Подив і тремтіння. Уривок з українського перекладу Амелі Нотомб

Фото: Le Huffington Post

«Подив і тремтіння» – найвідоміший роман бельгійки Амелі Нотомб. Книга номінувалася на Гонкурівську премію, була удостоєна премії Французької академії (Гран-прі за кращий роман, 1999 р.). В основі роману – глибокий конфлікт двох традицій і культур: Сходу й Заходу. Роман вийшов в українському перекладі Віктора Шовкуна у Видавництві Старого Лева.


Героїня переїздить в Японію і влаштовується на роботу у велику токійську компанію. Дівчина намагається приносити користь, але ментальне провалля, яке пролягло між нею й роботодавцями, постійно призводить до неприємностей. Нотомб примушує читача сміятися, лякає, дивує та врешті-решт вивертає навиворіт міф про Японію, збудувавши сюжет навколо психологічної дуелі двох молодих красивих жінок. Цікаво, що в основі книги – реальний факт біографії письменниці: закінчивши університет, Нотомб рік пропрацювала у великій компанії в Токіо.

Автор обкладинки Оксана Йориш.


Амелі (Фаб’єнн) Нотомб народилася в 1966 році в бельгійському місті Еттербек. Через роботу батька, Патріка Нотомба, який був дипломатом, в дитинстві Амелі довелося пожити в Японії (1968-1972). В той час її батько був генеральним консулом Бельгії в місті Осака. Згодом Амелі якийсь час проживала в Китаї, США, Лаосі, Бірмі та Бангладеші. Її екзотичне дитинство залишило значний відбиток у творчості письменниці.

Screenshot_4

Уривок з роману “Подив і тремтіння”

Шість років тому я була в захваті від японського фільму, який називався «Фурйо» – англійською назвою було «Веселого вам Різдва, містере Лоренс». Дія фільму відбувалася під час Тихоокеанської війни, близько 1944 року. Загін британських солдатів перебував у полоні, у військовому японському таборі. Між одним англійцем (Девід Бові) та японським командиром (Ріуйші Сакамото) виникли взаємини, які в певних шкільних підручниках називають «парадоксальними стосунками».

Можливо, через мій дуже юний вік фільм Ошіми надзвичайно мене схвилював, а надто сцени дивної конфронтації між двома головними персонажами. Це закінчилося тим, що японець засудив англійця до смерті.

Однією з найвишуканіших сцен цього довгого фільму було те, коли в кінці японець прийшов подивитися на свою вже напівмертву жертву. Він обрав як спосіб страти зарити його тіло в землю, з якої виглядала лише голова, виставлена на сонце. Така дотепна стратегія вбивала жертву водночас трьома способами – спрагою, голодом і сонячним ударом.

Ця смерть була особливо ефективною тому, що британець мав шкіру, яка боялася опіків. І коли японський командир, виструнчений і гордий, прийшов подивитися на об’єкт своїх «парадоксальних стосунків», обличчя вмирущого мало колір пересмаженого ростбіфа, трохи почорнілого. Я мала шістнадцять років, і мені здалося, що такий спосіб помирати був переконливим доказом кохання.

Я не могла не побачити схожості ситуацій між цією історією та моїми поневіряннями в компанії Юмімото. Звичайно, покарання, яке я мусила терпіти, було іншим. Та хай там як, а я перебувала в японському полоні, а моя мучителька могла похвалитися не менш яскравою красою, аніж краса Ріуйші Сакамото.

Одного дня, коли вона мила руки, я запитала в неї, чи вона бачила цей фільм. Вона підтвердила, що його бачила. Певно, я була дуже зухвалою того дня, бо провадила:

– Він сподобався вам?
– Музика там гарна. Шкода, що історія, яку показує фільм, фальшива.
(Не знаючи про це, Фубукі вірила в той ревізіоністський погляд на історію, якого нині дотримуються численні молоді люди в країні Східного Сонця: їхні співвітчизники не мають підстав докоряти собі щодо своєї участі в Другій світовій війні, адже їхнє вторгнення в Азію мало на меті захистити її тубільних жителів від нацистів. Я була не в тій ситуації, щоб дискутувати з нею).
– Я думаю, у цьому фільмі треба бачити метафору, – тільки й наважилася сказати я.
– Метафору чого?
– Людських стосунків. Наприклад, стосунків між вами і мною.
Вона подивилася на мене з подивом, либонь, запитуючи себе, які такі аналогії знайшла в тому фільмі ця особа з її обмеженим розумом.
– Атож, – провадила я. – Між вами і мною існує та сама відмінність, яка існувала між Ріуйші Сакамото й Девідом Бові. Схід і Захід. Поза очевидним конфліктом ‒ та сама взаємна цікавість, ті самі непорозуміння, що приховують бажання порозумітися.
Хоч би скільки я вдавалася до найменш аскетичних риторичних фігур, я розуміла, що зайшла надто далеко.
– Я так не думаю, – стримано відповіла моя зверхниця.
– Чому?

Що вона, власне, хотіла сказати? «Я не відчуваю ніякої цікавості до вас», або, може, «Я не маю ніякого бажання порозумітися з вами», або «Яке нахабство порівнювати вашу долю з долею військовополоненого!», або «Між тими двома персонажами були надто тривожні стосунки, у яких я не можу себе уявити».

Але ні. Фубукі була надто розумною. Нейтральним і чемним голосом вона дала мені зовсім іншу відповідь:
– Ви не здаєтеся мені схожою на Девіда Бові.
Я мусила визнати, що вона має рацію.

Я дуже рідко розмовляла на тій посаді, що була тепер моєю. Це не заборонялося, а проте неписане правило не дозволяло мені подавати голос. Дивно, та коли ти виконуєш таке малопочесне завдання, то єдиний спосіб захистити свою честь – мовчати.

Бо й справді, якщо прибиральниця туалетів базікає, то хочеться думати, що вона почувається легко на своїй роботі, що вона там на своєму місці й що ця посада так її збадьорює, аж уселяє їй бажання поцвірінчати.

Натомість якщо вона мовчить, то вона дивиться на свою працю як на чернече вмертвіння плоті. Непримітна у своїй мовчанці, вона виконує свою місію, спокутуючи гріхи людства. Бернанос говорить про тяжку банальність Зла; прибиральниця туалетів знає тяжку банальність випорожнення, завжди однакову, попри бридкі несхожості.

Мовчанка свідчить про її потрясіння. Вона є кармеліткою нужників.

Отже, я мовчала, а натомість багато думала. Наприклад, попри мою несхожість на Девіда Бові, я знаходила своє порівняння досить слушним. Адже в його випадку й у моєму ситуації були вельми схожі. Зрештою, аби Фубукі могла призначити мене на таку бридку посаду, її почуття до мене мали бути не зовсім чистими.

Вона мала інших підлеглих, крім мене. Я була не єдиною особою, яку вона ненавиділа й зневажала. Вона могла би знущатися з когось іншого, а не з мене. Але вона воліла виявляти свою жорстокість лише до мене. Це мав бути привілей.
Я вирішила бачити в цьому свідомий вибір.


Читати: Японський коханець. Новий роман Ісабель Альєнде виходить українською (уривок)

Читати: Наші душі вночі. Уривок із новинки видавництва #книголав

Читати: «Несказане» Селесте Інґ. Уривок із перекладної новинки лютого

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

4 thoughts on “Подив і тремтіння. Уривок з українського перекладу Амелі Нотомб

  1. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a online game where you can do anything you want. Second life is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these second life websites and blogs

  2. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a game where you can do anything you want. SL is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these sl articles and blogs

Залишити відповідь