«Синхрон». Фрагмент рассказа из сборника австрийской писательницы Ингеборг Бахман

фото: I.B.Spiegelbild

Недавно в черновицком издательстве Книги — XXI вышел сборник рассказов «Синхрон» — одной из крупнейших австрийских писательниц Ингеборг Бахман. В пяти рассказах автора возникают искусно изображены образы женщин, которые живут в мире абсурдной синхронности, сосуществования опытов и ощущений. Ниже отрывок одного из рассказов и еще немного об авторе.

Ингеборг Бахман — одна из наиболее выдающихся европейских писательниц ХХ века, «блестящая интеллектуалка» (Генрих Белль), родилась 25 июня 1926 в австрийском Клагенфурте. Ее поэтические, прозаические, драматургические и другие произведения вошли в золотой фонд современной австрийской и мировой литературы. В 1945-1950 годах — изучала философию, психологию, германистику и правоведение в университетах Инсбрука, Граца и Вены. В 1950-м защитила диссертацию, посвященную философии Мартина Хайдеггера. В 1959-1960 преподавала поэтику во Франкфуртском университете, жила и работала в Вене, Мюнхене и Цюрихе, потом много лет в Риме, где 17 октября 1973 и умерла. В 1976 году была учреждена премия имени Бахман — одна из наиболее значимых литературных премий в немецкоязычных странах, которую от 1977 присуждают ежегодно в рамках Дней немецкоязычной литературы в Клагенфурте.

В пяти рассказах «Синхрона» Бахман возникают искусно изображены образы женщин, которые живут в мире абсурдной синхронности, параллельного использования языков, сосуществования опытов и чувств. Героиня титульного рассказа, квалифицированная переводчица, во время короткого отпуска с почти незнакомым мужчиной обнаруживает, что ни ей, ни ему нечего сказать друг другу, инертная молодая девушка, самое большое счастье для которой спать до полудня или просиживать днями в парикмахерской, Миранда, которая свою близорукость считает «даром Божьим», так и дает ей возможность не видеть во всех деталях злобность , мерзость и чудовищность этого мира, старая госпожа Иордан, которую единственный сын великодушно обрек на одинокое существование в маленьком помещении, успешная фотокорреспондентка, которая приезжает навестить отца в старом доме своей юности — все они в наивном умилении или в болезненном осознании переживают это протяжное мгновение ужаса , в течение которого обнаруживают, что было, что есть и что могло быть. Перевел на украинский рассказы Владимир Каменец.

СИНХРОН

(отрывок из первого рассказа)

Коли він забирав її в Римі з готелю, ця подорож видавалась їй ще звичною пригодою, але що більше вона віддалялася від місця, де тепер працювала, важливішого для неї, ніж для багатьох власна домівка, а тому віддалятися від нього набагато важче, то дедалі непевніше почувалась. Вона більше не випромінювала впевненої в собі особистості в холі, в барі, ніби щойно з обкладинки Vogue чи Glamour, у відповідний час у відповідній сукні, вже майже ніщо не вказувало на її ідентичність, вона виглядала як будь-яка пересічна особа у своїх вилинялих джинсах і надто вузькій блузці, з валізою і пляжною торбою, таку, як вона, він міг би підібрати й на вулиці. Щоб він не зауважив, як вона боялась бути залежною від нього, вона намагалася змусити його думати, що без її знань місцевості і вмінь орієнтуватися не обійтись. Гортала дорогою карти шляхів, не нові й уже давно застарілі, купила на заправці ще одну карту узбережжя, яка, як з’ясувалося згодом, теж не відповідала дійсності, але він не хотів вірити, кермував лівою рукою і лівим оком, щоб дивитись у карту, а їй нема чого нервуватись, бо звідки йому знати, що вона краще за будь-якого портьє, за будь-якого працівника турфірми орієнтується в залізничних довідниках, атласах доріг і розкладах польотів, адже все, пов’язане зі шляхами сполучень, було її життям, а коли він помітив її роздратованість і невдоволеність, то потягнув жартома за вухо, non guardare così brutto. Слухай, мені ще знадобляться мої вуха, veux-tu me laisser tranquille! Ледь не додала «chéri», але вчасно спохватилась, бо так вона казала до Жан-П’єра, потерла обидва вуха, де в неї зазвичай навушники, де автоматично функціонують перемикання з мови на мову. Який же все-таки дивний механізм вона собою являє, живе без жодної думки в голові, занурена в слова інших, і наче сновида мусить одразу ж встигати повторювати тими самими словами, які хіба що інакшезвучать, з machen вона вміє робити to make, faire, fare, hacer і делать, кожне слово може прокручувати туди й сюди шість разів, але не має права думати, щоб machen справді означало machen, faire – faire, fare – fare, а делать – делать, це може зробити її голову непридатною, і їй треба вважати, щоб одного дня не опинитись засипаною під груддям слів.

А тоді: холи конгресових центрів, холи готелів, бари, чоловіки, рутина у спілкуванні з ними, і багато довгих самотніх ночей, і багато дуже коротких і теж самотніх ночей, і завжди ті чоловіки з їхньою важністю та жартами поміж важністю, які або одружені й огрядні і п’яні, або випадково стрункі й одружені і п’яні, або цілком приємні і вкрай невротичні, або дуже приємні і гомосексуали, в цьому сенсі в неї особливі спогади з Женеви. Вона знову завела мову про перші дні в Женеві, в неминучій Женеві, і якоюсь мірою вона може зрозуміти, про що він думав уранці в парку, бо якщо глянути на невеликий проміжок часу чи на великий, який, треба визнати, в неї не такий уже й великий, якщо зважити на її коротке життя, то те, що трапилося в самій лише Женеві і чого не трапилося, власне, не збагнути, і звідки тільки в інших береться здатність розуміти, знаю лише, що моя здатність чимдалі слабшає, я підходжу або надто близько, через роботу, або коли йду геть і замикаюсь у кімнаті, опиняюсь надто далеко, не можу збагнути. Він поклав їй руку між ноги, а вона дивилась прямо, ніби не помічає, а коли забрав руку, забув про неї і зосередився на дорозі, вона сама намагалась звертати на себе увагу, він плеснув її по руці, come on, you just behave, you don’t want me to drive us into this abyss, I hope. Їм обом справді було байдуже, що цими днями відбувалось у світі, як усе змінювалось і чому ставало дедалі безнадійніше, він мав лишезважати, щоб вони не проминули повороту на Палінуро, і ні на що більше, а ще на цю чужу жінку, разом з якою він їхав зі світу, його лише дратувало, що голова не хотіла забувати те, що він хотів залишити позад себе, так, йому хотілось поїхати геть на якийсь час, шалено хотілось, бо ці дні він має для себе, а не для Food and Agriculture, а ще тому, що йому й так не спадало нічого на думку, що робити зі своїм життям, бо бачив, як інші намагаються вдавати, ніби знають, чого хочуть, усім, кого він знав, з їхніми історіями, байдуже, були вони напівправдиві чи напіввигадані, можна хіба що поспівчувати, дивні всі або ненормальні, суцільні невдахи, що пнуться вище і вище, на кращі і ще кращі посади, з Р 3 на Р 4, щоб звідти жадібно позирати на Р 5, чи застрягали на півдорозі або скочувались униз, ніби в сходженні й падінні можна знайти заміну для місця, якого вже немає, для злету, якого вже немає, жодної радості, вона зникла, назавжди.

Його рука лежала тепер спокійно в неї на коліні, і вона не вбачала нічого незвичного в тому, як вони їдуть, як у багатьох автомобілях з чоловіком, як з усіма чоловіками в автомобілі, і все ж вона мусила взяти себе в руки, мусила бути тут і тепер, не десь у колишніх часах, не десь у дорозі, не колись у цій країні, а з містером Людвіґом Франкелем, диплом фахівця з міжнародної торгівлі після студій у Відні, тоді півсвіту, статус дипломата й дипломатичні номери, від яких тут, утім, жодних переваг, на цьому урвистому узбережжі, над самим його краєм. Так, just behave yourself! А якщо їй більше не хочеться і вона вхопиться за кермо, якщо лиш трішки шарпне, тоді перекинеться з ним, стане з ним одним цілим один-єдиний раз і зірветься у прірву без усякого жалю.

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

17 thoughts on “«Синхрон». Фрагмент рассказа из сборника австрийской писательницы Ингеборг Бахман

    Добавить комментарий