«Довгі часи» Владимира Рафеенка — городская баллада, сказка для взрослых о жизни и смерти во время войны, где фантасмагорическое и ирреальное перемешивается с действительностью, правдой нашего бытия. Роман вышел в украинском переводе Марианны Кияновской в издательстве Видавництво Старого Лева.
Роман состоит из двух частей. Первая — это жуткая сказка, где на окраине Z в трехэтажной бане «Пятый Рим» бесследно исчезают оккупанты и каждое утро звучит гимн Украины, где колорадские жуки с ногами-кинжалами превращают раздачу гуманитарной помощи на бойню, где, наконец, чтобы попасть в Киев, нужно принять смерть. Вторая часть — новеллы, написанные в реалистической манере и вплетены в фон сказки. Новеллы про людей, которые живут и выживают в Донецке. Реальные судьбы, реальные истории, от которых сжимается сердце.
Рафеенко Владимир родился 25 ноября 1969 года в Донецке (Украина). В 1996 году окончил Донецкий национальный университет по специальности русская филология, культурология. Работал литературным редактором и ведущим менеджером в издательствах Донецка. Публикуется с 1995 года. Член украинского отделения «Пен-центра» (UKRAINIAN CENTRE OF THE INTERNATIONAL PEN). Автор 6 романов, книги новелл, 3 стихотворных сборников. Имеет публикации в литературно-художественных журналах Нью-Йорка, Стокгольма, Киева, Одессы, Москвы, Санкт-Петербурга, Вроцлава, Вены, Берлина. С июля 2014 года в связи с войной на востоке Украины вынужденно проживает в Киеве.
фрагмент
***
У «П’ятому Римі» найкращими є саме вихідні вівторки. Відвідувачів у цей день немає. В одну з розчахнутих нарозтіж фрамуг простромила свою долоню — гілочку тополі — покійна тітонька Кароліна, стара проросійська шавка.
— Годі сидіти без діла! — кричить вона ротом, пошматованим колорадськими жуками, зачерпує довгим гілляччям із неба хмарину, повну ангелів, снігу і блакиті, а тоді жбурляє її в лице Лізі. Та пирхає, посміхається і поводить плечима. Тітка морщиться, складає губи трубочкою, шипить упівголоса, блюзнить і кляне.
Усі умивальниці високі, а одна низька. Ліза з посмішкою креслить пальцем по запотілому склі дзеркала, яке висить над низькою умивальницею. Альбом відкривається, і стає зрозуміло, що низька умивальниця тут потрібна через те, що в лазню іноді заходять особливі люди. Чоловіки і жінки. Вони навідуються до лазні в сутінках. Це нібелунги, діти туману, які живуть у шахтарських виробках глибоко під землею. Їм треба десь мити руки. Спершу вони підходять до одної з високих умивальниць. Але хоч як підстрибують — до краю дістати не можуть. Поскачуть-поскачуть — та й заспокояться. Сумно постоять, подивляться на об’єктивний стан справ — і відходять до маленької умивальниці для маленьких людей. І вже тут відмивають руки, які не крали, довгі вуха, які не слухали, а також перемучені серця, які ніколи нікого не любили. І йдуть спати на горище. Їм на горищі найспокійніше. Низенька умивальниця потрібна саме для них.
У вівторок у лазні нікого немає. Тиша. У вівторок тут чисто і затишно. Безшелесно, мирно. Ти можеш розслабитися і забутися — у вівторок. Лазня захистить від воєнних клопотів, від ненависті та втрат. Незмовкна пісня води і пари занурює у спокій, якого більше ніде нема. Відлуння розсипається і затирає грань між реальністю і мрією. Відходять кривди. Щезають, наче й не було їх, недобрі вчинки.
Ти вкрав, убив, ударив матір? Просрав Крим і Донбас? Намалював смерть тітки? Ти нацист? Окупант? Гоблін? Сепаратист із кислотою замість крові? Ангел Обама, Барака Меркель, Путін-Проект? Йошчин кіт? Перший нах? Забудь. Нічого цього нема. Лиш вітру посвист, пари гучання, лункий капіж.
Нашорошся! Відкрий серце своє! Дослухайся! Бог і лазняні відлуння зроблять те, що було, тим, чого не було. Совість засне. Згорне змучені чорні крила. Занурить у дубову ряжку свій дзьоб, який звик шматувати сире м’ясо. Хай відмокне. Усім воздасться, звичайно. Але тільки тут, де премнога зав’язь усіх світів дрижить, як зелені виноградинки в перлистій павутині, ти зможеш, врешті-решт, спочинок знайти…
І цілий величезний день попереду! Випивши з Колею, Сократ закурить на ґанку, а тоді вони вчотирьох поволі побредуть додому. Їхній дім — навскоси через дорогу за найближчими висотками; відтак чи п’яний дядько, чи тверезий — не має значення. Чи випаде мінометний обстріл, чи ні, йти недалечко. Та й що таке п’ятсот-сімсот грамів горілки, спожитих у воєнний час під гук далекої канонади? Вєрєсаєв услід за професором не стане тихнути, вони розмовлятимуть, не вмовкаючи. Бо їм є що сказати. Бо тільки слово по-справжньому береже і лікує. Бо тільки у слові ти віднаходиш навіки втрачений дім.
Нема більше спокою у міській тиші, як нема і самої тиші. А якщо раптом западає вона в Z на годину чи дві, то лякає більше, ніж обстріли. Перемир’я — поганий знак власне відтоді, як на цій землі одні люди вбивають інших людей.
Як воно відбувається? В альбомі прокидається чоловічок із ручками та ніжками. Він бере маленький смішний автоматик і стріляє. Кулі повисають на аркуші ватману довгим густим рядочком дефісиків. А з іншого боку стоїть другий чоловічок. Він точнісінько такий же. І в руках у нього також є автоматик. Але він — лузер. Узявся стріляти зі своєї зброї, запізнившись на півтори секунди, після першого чоловічка. Чому? З похмілля таке трапляється. Після любощів чи під впливом наркотиків. З привтомку. Або коли невчасно згадаєш Ісуса, який наполягав, що людей, хай навіть недоладно намальованих, убивати не можна.
Ти не встиг. Тебе швидко закреслюють грубі риски. Перетворюють спочатку на плямку, в якій маленька фігурка перестає бути видимою. Потім на клубок оскаженілих ліній, що розходяться з центру в різні боки. І аж тоді, нарешті, в надувну кульку. Посмикуючись на банних протягах, кулька летить геть із цього світу, з цієї лазні, з країни, із континенту, на якому — війна. Ой ти кулько-кулько, сумненька моя, бідненька. Чорна досконалосте. Переможців чекають нагороди. Тих, котрі не зуміли вбити, — блаженство.
Ліза пальцем протирає вічко в запотілому дзеркалі. Хтось темний дивиться на неї звідти. Гредіс жвавішає, зауваживши у прочинених дверях Вєрєсаєва. Тверезий, він зранку зазвичай буває мовчазним і сором’язливим. Господь їм на вівторковий обід послав бутерброди, помідори, варену курку і півлітрову плящину. Хімік, сидячи, ставить свої ступні в п’яту позицію. В ній можна стояти, але як він примудряється в ній сидіти, незбагненно. Ноги і руки в Миколи жилаві, волохаті. Спочатку він тільки посміхається і мовчить. За традицією, що склалася, в перші хвилини вівторкового обіду Сократ випиває з Колею, а розмовляє з Лізою.
— Куди ведуть ці вказівники, мала? — Гредіс м’яко посміхається до горілки, що срібно полискує в чарочках, немов до доброго друга. — Може, в СРСР, країну щастя і хунвейбінів, як гадаєш?! — хихоче. З кутика його рота стирчить, як стріла, зелена цибуля. На зморшкуватому підборідді — крихти хліба.
Ліза піднімає брови і скептично дивиться на Сократа. При виході з залу на стіни, шафки і навіть на підлогу наклеєно яскраво-червоні стрілки. Вони ведуть наліво, тоді прямо, вниз по дузі на півповерха, знову вгору і знов направо. Але дівчина знає, що СРСР тут ні до чого.
В альбомі з’являється величезна арка, перевита плющем. Обабіч від неї — давньогрецькі статуї в папахах із зірками, мумій-троль Ленін. Кремль, ракети, тюрми, берізки, цвинтарики в глушині. Вічний Володар, він же Прекрасний Хазяїн, з нагоди вихідного банного дня виряджений у білий плащ і панталони. Знімає капелюха, кланяється і, сміючись, показує вельмишановній публіці довжелезний фак. Капосний П’єро. П’єро-полковник. Паяц, по суті, але фігура жаска. Ніхто не знає, де він, який і, головне, скільки.
— Один із колишніх господарів лазні, — каже тим часом Сократ, — почав цей ремонт роки за два до війни. Раніше у велику парну клієнти йшли через стару мийну залу. Робітники розібрали стару цеглу, знайшли колодязь і нижні галереї. Якийсь час власник думав, що дасть раду. Я читав його нотатки, мені Ілля залишив. Дивак той гадав собі, що два тижні — і все буде супер. Та ремонт зупинився. Після зникнення трьох чоловік робітники повтікали. Нова бригада пропрацювала менше тридцяти днів. Воно й зрозуміло. Після першого ж інсайду посивіли. Позабиралися геть, навіть не вимагаючи, щоби їм заплатили.
Коли це господарство дісталося Корнєву, він священика кликав, щоби колодязь освятити. Тільки це не допомогло. Піп іще тільки кадити почав, а тут, розумієш, нібелунги звідки не візьмись. Правда, святий отець трапився не з лякливого десятка. До кінця справу довів. Може, вирішив, що вони йому ввижаються? Але й нібелунги також молодці, достояли аж до самого кінця, а тоді й звертаються до нього так ввічливо, мовляв, дякуємо тобі, Христовий служителю. Один задоволений, Шубін кланяється і шле вітання, кожен конус кане в Хронос. Чи не бажаєте ви, пане-отче, на екскурсію в лабіринти?
— Уявляю, — хихотить Коля. — Тільки ж ти це вже разів зо п’ять розповідав…
— Гаразд, — поступливо зітхає Сократ, — нехай буде. — Він наливає собі й масажистові. — А ти, Вєрєсаєв, сьогодні подібний на татаро-монгола, що відпочиває після битви з руськими князями!
— Що? — Вєрєсаєв піднімає ріденькі брівки і нерішуче всміхається. — Не верзи дурниць! Я — фельдшер банного люду, масажист за покликанням, за національністю — хімік, за типом мислення — прозаїк.
— Хімік, кажеш?! — Гредіс усміхнувся. — Ти темник, підзолочений сонячним світлом, готовий у будь-яку мить затанцювати «Весну священну» і вижерти всю горілку!
Коля дивиться безтурботно. Він звик до туманних афоризмів професора. Вони йому, очевидно, навіть подобаються. Сократ випиває, всміхається до Лізи.
— Так ось, старий мийний зал уже кілька років закритий для відвідувачів. Тому й знадобилися стрілки. Ну, щоби клієнти наші нові не блукали між трьох сосен. Розумієш, мала?
Ліза стільки всього розуміє і це її настільки напружує, що вона тут же робиться років на десять молодшою, підстрибує на місці та й біжить собі рівнесенько за стрілками. Одні двері. Другі. Поворот. Третя стрілка. Сходи вниз. Різко відчиняє двері в парну. Крізь клуби пари бачить із величезної висоти марево зимового степу, блок-пости, танки, бойові машини піхоти, гармати, міномети, смішні фігурки озброєних людей, озера, промерехтілі хмаринами, наповнені синьою і чорною водою, заледенілі дерева. Вона з розмаху закриває двері й швидесенько повертається назад, щоби побачити в дверному отворі гладке і розм’якшене горілкою обличчя Сократа Івановича.
— А там війна, — сповіщає вона.
— Так, мала, там війна, — погоджується Гредіс, і Лізі здається, що його голос долинає здалеку, гулко і протяжно, наче з довгої-предовгої патефонної труби. Сократ підводиться, наливає чай собі та Миколі, щедро нарізає цитрину, кидає по два товсті, соковиті кружальця в горнята.
Повітря пахне горілкою, м’ясом, лимоном, кмином і хлібом.
Читать: Прозаические короткометражки не только о войне
Читать: Читать, нельзя пропустить: топ-15 писателей сучукрлит (часть 1)
Читать: Горькая правда: пять нетипичных книг о войне
109 thoughts on “Сказка для взрослых о жизни и смерти. Фрагмент романа «Довгі часи» Владимира Рафеенка”