Про що розмовляють інтелектуали-історики: фрагменти з книги «Роздуми про ХХ століття» Тімоті Снайдера та Тоні Джадта

Наприкінці травня видавництво «Човен» презентуватиме книжку розмов Тімоті Снайдера з Тоні Джадтом «Роздуми про ХХ століття» — світовий інтелектуальний бестселер, остання прижиттєва книга Джадта та перша книга історика, яка побачить світ українською мовою.

Як творилася ця книжка і про що вели розмови двоє істориків та публічних інтелектуалів зі світовим ім’ям, вони розповіли у передмові та післямові до «Роздумів…», фрагменти яких вперше публікує блог Yakaboo.

Передмова Тімоті Снайдера (Прага, 5 липня 2010 р.)

Ця книжка є історичною розвідкою, біографією та етичним трактатом.

Це історія сучасних політичних ідей у Європі та Сполучених Штатах. Її теми — влада і справедливість у розумінні ліберальних, соціалістичних, комуністичних, націоналістичних і фашистських інтелектуалів від кінця XIX до початку XXI століть. Також це біографія історика й есеїста Тоні Джадта, який народився в Лондоні в середині XX століття, після катаклізму Другої світової війни та Голокосту, саме в час, коли комуністи утверджували владу в Східній Європі. Нарешті, це роздуми про обмеження (і здатність до відродження) політичних ідей, а також про моральні поразки (і обов’язки) інтелектуалів у політиці.

На мою думку, Тоні Джадт — єдиний, хто здатен написати такий широкий трактат про політику ідей. На 2008 рік Тоні був автором сильних полемічних розвідок із французької історії, есе про інтелектуалів та їхню заангажованість  і неперевершеної історії Європи після 1945 року під назвою «По війні» . Свій хист до моралізування та історіографії він вправно реалізовував у стислих рецензіях і розлогіших наукових дослідженнях, і обидві форми впритул наблизив до досконалості. Однак ця книжка з’явилася тому, що того листопада я зрозумів: Тоні вже ніколи не зможе писати, принаймні у звичний спосіб. Я запропонував Тоні написати книжку разом — день по тому, як дізнався, що руки його більше не слухаються. Тоні захворів на бічний аміотрофічний склероз, дегенеративний неврологічний розлад, який призводить до прогресивного паралічу й невідворотної та зазвичай швидкої смерті.

Ця книжка набула форми довгої розмови між нами з Тоні. Упродовж зими, весни й літа 2009 року щочетверга о 8:50 я сідав у потяг, що вирушав із Нью-Гейвена до нью-йоркської Ґранд-Сентрал-Стейшн, а тоді на метро діставався центрального району, де Тоні жив із дружиною Дженніфер Гоманс та синами Деніелом і Ніком. Зустрічі ми призначали на одинадцяту ранку, і зазвичай я мав зо десять хвилин у кав’ярні, щоб зібратися з думками на заплановану тему і дещо занотувати. Я мив руки якомога гарячішою водою, спершу в кав’ярні, потім іще раз у помешканні; принести яку-небудь застуду означало б завдати Тоні жахливих страждань, а я хотів усе-таки потиснути йому руку.

Ми розпочали розмову в січні 2009 року, коли Тоні ще ходив. Він не міг повернути ручку, щоб відчинити мені двері, але міг стояти за ними, щоб привітатися. Невдовзі він вітав мене з крісла у вітальні. До весни його ніс і більшу частину голови приховав дихальний апарат, що виконував роботу вже неспроможних легенів. Улітку ми зустрічалися в його кабінеті, де Тоні, оточений книжками, дивився на мене згори з імпозантного інвалідного електрокрісла. Інколи я натискав кнопки керування, бо Тоні, звісно, сам не міг. На той час він узагалі майже не рухався — за винятком голови, очей і голосових зв’язок. Для нашої книжки цього було досить.

[…]

Кожен розділ містить біографічну й історичну частини. Так книжка мандрує життям Тоні та деякими з найважливіших локусів політичної думки XX століття: Голокост як єврейське і німецьке питання; сіонізм і його європейське походження; англійська виключність і французький універсалізм; марксизм і його спокуси; фашизм і антифашизм; відродження лібералізму як етики у Східній Європі; а також соціальне планування в Європі та Сполучених Штатах. 

[…] Наша книжка не могла з’явитися без певного зусилля в певний час — зусилля, що з мого боку було просто дружнім жестом, а з боку Тоні — величезним фізичним звершенням Але ця книжка не про напругу сил. Це книжка про життя розуму і життя з розумом.

Післямова Тоні Джадта (Нью-Йорк, 5 липня 2010 р.)

[…] Коли в грудні 2008 року Тім Снайдер вперше звернувся до мене, запропонувавши провести низку розмов, я сприйняв цю ідею скептично. Три місяці до того в мене діагностували бічний аміотрофічний склероз, і я не був певен своїх планів на майбутнє. Доти я мав намір почати роботу над новою книжкою — інтелектуальною і культурною історією соціальної думки XX століття, яку я обдумував уже кілька років. Але тепер необхідні для цього дослідження, а тим паче саме написання, могли виявитися непосильними. Книжка вже існувала в моїй голові, а чимала частина — навіть у нотатках. Та чи вдасться колись її закінчити, було неясно.

Сама ідея тривалої розмови була для мене дивною. Як і більшості публічних авторів, мені випадало давати інтерв’ю медіа — але майже завжди йшлося про книжку, яка щойно вийшла, або про суспільно-політичні питання. Професор Снайдер пропонував щось зовсім інше: довгу серію розмов, записаних і опісля розшифрованих, які охоплять теми, що були головними в моїй роботі впродовж років, — зокрема й тему книжки, яку я хотів написати.

Певний час ми запально обговорювали ідею — і я піддався на переконування. По-перше, було ясно, що моє неврологічне захворювання нікуди не дінеться, і якщо я прагну й далі працювати як історик, мушу навчитися «говорити» свої думки: бічний аміотрофічний склероз не впливає на свідомість і доволі безболісний, тож ти вільний думати. Але хвороба паралізує кінцівки: письмо стає в найкращому разі опосередкованим заняттям. Ти диктуєш комусь іншому. Цілком ефективно, але треба пристосуватися. Компромісом став аудіозапис розмов — практичне і навіть винахідливе рішення.

Проте були й інші причини, чому я погодився на цей проект. Інтерв’ю — це одна річ, розмови — інша. Навіть із найдурнішого запитання журналіста можна зробити щось розумне. Але годі провести варту запису розмову з кимось, хто не знає, про що говорить, і не розуміє, що ти кажеш йому.

[…] Ця книжка «проговорює» XX століття. Але чому століття? Було б спокусливо відмовитися від такої концепції як зручного шаблона й осмислювати періоди за іншими критеріями: економічних інновацій, політичних змін, культурних зсувів. Але це було б своєрідним лукавством. Відлік часу десятиліттями чи століттями так важить у людських справах саме тому, що його придумали люди. Люди серйозно сприймають перехідні точки, чим надають їм значущості.

[…] А що ж із XX століттям? Що ми можемо про нього сказати — чи, може, як начебто пожартував про Французьку революцію Чжоу Еньлай, ще зарано говорити? Відкласти відповідь ми не можемо, адже сáме XX століття вже позначили, інтерпретували, згадали й зганили повніше, ніж будь-яке інше. У найвідомішому з недавніх трактувань Ерік Гобсбавм пише про «коротке XX століття» (від Російської революції 1917 року до падіння комунізму 1989-го) і про «вік екстремізму». Це доволі похмуре — чи в кожному разі розчароване — прочитання подій відлунює в працях низки молодих істориків: характерний приклад — Марк Мазовер, який назвав свою оповідь про європейське XX століття «Темним континентом».

У таких підсумуваннях безжальної хроніки, поза тим гідних довіри, біда в тому, що вони надто міцно тримаються переживань сучасників описуваних подій. Ера почалася з катастрофічної світової війни і закінчилася розпадом більшості світоглядних систем доби: навряд чи хтось озиратиметься на неї з теплом. ХХ століття від вірменської різні до Боснії, від сходження Сталіна до падіння Гітлера, від Західного фронту до Кореї — це безперервна оповідь про людське нещастя і колективне страждання, з якої ми вийшли печальнішими, однак мудрішими.

[…] У перебігу наших бесід виділилися дві теми. Перша більш «фахова»: запис розмови про новітню історію двох істориків, які намагаються, озираючись назад, якось цю історію зрозуміти. Але постійно виринали інші питання: що ми втрачаємо, полишаючи XX століття позаду? Що з недавнього минулого краще облишити, а що можна сподіватися повернути й використати для побудови кращого майбутнього? Це вже суб’єктивніша дискусія, де академічний аналіз неминуче переплітається із сучасними проблемами й особистими переконаннями. Тобто це обговорення менш фахове, але від того не менш важливе. Результатом стала серія надзвичайно живих розмов — кращого годі й бажати.

Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії. 

Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.

Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції. Найвідоміша книга Тоні Джадта – «Після війни: історія Європи від 1945 до нашого часу».

Тімоті Снайдер – американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Єльського університету; фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історії України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту. 

Українською мовою опубліковано декілька книг Тімоті Снайдера, зокрема «Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним»; «Чорна земля. Голокост як історія і застереження»; «Українська історія, російська політика, європейське майбутнє»; «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь»; «Червоний князь». 

(Visited 257 times, 1 visits today)