Подорож на землю загублених

Фото: Юлії Рябчик

Перед Книжковим Арсеналом тільки й розмов було, що про «Землю загублених» Катерини Калитко. Про книгу говорили, як про одну з найкращих цього року, що її варто було чекати сім років, а про авторку – як про неймовірно талановиту в усіх своїх сферах діяльності, що лише підтвердилося з присудженням премії імені Джозефа Конрада. Це єдина книга, котру я купила на Форумі Видавців, почала читати уже в потязі, а закінчила лише за дві місяці. Це єдина дійсно чудова книга, котру я читала так довго.

Мене зачарувала обкладинка, що для неї використали фотографію авторки збірки, сподобалося, як гарно зображення ілюструє назву. Створює враження, що тримаєш в руках шматочок льодовику Мірдасекул. Сподобалося, як пишуть про неї на сайті Видавництва Старого Лева: «Земля Загублених щодня дрейфує морями альтернативної географії строго паралельно із нашою щоденною». Сподобалося, що у книжки є передісторія – ти лише бачиш її, а вже в атмосфері. Під час читання розумієш, що друга назва «Маленькі страшні казки» ще більш влучна, бо це дійсно маленькі й дійсно страшні оповідання, що прикидаються казками. І ось уже Катерина Калитко постає у твоїй уяві рудоволосим Шарлем Перро. Бо кожна історія тримає за спиною ножа, котрий встромлює у твоє серце по самісіньке руків’я в найнепередбачуваний момент. І це навіть не спойлер, бо читати «Землю загублених» і думати, що у героїв все буде добре, це те саме, що дивитися «Омен 666» і сподіватися на хеппі енд.

В якомусь плані книга схожа на удава – ти розумієш, що це не закінчиться добре, але не можеш перестати читати.

«Земля загублених» – двухсотсторінкова збірка, що складається з дев’яти оповідань. Захоплива, жива, дійсно затягуюча проза, що місцями жорстка, а подекуди й жорстока. Цікаво, що авторка не переходить межі життєвого, не провокує читача, не додає особливої драми – вона описує темну сторону реальності, з якою ми могли б перетнутися, якби обставини склалися інакше. У першій же історії батьки бажали своїй дитині лише кращого, але у дуже незвичний спосіб, зруйнувавши тим самим її психіку й віру в людей. У наступній історії Ліка відмовила Мартину, а він одружився на її подружці й жив нещасливо, марячи лише своїм першим коханням. Далі Ердаль вбив кохану людину свого коханого Латіфа з ревнощів і зруйнував одним ударом три житті. Хлопець довірився не тій людині. Дівчина невдало вийшла заміж, а чоловік вбив її коханця. Це все дуже реальні історії, їх багато схожих назбирається якщо не у вашому житті, то у житті знайомих. Але письменниці вдалося знайти особливу тональність, таку форму, що дає читачу можливість побути в позиції спостерігача й учасника подій одночасно.

Відверто кажучи, після кожної історії я відчувала спустошення, але це було не попелище почуттів, а дзвіночок, що життя могло б скластися інакше.

Сама Калитко в тексті не присутня – її проза позбавлена моралізаторства, під кінець історії немає висновків, нашарування смислів, романтизації страждань, кивань в сторону жорстокої долі. Автор просто розповідає історії, а які з того робити висновки вирішувати вам. Герої її текстів не те щоб покірні, скоріше розуміють, що у житті може трапитися будь-що. За більшість подій відповідаєш сам, а інші склались так по велінню долі. Не дивлячись на те, що дійові особи оповідань не пов’язані спільною сюжетною лінією, їх розкидано у часі й просторі, умовно їх можна об’єднати в категорію інші люди. Не тому, що вони наділені особливими здібностями, а тому, як вони реагують на події. До того ж, на тому самому Книжковому Арсеналі у рамках розмови «Інакшість як доля чи вибір» Катерина говорила, що «розуміння інакшості, неформатності приходить тоді, коли починаєш усвідомлювати себе як особистість у соціумі. Ти приходиш до думки, що щось не так із реакцією соціуму на тебе або з твоєю реакцією на правила, за якими він живе».

Слід зазначити, що «Земля заглубених» все ж дійсно про землю, про вплив географії на долю, як ми носимо за собою свою її особливості, спогади й історію, куди б не подалися. Але мені більше подобається не стільки дивитися на територію душі, скільки на стосунки, на те, як люди впливають на людей, як особистість змінюється під впливом соціуму, як вона усвідомлює себе, своє місце, призначення, особливості, статус, бажання, ціль, вирізняє себе з поміж людей за допомогою людей.

І останнє, але не за важливістю, це мова. Мова книги. Можна назбирати окремий матеріал з влучних порівнянь, метафор та описів, що їх використала Катерина Калитко в збірці, але, вирвані з контексту, вони не будуть так шалено грати, як в тексті. Тому вам доведеться перевірити це самостійно.

«Земля загублених або маленькі страшні казки» – це виважена література, в якій усього вдосталь. І гумору, і болю, і жалю, і відваги. Цю книгу хочеться радити, так гарно вона написана, така вона жива й емоційна, гостра й водночас позбавлена драматизму, але емоційним вразливим людям я б не рекомендувала читати її в осінньо-зимовий період сезонної хандри.


Мала проза — велике задоволення. 10 українських та перекладних новинок


Купити книжку в Yakaboo

Юля Рябчик
Письменниця в чотири блокноти і твітер. Блогерка, буктюберка, безробітній журналіст, на всі руки майстриня. Звільнилася, щоби вистачало часу на літературу - маніакальний чтун:) Постійно забуваю імена персонажів, пишу на сторінках помітки, сперечаюся з авторами й гостро емоційно реагую на вигадані світи. BookChick, бо книжечки і суконьки. Веду щоденну книжкову розсилку в Telegram, підслуховую людей, подорожую, монтую і готую каву.
https://medium.com/ryabchick

568 thoughts on “Подорож на землю загублених

    Залишити відповідь