«Виолончелист Гош» — японская сказка-притча Кэндзи Миядзавы (первый украинский перевод)

К Форуму издателей и 120-ой годовщине со дня рождения популярного японского классика Кэндзи Миядзавы издательство Кальвария выдает его первый перевод на украинский. В сентябре выйдет сборник сказок «Ресторан, де виконують побажання».

Кэндзи Миядзава (1896-1933) — поэт, сказочник, учитель и общественный деятель. Один из самых любимых авторов современной Японии. При жизни его знали как школьного учителя, агронома, последовательного буддиста и человека, который посвятил свою жизнь помощи людям. Ему было всего 37 лет, когда он умер, но жители префектуры Иватэ, где он провел большую часть жизни, чествуют Миядзаву как «Кэндзи-бодхисатву» — «святого Кэндзи».

Переводчик сборника Игорь Дубинский: Рассказы насыщенные — но не перегружены — описательными подробностями; портреты людей удивительно реалистичные, потому что выписаны немногочисленными выпуклыми мазками; в отличие от европейской «литературной сказки», во время чтения забываешь о «штучности» фабулы и текста. Речь не переходит грань, за которой текст начинает казаться экзотическим, но одновременно богатая и играет очень интересными цветами. Книга оформлена иллюстрациями в технике суми-э и акварельными работами».

Віолончеліст Ґош
セロ弾きのゴーシュ

Ґош грав на віолончелі в оркестрі місцевого кінотеатру. Проте, на загальну думку, не дуже вдало. Власне, «не дуже вдало» – то надто м’яко сказано: серед оркестрантів він грав найгірше, і йому завжди діставалося від диригента. Якось по обіді оркестр репетирував Шосту симфонію до міського концерту.
Завзято гули сурми. Перші й другі скрипки вигравали на свій лад. Кларнет теж не пас задніх. Ґош щосили намагався встигнути, стиснувши зуби та вдивляючись у ноти, щосили вибалушивши очі. Зненацька диригент гучно плеснув у долоні. Музика обірвалася, всі принишкли. Диригент гримнув:
– Віолончель, відстаєш! Та-та-тата, ту-ту-туту! Від попередньої позначки – почали!
Оркестр повів ізнов. Обличчя в Ґоша пахтіло, з чола крапав піт, але йому якось удалося проскочити складне місце. Трохи заспокоївшись, він грав далі, але тут диригент знову плеснув у долоні:
– Віолончель! Струна спустилася! От халепа! Мені що, все кинути й гами з тобою розучувати?!
Оркестрантам було шкода Ґоша. Хто зумисне втупився в ноти, хто заходився підстроювати інструмент. Ґош знічено підтягнув струну. Віолончель була поганенька, якраз йому до пари.
– З попереднього такту! Почали!
Оркестр заграв ізнов. Ґош, скривившись, пиляв щосили. Цього разу грали досить довго. Ґош уже зовсім був зрадів, але тут диригент грізно ляснув у долоні. «Невже знову я?» – здригнувся Ґош, проте винен був інший. Ґош, як перед тим решта, навмисне втупився в ноти й удав, наче щось обмірковує.
– З наступного такту! Почали!
Не встиг Ґош як слід розігнатися, аж диригент щосили тупнув ногою й заволав:
– Стоп! Геть не те! Це ж стрижень усього твору! Хіба можна так грубо! Панове, до нашого сорому залишилося десять днів! Невже ми, професіонали, не кращі від самодіяльності ковалів або цукерників? А тебе це особливо стосується, Ґоше! Де в твоєму виконанні почуття? Немає ані гніву, ані душевності. До того ж ніяк не втрапиш у такт з усіма. Волочишся, наче поворозка за черевиком. Ну ж бо, підтягнися! Бо інакше весь наш славетний оркестр «Венера» оскандалиться через тебе одного. Усе, репетицію закінчено! Завтра о шостій чекаю всіх тут.
Оркестранти вклонилися й повиходили, черкаючи сірниками та пахкаючи цигарками. А Ґош повернувся до стіни, притулив до себе віолончель, схожу на потерту коробку, проковтнув клубок у горлі й знову заграв те місце, що йому ніяк не давалося.
Увечері Ґош повертався додому, тягнучи на плечах чорний оклунок. Власне, домом його помешкання назвати було важко, бо жив він сам мов палець на старому водяному млині за містом. Уранці підв’язував пагони помідорів на городі обабіч млину чи вибирав колорадських жуків, а по обіді видобувався на місто. Отож, Ґош зайшов, запалив світло й здійняв з плечей оклунок. То, звісно ж, було не що інше, як його стара віолончель. Ґош поклав її просто на долівку, зняв із полиці кухоль, налив собі з цеберка води й одним духом вихилив.
Похитуючи головою, всівся на стілець, скоцюрбився, узявши до рук віолончель, та знов почав награвати те саме, що вдень. Зупинився, подумав, ще пограв, знову подумав і так потроху дістався кінця. І знову почав спочатку. Віолончель гула без упину.
Поночіло. Ґош раптом похопився, що вже не тямить, що грає. Обличчя в нього почервоніло, очі запливли кров’ю. Вигляд він мав жахливий – наче ось-ось упаде від утоми. Аж тут у двері в нього за спиною постукали.
– Це ти, Горсі? – сонно заволав Ґош. Тут двері прочинилися, але замість приятеля з оркестру з’явилася велика плямиста кішка, яку він кілька разів бачив у сусідів.
Кішка тягла в лапах кілька недостиглих помідорів. Вона з видимим полегшенням поклала їх перед Ґошем:
– Ох, затерпли мої бідні лапки! Не надаюсь я до носіння.
– Це що ж воно таке? – вичавив Ґош.
– Приносини! Пригощайтеся на здоров’я! – відказала кішка.
Ґош увесь вечір був не в дусі, а тут геть знавіснів:
– Та хто тебе сюди кликав із твоїми помідорами! Потрібні мені такі подарунки! Ще й з мого власного городу! Дивись тільки, вони ж зовсім зелені! То це ти в мене пагони обривала та по кущах топталася! Ану, геть звідси, тварюко!
Кішка вигнула спину дугою й примружила очі. А потім розпливлася в усмішці й пронявчала:
– Не гнівайтеся так, пане музико, бо на здоров’ї позначиться! Краще заграйте – скажімо, «Мрії» Шумана! Залюбки б послухала!
– Та що ти таке кажеш, животино безпардонна! – ще дужче розлютися віолончеліст, міркуючи, щоб їй заподіяти.
– Не соромтеся, прошу! Знаєте, мені лише після вашої музики добре спиться.
– Ах ти ж нахабо, ах ти ж волоцюго!
Ґош, червоний від люті, тупав ногами, як його диригент на репетиції, аж раптом начебто змінив гнів на милість:
– Гаразд, заграю!
Щось надумавши, він заклав клямку на дверях, позачиняв вікна, а тоді повернувся до віолончелі й загасив лампу. Кімнату залило непевне світло місяця в третій чверті.
– Що, кажеш, тобі заграти?
– Шуманові «Мрії», то так романтично! – відказала кішка, вмиваючись лапкою.
– Он як? Начувайся, будуть тобі «Мрії»!
Ґош витяг із кишені паперовий носовичок, розірвав навпіл і заткнув собі вуха. А потім щосили ушкварив «Лови тигра в Індії»!
Кішка, що сиділа, похиливши голову, вже готова слухати, вирячила очі, дременула навтьоки, гупнулася об замкнені двері, аж їй іскри з очей посипалися й дим із носа пішов. У розпачі припала до підлоги, скривилася, ніби ось-ось розчхається, заметушилася по кімнаті. А Ґош утішався й витинав дедалі дужче.
– Досить, досить, пане музико! Припиніть, заради бога! Ви ж у такт не потрапляєте!
– Цить! Тигр попався!
Бідолашна кішка вистрибувала в повітря, кружляла, терлася об стінку так, що з хутра сипалися блакитні іскри. І врешті закрутила млинка навколо Ґоша. Аж йому самому в голові запаморочилося!
– Оце і все! – вигукнув Ґош. П’єса скінчилася.
Кішка відразу заспокоїлась і проказала:
– Дякую за концерт, пане музико!
Ґош знову розсердився, але не подав виду, витяг цигарку, прикусив у кутику вуст і дістав сірника:
– Овва, то ти на мене не гніваєшся? А висунь-но язика!
Кішка здуру висолопила довгого язика.
– Який шерехатий, саме те, що треба! – Ґош кресонув сірником об той язик й підпалив цигарку. Кішка закрутила язиком, знову кинулася до дверей і грюкнула в них лобом, остаточно затуманилася й звалилася на долівку. Непевно підвелася, знову наштовхнулася на двері, ще раз упала й уже не знала, де й подітися. Ґош спостерігав за цим з неабиякою цікавістю.
– Зараз тебе випущу, але більше сюди не потикайся! Нетямка!
Віолончеліст розчахнув двері, кішка прожогом вилетіла й подерлася навпростець крізь чагарі. Ґош провів її полегшеним сміхом. Спав він тієї ночі
як ніколи міцно.
Наступного вечора Ґош знову приплентався додому з чорним оклунком, де тримав віолончель. Як і вчора, похлебтав води й заходився грати. Минула північ, перша година, друга, а Ґош усе грав. Віолончель дудніла. Він уже не усвідомлював, котра година, ба навіть чи ще грає, аж раптом на горищі загуркотіло.
– Либонь, знов та кішка!
Ґош не встиг і гарикнути, як збирався, аж через лаз у стелі з шурхотом майнув сивий птах і опустився на підлогу. То був зозулько.
– Авжеж, птахів тільки й бракувало! А тобі чого? – спитав Ґош.
– Музики повчитися, – вичавив той.
– Музики, кажеш, – засміявся Ґош. – А що тобі до музики, коли сам лише те й умієш, що «ку-ку» та «ку-ку»!
Проте зозулько цілком серйозно відказав:
– Ваша правда. Одначе це і є найскладніше!
– А що тут складного? Недарма про вашого брата кажуть не «співає», а «кує». І справді, як наслухаєшся того кування, то голова лускає.
– Та що ж ви таке кажете! Самі подивіться: ось «ку-ку», а оце «ку-ку». Чуєте, яка різниця!
– Не чую жодної!
– Не чуєте, значить? А ми знаємо тисячі різних «ку-ку»!
– Нехай так! Проте як ти такий знавець, нащо було до мене прилітати?
– Бо мені треба розучити гами!
– Та які ще збіса гами!
– Мушу розучити, перш ніж летіти за кордон!
– Який ще збіса закордон!
– Пане музико, дуже прошу, дайте мені урок! Ви грайте, а я підспівуватиму.
– От причепився! Гаразд, заграю, але лише тричі, а потім лети собі геть!
Ґош підніс віолончель, підтягнув струни й розпочав: «до-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до». Птах злякано затріпотів крилами:
– Не те, не те! Зовсім не те!
– Та що ти чіпляєшся! Не подобається, то сам спробуй!
– Треба отак! – зозулько випнувся й на весь голос кукукнув.
– Отакої! І це зветься «гама»?! Та вашому братові що гама, що шоста симфонія – все на один копил!
– Аж ніяк!
– Що «аж ніяк»?
– Мені просто важко дається багато звуків поспіль.
– А коли отак? – Ґош знову підхопив віолончель і заграв: «Ку-ку, ку-ку, ку-ку!»
Птах зрадів, знову випнувся й заходився раз по раз кувати.
Врешті, Ґошеві аж пальці заніміли. Він обірвав музику:
– Годі вже!
Проте зозулько, вирячивши очі, не вгавав, аж доки видав щось на кшталт «ку-ку, ку-ку-ку-ку…» й урешті стих.
А Ґош похмуро пробурчав:
– Ну що ж, коли оце й усе, лети вже собі!
– Ні, давайте ще раз! Бо поки що у вас виходить не зовсім так, як треба.
– Це що таке?! Хто кому уроки дає? Ану, геть!
– Будь ласка, ще, ще бодай раз! – уклінно запросив птах.
– Гаразд, але це вже точно востаннє!
Ґош ухопив смичка. Зозулько почав був: «Ку…» – але перебив сам себе:
– Тільки прошу, довше, довше!
І знову вклонився.
– Ох, як ти мені набрид! – скривився Ґош, проте заходився грати. А птах виструнчився й вельми серйозно закував: «Ку-ку, ку-ку, ку-ку!» Деякий час Ґош грав недбало, тільки й бажаючи, щоб це нарешті скінчилось, аж похопився, що зозулько і справді виспівує, мов по нотах! І що далі грав, то більше переконувався, що в птаха таки виходить певніше.
– Еге, ще трохи, і я сам закую, мов дурна зозуля! – обірвав музику Ґош.
Тут птах, наче в голову вдарений, затріпотів крилами, востаннє видушив: «Ку-ку-ку-ку-ку!» – і теж замовк. Докірливо поглянув на Ґоша й проказав:
– Нащо ж ви зупинилися? Серед нас теж не бракує недолугих, але принаймні коли вже співаємо, то без упину, доки кров горлом не піде!
– Це хто тут недолугий? Скільки можна тих дурниць! Лети вже собі! Дивись-но: вже розвиднюється, – показав Ґош на вікно.
На сході небо невиразно сріблилося, південний вітер гнав одну по одній чорні хмари.
– Будь ласка, пограйте, доки сонечко зійде! Ще бодай разочок! Хоч трішечки! – знову заблагав зозулько.
– Замовкни! Досить! Безглузде створіння! Вимітайся, бо общипаю та й з’їм на сніданок! – тупнув ногою Ґош.
Тут птах сполошився й гайнув до вікна. Одначе з розгону вдарився головою в шибку й упав на долівку.
– Ти що, дурню, скла не бачиш? – Ґош прожогом кинувся до вікна, та відчинити одразу не зміг, бо хтозна-коли робив це востаннє. Він щосили вчепився в раму, вперся, вікно заскреготіло й зрушило, аж тут зозулько ще раз налетів на шибку й знов гепнувся. На дзьобі в нього проступила кров.
– Та стривай же, зараз відчиню! – вікно піддалося, але ледве на долоню. Птах зиркнув у небо, на схід, і, наче звіяний вітром, хуркнув з підлоги – мовляв, «до трьох разів штука». У шпарину, звісно, не влучив, ще дужче вгатив у скло, скотився на долівку й завмер. Ґош сягнув по нього, щоб винести за двері й випустити, але той розплющив очі й знов піднявсь на крило. Втямивши, що птах і на цей раз уріжеться в шибку, Ґош, не довго думаючи, щосили копнув раму. Скло з гучним брязкотом розкололося, стулка вивалилась, а в пролом стрілою метнувся зозулько. І майнув прожогом, аж зник з очей. Ґош спантеличено дивився йому вслід, тоді, наче підкошений, звалився де стояв і заснув.
Наступного вечора Ґош знову грав допізна, доки не знесилів. Та щойно відійшов ковтнути води, як у двері постукали. «Якщо знов учорашній зозулько, відразу вижену», – подумав Ґош, не випускаючи з рук склянку. Аж тут двері прочинилися, й через поріг зазирнуло єнотеня. Ґош розчахнув двері, притупнув ногою й гукнув:
– Агов, малий, про єнотовий суп чув?
Єнотеня з дещо відсутнім виглядом умостилося на підлозі, похилив голову, подумав трохи й відказало:
– Єнотовий суп? Ні, не чув!
На це Ґош мало не розреготався, та взяв себе в руки й удав, ніби гнівається:
– То зараз почуєш! Суп, сказав же, єнотовий. Беруть єнота – отакого, як ти, – патрають, солять та розварюють із капустою. Я те дуже полюбляю. Єнотеня зчудувалося:
– А татко казали, ніби ви, пане Ґош людина добра, тож до вас можна сміливо піти позайматися. На цей раз Ґош не втримався від сміху:
– Чим це ти зібрався зі мною займатися? У мене власних справ не бракує. Та й спати вже давно пора.
Єнотеня зібралося з духом і промовило, виставивши лапку:
– Я вчуся на барабанщика. А тато мені казали піти позайматися з віолончеллю.
– Щось я тут не бачу барабана!
– Те, що треба, я маю! – єнотик витяг з-за спини пару паличок.
– Гаразд, і що далі?
– А далі заграйте, коли ваша ласка, «Веселого хурмана».
– «Веселий хурман»? Це що, з джазу?
– Осьдечки! – малюк ізнову сягнув за спину й простягнув Ґошеві аркуш. Той зазирнув у ноти й розсміявся:
– Що за дивина! Гаразд, спробуємо, будеш за ударника.
Тоді почав грати, міркуючи, що ж робитиме звірятко.
А єнотеня вмостилося біля його ніг і заходилося відбивати паличками такт просто по віолончелі. Барабанив малюк пристойно, принаймні на Ґошів смак.
Так вони дограли до кінця. Єнотеня трохи посиділо, задумливо похиливши голову, а тоді проказало:
– Пане Ґош, а от коли ви грали на другій струні, то часом відставали. Чи це я забігав уперед? Ґош був вражений. І справді, він і сам ще вчора помітив, що ніяк не може впоратися з пасажами на другій струні.
– Та ні, ти тут ні до чого. То в мене з віолончеллю не все гаразд, – сумно зізнався Ґош. Малюк співчутливо подивився на нього, ще трохи подумав і спростував:
– Хіба там щось може бути негаразд? Давайте-но краще спробуємо ще раз!
– Гаразд, давай!
Ґош заграв від початку. Єнотеня вистукувало паличками й раз по раз похиляло голову, наслухаючись до віолончелі.
Так вони грали, доки небо на сході не почало жевріти.
– О-о, вже дніє! – похопився малюк. – Красненько дякую!
Він підхопив аркуш із нотами, закинув його разом із барабанними паличками за спину, припасував гумовою стрічкою, ґречно вклонився кілька разів і поквапом вийшов.
Ґош ще трохи роззявкувато посидів, вдихаючи свіже повітря крізь вибиту вчора шибу, тоді, розуміючи, що перш ніж вибиратися до міста, слід перепочити, забрався в ліжко.
Наступного вечора Ґош знову грав до глупої ночі, аж з утоми незчувся, як заснув, упавши головою на ноти. Тут хтось пошкрібся в двері, та так тихенько, що якби не щовечірні відвідини, Ґош би й не розчув.
– Заходьте, – проказав він.
Польова мишка, а за нею крихітне мишенятко промкнулися в двері й почимчикували до Ґошевих ніг. Той мимоволі засміявся, таке кумедне було те мишеня з гумку-стирачку завбільшки. Спантеличена, бо не зрозуміла, з чого він сміється, миша підійшла ще ближче, поклала на підлогу клуночок із спілим каштаном і чемно вклонилася:
– Ласкавий пане музико, моєму малюкові зовсім зле. Згляньтеся, допоможіть, бо інакше він помре!
– Що це ти надумала, я ж не лікар! – похмуро відказав Ґош. Мишка потупила очі, не знаючи, як сказати, та врешті зважилася:
– Неправда ваша, пане! Ви ж стільки разів і так уміло зцілювали хворих!
– Про що ти? Не розумію!
– Адже ви вилікували і зайцеву бабцю, і єнотового татуся, ба навіть злого пугача! А тут відмовляєтесь допомогти дитині… Це жорстоко!
– Стій-стій, ти щось плутаєш! Не лікував я ніякого пугача! Та й з єнотової родини бачив тільки малюка, що вчора зображав тут із себе музиканта. – Ґош позирнув униз на мишеня й знову порснув сміхом.
Тут миша розплакалася:
– Краще б мій синочок захворів раніше, може, тоді б ваші чарівні звуки його вберегли! Бо, на біду, щойно йому зробилося зле, вони змовкли! А тепер ви, пане, не хочете заграти, як я не благаю! Ой, моя дитинонько, лиха твоя доля!
– Цебто, я вилікував пугача й зайчиху тим, що грав на віолончелі? Та хіба таке буває? – вражено вигукнув Ґош.
А мишка відказала, втираючи лапкою сльози:
– Так, буває! Тому, коли занедужав мій маленький, геть усі радили звернутися до вас, щоб його порятувати.
– Гадаєш, йому покращає від моєї музики?
– Так! Музика розжене йому кров, піднесе його дух, тут-то йому й полегшає. А вже остаточно я ставитиму його на ноги вдома.
– Он воно як! Здається, коли віолончель гуде, повітря коливається, й виходить наче масаж. Ось що допомагає. Гаразд! Усе ясно. Зараз зробимо!
Ґош порипів струнами, підстроюючи інструмент, тоді обережно двома пальцями підхопив мишеня й через отвір у деці запустив досередини.
– Я з ним! У будь-якій лікарні матері дозволяється бути разом із дитиною! – миша несамовито подерлася на віолончель.
– То гайда, якщо пролізеш! – віолончеліст підсадив її, але крізь отвір не проходила навіть голова.
Миша, шкребучи кігтиками по віолончелі, загукала досередини:
– Ти не забився, моє серденько? Спружинив лапками, як я тебе вчила?
– Приземлився вдало! – тоненько, мов той комар, пропищало з дна віолончелі мишеня.
– Ось бачиш, усе гаразд. Досить рюмсати! – Ґош скинув оком на мишу, взяв смичок і нарозтяг заграв щось на кшталт рапсодії. Та певний час дослухалася до музики, наче намагаючись відчути її цілющу дію, аж, урешті, не втерпіла:
– Мабуть, досить! Випустіть, будь ласка, синочка.
– Гадаєш, досить? – Ґош нахилив віолончель і підставив долоню до отвору. Мишеня не забарилося. Він без зайвих слів опустив малого на долівку. Той стояв із заплющеними очима й хапав дрижаки.
– То що? Як воно? Вже краще?
Мишеня лише мовчки трусилося, не розплющуючи очей. Аж раптом підскочило й дременуло по кімнаті.
– Він одужав, одужав! Дякую вам пане, красно дякую! – заволала миша й собі чкурнула за синком. Але, оббігши кімнату, зупинилася біля Ґошевих ніг і, раз по раз вклоняючись, зачастила, мов заведена:
– Дякую, дякую, дякую!
Ґош, і сам неабияк утішений, вирішив виявити гостинність і поцікавився:
– Слухайте, а ви хліб їсте?
Миша спантеличено роззирнулася й заторохтіла:
– Кажете, хліб? То таке пухкеньке, що його печуть із тіста, а те місять з пшеничного борошна, авжеж? Та я б зроду по нього не полізла до вас у буфет, знаючи про вашу ласку… А якби й полізла, однаково не подужала б винести!
– Та я ж нічого, просто запитав, чи взагалі ви його їсте! Стривай, дам тобі для малого, хай від’їдається потрошку.
Ґош поклав віолончель на підлогу, відщипнув від хлібини, що її таки мав у буфеті, й поклав перед мишкою.
А та немов очманіла. Вона то плакала, то сміялася, то вклонялася, аж нарешті, схопивши шматок хліба в зуби, випхала за двері мишеня й вибігла сама.
– Ох і важко з мишами справу мати! – Ґош упав на ліжко й невдовзі вже спав, наче вбитий.

Промайнули шість днів. Концертний вечір у містечковому клубі добігав кінця. Музиканти з оркестру «Венера» з розпашілими обличчями вервечкою повиходили за лаштунки, несучи інструменти. Шоста симфонія таки вдалася! Зала й досі гриміла бурею оплесків. Диригент бундючно походжав між оркестрантами, заклавши руки до кишень і вдаючи, ніби йому до цього зовсім байдуже, але було помітно, який він задоволений. Хтось черкав сірником, хтось уже затягувався цигаркою, мостячи інструмент до футляру.
Оплески на залі не вщухали. Де там, вони лунали дедалі дужче, слухачі не шкодували долонь. За лаштунками з’явився директор-розпорядник, оперезаний навскоси білою стрічкою:
– Викликають на «біс»! Чи не заграєте ще щось, бодай коротеньке?
Диригент посуворішав:
– У жодному разі! Після такого серйозного твору не можна виступати з дрібницями!
– Пане диригенте, тоді принаймні покажіться на сцені, привітайте публіку!
– Аж ніяк! – і повернувся до Ґоша. – Ану ж бо, Ґоше! Виходь на сцену!
– Хто, я?! – вразився той.
– Авжеж, ти! – раптом підвів на нього очі перший скрипаль.
– На сцену, на сцену! – квапив диригент.
Силоміць встромивши Ґошеві до рук віолончель, оркестранти мало не виштовхали його з-за лаштунків. Опинившись на сцені, той пік раки через свою діряву віолончель. А слухачі, наче на нього й чекали, зааплодували ще голосніше. Хтось вигукнув: «Браво!»
– Хіба можна так виставляти людину на посміховисько! Гаразд, начувайтеся. Зараз будуть «Лови тигра в Індії»!
Ґош, раптом цілковито заспокоївшись, вийшов на авансцену. І точнісінько, як тоді, коли до нього завітала кішка, заграв «Лови тигра», сам розлючений, наче той слон. От тільки зараз його слухачі затамували подих і обернулись на слух. Ґош гнав далі. Ось тут із кішки сипалися іскри! Ось вона з розгону гепнулась об двері!
Остання нота. Ґош, сам приголомшений, наче та кішка, підхопив віолончель і вилетів за лаштунки. Там решта оркестрантів із диригентом на чолі безгучно дивились поперед себе, мов на пожежу. У розпачі Ґош проплентався поміж них, безсило гепнувся в крісло позаду всіх і схрестив ноги.
І тут усі повернулися в його бік. Проте їхні очі були серйозні, ніхто й гадки не мав брати його на кпини.
– Що за химерний вечір! – майнула в Ґоша думка.
А диригент підвівся й промовив:
– Чудово, Ґоше! Річ трохи дивна, але слухачі сприйняли із захватом. Як же ти зріс за останній тиждень! Справжній боєць. А ще днів десять тому пиляв, немов мала дитина. Що, можеш, коли захочеш, га?!
Тут усі підхопились і заходилися вітати Ґоша.
– А він міцний парубок, як зміг утнути таке! – проказав диригент, коли той не чув. – З іншого б на його місці, певно, й дух геть…
Додому того вечора Ґош повернувся пізно.
Жадібно вихлебтав воду. А тоді прочинив вікно й обійняв поглядом небосхил, бо йому примріявся зозулько:
– Пробач, птаху, що на тебе нагримав! А все ж таки ти мене тоді добряче роззлостив