Антология украинских писателей Донбасса «Порода» — одна из трех первых книг издательства «Легенда».
Составители антологии — Никита Григоров и Вениамин Белявский, автор предисловия — академик Иван Дзюба, редколлегия: Андрей Курков, Владимир Рафеенко, Сергей Жадан. Руководитель проекта — Станислав Федорчук.
В оформлении обложки использована картина Петра Антипа «Скиф и амазонка»
Цель этого концептуального издания (кроме чисто эстетической) — правдиво показать Донбасс как регион с непрерывным украинским литературным и культурным процессом. Собственно как регион украинский по своей природе. На 384 страницах книги — проза, поэзия, немного драматургии. В нем представлены 62 автора, чья судьба была и есть связана с Донбассом: старшее поколение (начиная от Василия Стуса и Эммы Андиевской) и молодежь, классики и перспективные авторы. Некоторых уже нет с нами, некоторые живет сейчас в других частях Украины или в диаспоре, некоторые остаются на Донбассе, чаще по сей, изредка — по ту сторону линии разграничения. Некоторые, к сожалению, находится в неволе у оккупантов.
В антологию вошли произведения украинских писателей конца ХХ — начала ХХI в., жизнь и творчество которых тесно связаны с Донбассом. Это авторы родом из Донецка и Луганска; писатели, долгое время жили на Донбассе и отдали ему дань в своем творчестве или своим творчеством в донецкой земле укоренившиеся; нынешние дончане, большинство из которых трагического 2014-го была вынуждена переселиться в Киев, Харьков, Львов, Ивано-Франковска и других городов Украины, и только несколько из них осталось в Донецке.
Академик Иван Дзюба в предисловии определяет, что целью этой антологии не в последнюю очередь является стремление «бросить вызов представлению о Донецкой области(по крайней мере литературной) как заповедника советщины и „совковости“. Показать альтернативу, содержательную и эстетическую, подчеркнуть ее».
Тексты представлены в авторской редакции.
Главный редактор «Легенды» Юрий Бедрик рассказал о том, чем является антология «Порода» для издательства:
«Антологія “Порода” – виняток серед видань “Легенди”. Бо ж “Легенда”, принаймні на цьому етапі, позиціонує себе суто як видавництво прози. А тут і проза, і вірші, і поеми, і уривки драматургії. Власне, ця книжка сягає поза межі нашої концепції, що й логічно, бо ж вона є спільною, двосторонньою ініціативою. З одного боку – ініціативою проекту, який очолює Станіслав Федорчук (назва там досить довга, але я називаю його коротко проектом “Порода”). Із другого – “Легенди”.
Зрештою, це видання – виняток серед наших книжок і в іншому сенсі. Ми – видавництво сучасної літератури, а воно показує літпроцес Донбасу до певної міри в історичному зрізі. Утім, повторю ще одну свою фразу: антологія – завжди виняток. А саме історичний зріз тут важливий, бо читач повинен відчувати: українська література й українська культура існували в цьому краї безперервно. І, до речі, ще один цікавий нюанс, на який здатна відкрити людям очі антологія “Порода”: наша діаспора в країнах Заходу – це не лише Галичина, як багато кому здається. Донбас у ній присутній теж».
Фрагмент романа Ирэн Роздобудько «Юзовка»
У романі йдеться про Джона Юза, британського гірничого інженера родом із Південного Уельсу, засновника Донецька (Юзівки)
…Посмішка Диявола виникала на небосхилі щовечора після заходу сонця.
Видовище було фантасмагоричним.
На темно-синьому полотні неба розгорялася червона зоря.
Вона здіймалася від землі, ніби край неба занурювався в бак з червоною фарбою. Фарба всотувалася в щільне плетиво небокраю і розтікалася аж до тоненького серпика місяця, кривавила темноту, озорюючи саманові стіни селища штучними пурпурово-золотистими загравами. На Посмішку Диявола хрестився місцевий люд, розуміючи, що саме вона, ця зловісна посмішка, дає йому життя і шкорину хліба. Посмішка завжди супроводжувалася відлунням гупання, ніби глибоко під землею билося серце велетня.
Чи були тут романтики, які бачили в цьому велич чи красу?
Був. Один.
Та й той, навіть, якби вмів писати, не склав би жодного піднесеного рядка, адже міг хіба що так-сяк виписати одне-два речення під резолюціями, котрі засвідчували його титул «Залізного Царя» цих країв.
Але це його аж ніяк не засмучувало.
Навпаки.
Він любив згадувати, як років із сорок тому в рідному Мертір-Тідвілі, сидячи глибоко під землею в очікуванні на вагонетку, навантажену вуглем, уявляв себе підземним царем, а зблиски антрацитових порід — покладами золота, котрими володіє лише він.
Він один.
Десь у бічних ущелинах попискували щурі. Тонкі підошви рваних черевиків всотували холодну багнюку, від якої аж до колін крижаніли ноги. Підсліпуватий каганець бавився грою тіней на уламках породи. Аби не боятися, він уявляв себе володарем цієї темряви, звикав до неї, намагався полюбити і навіть знайти задоволення та вищий сенс у втаємниченому житті підземелля.
Принаймні, коли після зміни вибирався на поверхню, навіть милосердне вечірнє світло призахідного сонця боляче било по очах, а містечковий ґвалт, що линув з домівок і пабів, змушував затуляти вуха руками. Його вабили надра — тишею і величчю.
Він не раз розповідав про це своєму хронікеру Джону Бедлі, попиваючи червоне винце в «Анґлетері», і сміявся, коли той просив дозволу дещо записати в саф’яновий нотатник — «так, для історії».
Важко було уявити цього поважного сивочолого пана в твідовому сурдуті й білій сорочці дев’ятирічним хлопчиськом — «pit-boys».
А якщо б і уявити — то в оточенні бонн і вихователів.
Проте які бонни?!
Він реготав, коли Бедлі розпитував про дитинство.
Над Мертір-Тідвілом і нині стоїть смог від диму промислових труб, а вулиці потопають у пилу, від якого навіть перший сніг робиться чорним.
Пил в’їдається у волосся й вії жінок, у зморшки старих, забивається під нігті. Навіть невинні пупки новонароджених робить чорними, ніби вони вийшли з черева надр.
А кашель!
Фірмовий шахтарський кашель під кожним дахом, покритим червоною черепицею, роздирає містечко зсередини і часом валить з ніг, відбираючи життя й у найміцнішого.
8 thoughts on “Антология украинских писателей Донбасса «Порода». Фрагмент романа Ирен Роздобудько”