий до почастунку, однак Пароді – безумовно, через те, що несамовито знітився, – не став пригощати гостя. Монтенегро, щоби підбадьорити Пароді, поблажливо поплескав його по плечі й закурив сигарету з пачки “Сублімес”, яка лежала на стільчику.

– Ви прийшли раніше від домовленої години, доне Монтенегро. Я вже знаю, що вас сюди привело. Це справа, пов’язана з діамантом.

– Я бачу, що навіть ці грубі мури не здатні завадити моїй славі, – швидко відповів Монтенегро.

– Воістину так! Саме тут, і то найшвидше, можна довідатися, що діється в країні: від сумнівних звитяг якогось генерала дивізії – до подвигів на ниві культури нещасного нікчеми з радіо.

– Цілком поділяю ваше ставлення до радіо. Недарма Маргарита – Маргарита Ксіргу , як ви розумієте, – часто мені повторювала, що нам, справжнім акторам, лицедіям від Бога, потрібна енергія глядачів. Мікрофон – холодний і безживний, він не містить енергії життя. Навіть я, як тільки опинявся перед цією огидною штукою, кожного разу відчував, що втрачаю контакт із публікою.

– Мені здається, що зараз краще облишити розмову про мікрофони та енергії. Я читав опуси Молінарі. Хлопчина непогано володіє пером, але вся ця розлога балаканина та різні літературні фіґлі з часом стають нудними. Чому б вам не розповісти мені суть справи – так, як ви її бачите, без усілякої літературщини? Мені подобається, коли висловлюються чітко та зрозуміло.

– Домовилися. До того ж я цілком із вами погоджуюся. Чіткість – пречудовий дар латиноамериканської раси. Але я сподіваюся, що ви дозволите мені не озвучувати деяких подробиць певної події, які можуть скомпрометувати одну даму, яка належить до бомонду в Ла-Кіякі (а саме там, смію вас запевнити, ще залишилися респектабельні люди). Laissez faire, laissez passer . Я вважаю необхідним захистити ім’я цієї дами, яка у своєму колі має репутацію неперевершеної господині салону, чарівниці (хоча для мене вона не тільки чарівниця, а й ангел), – і це змусило мене перервати моє тріумфальне турне латиноамериканськими республіками. Як справжній портеньйо я, охоплений ностальгією, чекав миті повернення додому, але навіть уявити не міг, що ця мить буде затьмарена подіями, які за своєю суттю належать до категорії кримінальних. Саме так, бо як тільки я прибув на вокзал Ретіро, мене моментально заарештували; тепер мене звинувачують в одній крадіжі та двох вбивствах. І, немов на додачу до всіх нещасть, поліцейські забрали у мене старовинну коштовну річ, власником якої я став за кілька годин до арешту, за надзвичайно мальовничих обставин; саме тоді, коли ми перетинали Ріо-Терсеро . Словом, оскільки я не терплю переливати воду з пустого в порожнє, хочу розповісти вам усю історію ab initio , не обмежуючи себе в праві на стриману іронію, без якої просто неможливо говорити про сучасне життя. Дозволю собі також використати кілька ескізів пейзажиста і дещицю яскравих фарб.

Отже, сьомого січня о четвертій годині чотирнадцять хвилин (це був звичайнісінький болівійський день) я сів у Мококо в Панамериканський експрес, вправно позбувшись – savoir faire , друже мій, – своїх численних надокучливих прихильників. Я щедро роздарував обслузі експресу свої портрети з автографами, таким чином злагіднивши їхнє дещо насторожене ставлення до моєї персони. Мене провели до купе, яке я покірно погодився розділити з незнайомцем із яскраво вираженою єврейською зовнішністю, причому мій прихід перебив сон сеньйора. Згодом я дізнався, що цей пан має прізвище Голядкін і торгує діамантами. Якби ж то знаття, що цей насуплений сеньйор, якого доля дала мені у подорожні, втягне мене у настільки таємничу й трагічну історію.

Наступного дня, кожної миті очікуючи несподіванки від якого-небудь вождя племені кальчакі, я вирішив поспостерігати за людською фауною, що населяла наш малесенький і тісний світ, доки потяг перебував у русі. Свої дослідження я розпочав – cherchez la femme – з дуже цікавої особи; вона навіть на Флориді о восьмій годині вечора привабила б до себе море захоплених чоловічих поглядів. У таких речах мене неможливо обдурити, я відразу збагнув, що доля звела мене з екзотичною й абсолютно винятковою дамою. Це була баронеса Пуффендорф-Дювернуа , цілком зріла, хоч і дуже молода жінка; у ній уже нічого не залишилося від незграбного підлітка, іншими словами, дуже цікавий сучасний екземпляр: струнка фігура, сформована грою у lawn-tennis, риси обличчя доволі грубі, проте вправно підкреслені кремами та косметикою. Одним словом, це була жінка, котрій стрункість постави додавала шляхетності, а мовчазність – вишуканості. Проте вона мала один недолік, faible, що його неможливо вибачити істинній Дювернуа : вона симпатизувала комуністам. Спершу я був навіть зацікавився нею, але потім дотямив, що за всім її зовнішнім лоском криється вкрай пересічна душа, і мені довелося просити сеньйора Голядкіна замінити мене на цьому фронті; вона ж – о, яка типова поведінка для жінки! – вдала, що взагалі не зауважила підміни. Але я випадково підслухав розмову баронеси з іншим пасажиром – він називав себе полковником Херрапо з Техасу – коли вона сказала про когось, що той – “йолоп”; мабуть, ішлося все ж про pauvre сеньйора Голядкіна. Відтак я знову повернуся до Голядкіна. Це був єврей російського походження, проте у моїй фотографічній пам’яті його риси закарбувалися невиразно. Він – здається, світловолосий, міцно збудований, з вічно здивованими очима – тримався з гідністю, та при цьому щоразу прагнув проявити люб’язність і відчиняв переді мною двері. Зате полковника Херрапо важко забути, хоч як би того хотілося: бородатий, з тілом атлета – типовий приклад агресивної вульгарності, яка віднедавна запанувала на його батьківщині, що хибує гігантоманією, не здатна розрізняти відтінки, nuances, доступні кожному задрипанцю з неаполітанської тратторії, адже чутливість до нюансів узагалі є фірмовою рисою латиноамериканської раси.


Купить книгу в Yakaboo

(Visited 400 times, 1 visits today)