Магічний реалізм та атмосфера старої Британії: #ДвіДумки про «Птахи» Дафни дю Мор’є

Мало хто не дивився моторошну стрічку «Птахи» від майстра жахів Альфреда Хічкока. Цього року у видавництві КСД вийшла збірка оповідань Дафни дю Мор’є з однойменною назвою. У збірку увійшли 6 оповідань, одне з яких і було основою фільму Хічкока. Чи сподобалася збірка нашим оглядачкам?

Оглядачки

Катя: Я люблю британську літературу. Усіх часів. І історії про про маєтки, леді та джентльменів, що вишивають і полюють, а ще живуть своїми пристрастями. І розповіді про буремне 20 століття та наш час, із усіма його викликами. З Дафною дю Мор’є, твори якої є дуже сучасними за своєю суттю, я розпочала знайомство з її роману «Цап-відбувайло» («Козел отпущения»), а не так давно читала й вам розповідала про враження від найвідомішої книжки авторки — «Ребекка». Одним словом це — захват! Після двох романів було дуже цікаво прочитати оповідання дю Мор’є. Я насправді люблю й поважаю цей жанр. Адже в одному оповіданні майстерний автор може сказати не менше, ніж у повісті чи романі…

Оксана: Я обожнюю класичну британську літературу та її складові: дам, що походжають маєтками з віялами в руках; вольових чоловіків зі зморшками від минулого на чолі; величезні угіддя, які самі собою стають персонажами книг. З «Ребекки» почалося моє успішне знайомство з творчістю Дафни дю Мор’є, хоча на момент першого прочитання книги я й не знала, що це найвідоміший твір авторки. Наступною стала «Моя кузина Рейчел», що теж сподобалась. Цікаво поглянути на Дафну як автора оповідань 🙂

Що під обкладинкою? Піднімаємо завісу

Катя:  До цієї збірки увійшло шість оповідань: «Птахи», які навіки лишив у історії кінорежисер Хічкок, «Монте-Верита», «Яблуня», «Маленький фотограф», «Поцілуй мене ще раз, незнайомцю» та «Старий».

До цього чула тільки про «Птахів» і очікувала страшного переляку. Його не було, але натомість виникло відчуття тоскного чекання кінця, підступної й несподіваної загрози, що чекає, поки ти — людина —  заслабнеш… Із цього першого оповідання, де такі влучні діалоги й внутрішні монологи персонажів, я вже почала відчувати знайому насолоду від читання дю Мор’є. Та збило мене з ніг не оповідання «Птахи», а наступне — «Монте-Верита». Це така потужна історія! У першу чергу саме сюжетно. Шикарний авторський задум і блискуче втілення. Кохання — безнадійне, на все життя, містична таємниця, не розкрита й за десятки років… Читач лишається із нею сам на сам, хоча герой пропонує аж три пояснення. Неймовірно цікава історія, моя улюблена з усіх шести.

Наступні три оповідання також сподобалися — кожне чіпляє чимось своїм, персонажі та деталі всіх із них буквально закарбовуються в пам’яті. «Яблуня» про втрату, яка спершу викликає полегшення, але насправді —  й не думає відпускати, а радше навпаки: тягне за собою. «Маленький фотограф» про бажання завести коханця, яке в одну непевну мить призводить до злочину, який не стереш із пам’яті. «Поцілуй мене ще раз, незнайомцю» — історія про двох таких різних молодих людей у повоєнному Лондоні й один вечір, що назавжди щось для них обох змінив. Останнє оповідання — «Старий» — мені сподобалося найменше. А ти, Оксано, склала подумки свій рейтинг?  Тобі теж запали в душу герої цієї збірки?

Оксана: Починаючи читати, я не знала абсолютно нічого про оповідання авторки. Яка буде тема, чи вразять мене — все мало стати сюрпризом. Ним і стало 🙂 Перше ж оповідання, «Птахи», дійсно налякало мене своєю містичністю вкупі з реалізмом, що змушував повірити у можливість того, що відбувається. Бризки води, вітерець та крики пташок так і лунають зі сторінок цієї оповідки. Не дивно, що Хічкок створив на її основі фільм, який дійсно жахає!

«Мабуть, інші оповідання будуть слабшими, шкода, що «Птахи» розміщені на самому початку збірки», — подумала я, закінчивши перше оповідання. Де там! «Монте-Верита» стала чимось абсолютно космічним, свіжим та вражаючим. Оповідання дарувало водночас бажання рушити на підкорення гір та змушувало замислитись про вибори, які ми робимо, впливаючи на життя інших.

«Яблуня» вразила мене своєю силою та водночас тонкістю, магічним флером та тугою. Здається, прихованим задумом авторки було показати сум за втратою головного героя – попри показний негатив до його померлої дружини. Адже не просто так він настільки багато думає про неї та згадує подружнє життя!

Катю, мабуть, саме ці три оповідання для мене стали найсильнішими — і хоча «Птахи» посідають перше місце, «Монте-Верита» та «Яблуня» поділяють почесне друге 🙂

Сила слова та впізнаваний стиль дю Мор‘є

Оксана: Переклад творів Дафни дю Мор’є від «Клубу Сімейного Дозвілля», без перебільшення, чудовий! Яскрава, жива мова авторки бездоганно втілена багатою лексикою, слова біжать невпинним струмочком та зовсім непомітно. Читається книга дуже швидко як завдяки наповненню, так і дякуючи роботі перекладача.

Порівняно з романами Дафни, оповідання авторки жвавіші за викладом (що логічно в розрізі обсягів жанру), але водночас ця жвавість та швидкоплинність подій не впливає на якість сюжетів та їх вплив на читача.

Що скажеш, Катю? Ти згодна?

Катя: Так, погоджуюся, це справді хороший переклад. Нічого кострубатого не помітила. Єдине маю технічне зауваження — відсутність у  книжці розділу «Зміст». Ніколи такого не бачила й виявила, що це справді не зручно: маю звичку дивитися, з якої сторінки почнеться нове оповідання. Добре, що на звороті книжки є хоча б перелік творів…

Ну а стиль дю Мор’є, без перебільшення, чудовий. Той випадок, коли не можеш відірватися й у той же час зачитуєшся деякими реченнями — афористичними висловлюваннями чи описами природи, міст, гір, пір року, зовнішності героїв.

Оксана: Абсолютно згодна з тобою щодо змісту! В збірках оповідань, на мою думку, це обов’язковий пункт – дивно, що тут його немає. І хоча кожне з оповідань зачаровує по-своєму, я вважаю, що «Птахи» мали б завершувати збірку – настільки цей твір сильний та вражаючий.

Автор, якого сміливо радимо кожному

Катя: Ця збірка оповідань мені надзвичайно сподобалося, тож я її активно раджу усім рідним та друзям. Ті, хто вже читав, такої ж думки. Та й у цілому Дафна дю Мор’є для мене стала приємним читацьким відкриттям. Незабаром братимуся за її наступний роман — «Мою кузину Рейчел».

Оксана: Я також з нетерпінням чекаю на читання «Моєї кузини Рейчел» — впевнена, Дафна нас не розчарує!

Джоан Харріс сказала якось, що хороший роман відповідає на питання читача, в той час як хороше оповідання ставить перед ним питання. Що ж, дю Мор’є писала дійсно якісні історії, які лишать вас зі збентеженим серцем та замисленим.

Катя: Точно сказано!

Кому варто прочитати

Оксана: любителям творчості Дафни дю Мор’є; поціновувачам класики британської літератури.

Катя: …а також тим, хто у принципі любить жанр оповідання. Чи, може, навіть пробує себе в ньому. Це дуже яскравий приклад того, якими потужними й яскравими можуть бути короткі історії.

Кому не варто читати

Катя: це, насправді, достатньо універсальна книжка. Вона багато кому може сподобатися. Не радила б тим, хто вважає, що в історій кохання має бути щасливий кінець, а автор неодмінно повинен дати зрозуміти, що мав на увазі.

Оксана: тим, хто надає перевагу швидкій дії у книгах та екшну.

Схожі книжки

Оксана: збірки оповідань Джоан Харріс «Чай с птицами», «Кошка, шляпа и кусок веревки».

Катя: мені оповідання Дафни дю Мор’є нагадали дві дуже різні книжки. Це, по-перше, книжка «Забагато щастя» ще однієї майстрині жанру — Еліс Манро. А по-друге — нещодавно прочитана мною книжка «Земля загублених, або маленькі страшні казки» Катерини Калитко.