Нещодавно серед українських прозаїків з’явилося нове ім’я. Молода письменниця Маргарита Сурженко видала, одну за одною, дві книжки: «АТО. Історії зі Сходу на Захід» і «Нове життя. Історії з Заходу на Схід», збірки оповідань про луганських біженців, їх страхи, зміну поглядів та життя за межами рідного окупованого міста. Що ж наштовхнуло авторку торкнутися такої болючої для українського народу теми і чи має вона сама якесь відношення до воєнних дій сьогодення, Якабу розпитав у пані Маргарити особисто.
Маргарито, розкажіть чому саме тема біженців зі Сходу України?
– Бо я сама родом з Луганська, в якому жила доки в моєму місті не почались бойові дії. Звісно, прийняти рішення покинути рідне місто було нелегко, але коли починалася стрілянина під вікном, а у нас не було світла – я все більше стверджувалася в рішенні поїхати з Луганська. Ненадовго. У мене була можливість поїхати до друзів, які мешкали в Кривому Розі. Порошенко якраз тоді став президентом, і ми всі чекали закінчення АТО за два тижні. Разом із сином та мамою, взявши мінімум речей – я не люблю великі торби, але з купою подарунків ми і поїхали до Кривого Рогу… З тих пір в Луганську я так і не була.
Тобто, можна сказати, що ваші історії в книжках хоч і вигадані, та все ж мають під собою підґрунтя ваших власних переживань, як очевидиці, що опинилася в епіцентрі того жаху?
– Так, це вигадані історії на основі реальних подій. Все змішалося в домі Облонських… І в моїй підсвідомості. Щось пережила сама, щось чула, щось бачила, щось дофантазувала. Емоції в книжках справжні. Можливо, я їх і сама тоді в собі не помічала. Біль, сум, горе. Я все вважала, що потрібно триматись, бути оптимістичною, не здаватись. Про це і писала в першій книжці. Але люди бачили глибше, ніж я, що за тим оптимізмом і жартами є ще багато болю…
Вже пізніше, я перечитала свої твори і дозволила собі, особливо після другої книжки, прожити жаль до самої себе. Це теж дуже потрібно іноді, щоб потім відпустити. Але ні в якому разі не замикати в собі, щоб потім це не трансформувалось у якісь хвороби чи щось, що рано чи пізно вибухає. І проживши це горе до подій, що стались, у мене відразу ж посилилась емпатія до інших переселенців, не дивлячись на те, які вони мають політичні погляди, рівень політичної культури, і те, що вони, можливо, самі винні в тому, що з ними сталось.
Герої ваших книжок, які втікаючи з Луганська нажахані і не мають спочатку жодного уявлення де і як жити, потрапляючи до столиці України, а потім в її Західні регіони, починають жити на повну. Війна стала для них якимсь спасінням?
– Герої першої книги молоді і тому для них війна – це можливість втілити в життя заповітні мрії. Якби важко не було, вони живуть далі, дозволяють собі жити далі і намагаються навіть радіти життю. Вони питають себе, чи маю я право стрибати на концерті Океану Ельзи у Львові, коли мої ровесники зараз гинуть на Сході? І ці питання я думаю, тоді задавало собі багато українців. І однієї правильної відповіді немає на це питання. Кожен сам для себе її знаходить, як і місце собі в житті. Герої книги кажуть, так ми маємо право жити, бо війна – це страх, а страх вбиває і паралізує. А ми – живі і значить ми маємо право рухатись далі і маємо право дозволити собі займатись своєю справою і відчувати за це щастя, бо це природньо. При цьому, вони залишаються людяними, і не просто насолоджуються, але й допомагають воїнам, як волонтери.
Друга книжка про людей більш старших, їм починати життя спочатку важче. Хоча тут я торкнулась не лише проблем більш зрілих людей, й ще й заручників ситуації. Ваня – 11-річний хлопчик, який щиро вірить в молоду республіку і вухам, на яких висить локшина. Але його очі бачать, як та сама оспівана сепаратистами молода республіка стає все більш бідною, сірою і нещасною.
Читати: Історії переселенців, які вселяють надію
Як багато часу ви витратили на написання першої книги і чому саме така назва?
– АТО – це перші літери імен головних героїв: Ангеліна, Толік, Оксана. Над першою книжкою працювала близько двох місяців.
За роботу над другою збіркою оповідань, прийнялася одразу після виходу першої. Поки їздила по різним містам з презентаціями «АТО…», писала другу книжку при любій нагоді: в поїздах, в готелях, в кафе. Та не дивлячись на те, що часу не гаяла, далась вона мені в два рази довше попередньої.
«АТО…» – ваша дебютна робота. Вам одразу пощастило з видавництвом?
– Можна сказати, мені пощастило. Шукаючи в Гуглі видавництва я натрапила на «Діскурсус». Відправила рукопис, який їх зацікавив настільки, що вони погодились видати книжку безкоштовно. Звісно, я була дуже рада.
Серед коментарів до ваших книжок, є як захопливі, так і образливі, мовляв, подані вами історії принижують луганчан. Ваше ставлення до таких рецензій?
– Люди бачать те, що хочуть і те, що є в них. Те, чого в них самих нема, вони не помічають. На меті когось образити я звісно не мала. Перша книга взагалі розкриває луганчан, як звичайних молодих і свідомих українців навіть дещо ідеалістичних. Всі три герої переходять з російської на українську, наприклад. Хіба це принижує луганчан? Тоді якраз всі говорили про те, що мешканці сходу лише тікають, але не захищають свою землю. Тоді як мої знайомі з Луганська їхали воювати за Україну. В книжці хотілось також донести цю думку – не варто думати стереотипно і вважати всіх переселенців однаковими, завжди потрібно думати і відкривати людину, яка перед тобою, а не вішати ярлики. Друга книга так само багатьох змушує співчувати і це співчуття сильніше, ніж розбіжності в політичних поглядах. Звісно книга не може впливати на всіх однаково, але я часто чула, що вона саме змушує відчувати чужий біль і краще розуміти інших.
Ви бачите себе як письменниця і надалі?
– Це те, чим я дуже люблю займатись – писати. Тому письменницею я себе бачу, але не тільки письменницею.
І хто вас надихає, яких авторів читаєте зараз?
– Наразі мені цікаво читати про дуже успішного копірайтера, «батька реклами» Девіда Огілві. Ще дуже мотивуючу книгу двох успішних бізнесменів Девіда Ханссона і Джейсона Фрайда «Rework». Що ж до художньої літератури, то з сучасних авторів мене зацікавила Ніна Джордж і її «Маленька паризька книгарня», а у вільний час я б з радістю перечитала Германа Гессе «Сиддхартху», Рея Бредбері «Марсіанські хроніки». Дуже люблю космічну тематику.
Маєте намір повернутись до рідного міста?
– Я планую поїхати до Луганська на два дні, коли він буде українським, але навіть не знаю, де я там зможу зупинитись…
А де ви мешкаєте зараз, чим займаєтесь?
– Зараз я із п’ятирічним сином Стасом мешкаю в Києві. Працюю копірайтером в Топ-Шоп. Мені дуже подобається моя робота. Хоча, як творчій особистості важко всидіти на одному місці. А ще іноді у мене виникають геніальні новаторські ідеї , я починаю кричати, а давайте зробимо так, а тут виявляється, що це вже колись робили і не так вже цей й геніально, або це не впишеться в нашу цільову аудиторію. І я все лобіюю інтереси святкових оленів і фей, яких намагають засунути в описи нашого каталогу для більшої живописності. Часто вони не виживають в боротьбі з досвідом і здоровим глуздом. Але я продовжую боротись. А ще моя нова робота – це можливість спілкуватись з досвідченими професіоналами своєї справи і вчитись їхній майстерності – це велика удача. Мені пощастило з начальницею, і з іншими колегами, поруч з якими я сиджу в кабінеті. У вільний від роботи час я залюбки гуляю з сином в парку. З друзями відвідую нові заклади. Ще намагаюсь не пропускати заняття на Pole Dance і в спортзалі.
Ольга Літовченко
11 thoughts on “Письменниця Маргарита Сурженко: про перші дві книжки, луганських біженців та нове життя”