Себастьєн Жапрізо — не лише французький письменник, а й сценарист та режисер, через що його книги виходять сповненими динаміки й екшну, розгортаючи неабиякий напружений відеоряд в уяві читача. Нефранкомовний світ лиш порівняно нещодавно почав відкривати для себе творчість Жапрізо, і ось, у видавництві «Рідна Мова» вже вийшов український переклад психологічного трилера з інтригуючою назвою «Пастка для Попелюшки» від Петра Таращука. А оглядачки блогу Yakaboo вже мають стосовно цього #ДвіДумки.
Оглядачки
Юлія Дутка: Словосполучення «психологічний детектив» дивно діє на мене — хочу собі кожну книжку, яку можна так назвати. Крім того, є у французькій детективній традиції щось таке, що викликає звикання: що Ґранже, що Бюссі неможливо припинити читати. Ось нове ім’я і нове приємне знайомство. Хоча «Пастка для Попелюшки» (а назва яка, назва!) більше психологічний роман, ніж детектив, творчість Жапрізо я не проти вивчити більш ґрунтовно.
Віталіна Макарик: Мене теж насамперед зачепила назва і той факт, що я досі жодним чином не перетиналася із творчістю Себастьєна Жапрізо (якщо не враховувати фільму «Довгі заручини» з Одрі Тоту в головній ролі, знятого за однойменним його романом). Власне, більшість його романів були екранізовані, а сам письменник знаний у Франції також як кінорежисер та сценарист. «Кіношність» у літературі я люблю, тож… 🙂
Хочу бути нею
Віта: Ця історія починається як казка про те, що буває, коли у феї не одна похресниця, а одразу три, але дві з них — неулюблені. Три дівчинки — До, Мі і Ля — дружили з дитинства і нетерпляче чекали приїзду тітоньки Мідоля. Правда, Ля дуже рано померла, тож ця історія зовсім не про неї. А До і Мі змагалися за прихильність тітоньки, втім, в одної, здається, геть не було шансів. А згодом дівчатка виросли, одна поїхала — і стала жити життям багатої спадкоємиці, «золотої дівчинки» з обкладинок глянцю. А на другу чекало безрадісне життя у рідному містечку або ж нудна робота і тісна квартирка у Парижі, якщо пощастить переїхати.
Але що, якби улюбленою похресницею феї стала інша дівчина? Невже тоді її життя було б таким самим чудесним, як у тої, за ким вона потай слідкує? О, вона би точно зуміла скористатися всіма перевагами красивого життя значно розумніше і достойніше! Вона би стала кращою версією її, тієї другої.
Кажуть, коли дуже чогось хочеш, немає нічого неможливого. Особливо коли в дію вступає заздрість — потужне і руйнівне почуття. «Пастка для Попелюшки» — це історія про те, на що може перетворитися заздрість, виплекана з дитинства, до чого призводить бажання бути кимось іншим — до слова, цілком природне в певному віці, якщо ним не зловживати.
От тобі, Юлю, хотілося б побути кимось іншим?
Юля: Побути англійською королевою, зіркою кіно, довгоногою моделлю або популярною тревел-блогеркою? Може, на кілька хвилин. Може, на кілька днів. Мало кому вдається не порівнювати себе ні з ким: навіть мантра, що завжди буде хтось, хто робить щось краще за тебе, не врятує від цього майже рефлекторного порівняння. Коли все не так, буває хочеться помінятись з кимось життям, щоб дізнатись, як воно в іншому світі, гламурному і багатому (з бідосею ніхто мінятись не хоче), в чужій шкірі, з можливостями, яких досі не мала і навіть уявити собі не могла.
До хотіла бути схожою на Мі, готова була б навіть померти заради того, щоб перевтілитись. Тож хто врешті перед нами — До чи Мі? Героїня не знає, хто вона, але хоче бути тією іншою, з якою себе не ідентифікує. Цей клубок настільки заплутаний, що простіше пошматувати його ножицями або ж викинути, ніж спробувати розібратись що і як.
Що ж героїня вибере — болісний шлях самопізнання чи нові спогади?
«Є тільки одне божевілля, до якого ви могли б удатися, — заперечив Дулен. — Це була б думка: “Я маю ще вдосталь часу, щоб набути для себе нових спогадів”».
Хто я?
Юля: «Хто я?» — лейтмотив цього роману (можна, зрештою, назвати «Пастку…» і повістю, адже обсяг не настільки великий), і тут він не стосується екзистенційних питань призначення чи місця у світі. Тут глибше — ідентифікація за спогадами практично стерта, риси обличчя і відбитки пальців не пережили пожежі, мова тіла розмита — ніби вона й не вона. То кого ми бачимо? Мі чи До? Не можу дати тут однозначної відповіді, бо це може бути будь-хто з них. Та, що вижила, — не та й не інша, вона симбіоз затуманеної свідомості однієї та широких жестів іншої. Вона й заплуталась, намагаючись знайти відповідь на це надважливе «Хто я?».
А ви можете точно сказати, хто ви? Чи ваша відповідь на «хто я?» відповідає тому, що про вас скаже мама, друг чи колега? Людина щоразу інша в цих ідентифікаціях, але при цьому одна й та ж. Але не в цьому романі, тут маємо лише обрис, який можна наповнити будь-якими сенсами.
Віто, як ти думаєш, хто ж вона?
Віта: Після страшної трагедії, яка сталася з дівчатами, одна померла, а друга вижила, але тільки тілом. Її особистість проковтнула дуже сильна амнезія. Дівчина пригадує певні фрагменти з дитинства, але не пам’ятає ні родичів, ні друзів, ні кавалерів, ні обставин недавнього життя. З одного боку — це болісний момент, коли не можеш пригадати себе. З іншого — це чудовий шанс почати життя з чистого життя. Особливо, якщо ти не та, ким збираєшся бути: через амнезію, опіки й пластичні операції ніхто не здивується, що ти поводишся якось інакше. Але що, якщо ти саме та, хоча й не пам’ятаєш себе? Хто ти — До чи Мі — залежить лише від того, що розкажуть тобі люди і як ти вирішиш сама. Бо всередині ти не почуваєшся жодною з них і водночас ними обома.
Себастьєну Жапрізо вдалося майстерно заплутати не лише читачів, але й самих героїв. Хто вона — та, що вижила? Хто всі ці люди з її оточення? Кому можна вірити, кому — довіряти? Головна героїня роману, ця умовна Попелюшка у чарівних черевичках тітоньки Мідоля, почувається як жертва ґазлайтинґу, ефект якого підсилено втратою пам’яті. І скидається на те, що ким би вона не виявилася, в очах світу вона буде винною, до того ж через плутатину в особистості втратить останній подарунок тітоньки Мідоля. А може, навпаки? Може ця остаточна втрата себе і буде для неї звільненням?
Cherchez l'homme
Віта: Здавалося б, дуже жіноча історія про стереотипно жіночу заздрість та її руйнівні наслідки. І справді, сюжетом тут рулять жінки: заможна і владна «фея-хрещена», її помічниця і «няня-наглядачка» для розбещеної Мі Жанна, «бідна родичка» До… Чоловіки тут не головні, але несуть приховану загрозу. Лікарі явно чогось не договорюють. Кавалери дозволяють собі надто багато і мають замашки тиранів. Незнайомці виявляються знайомими з минулого життя носіями небезпечних таємниць. Ні — від чоловіків, які на перший погляд здаються неважливими, не варто чекати нічого хорошого.
Не кожній Попелюшці судилося зустріти прекрасного принца, декотрі (які надто ж самі не настільки невинні і чисті, як казкова героїня) приречені на лиходіїв. Жапрізо ніби попереджає: якою б ти багатою, розумною, впливовою, яскравою і хитрою не була, шанс на те, що уже десь чатує чоловік, який готує на тебе пастку, досить високий. Тому стережися, Попелюшко.
Юля: «Пастка для Попелюшки» — жінкоцентрична та фемінна, та роль чоловіків тут, хоч і другого плану, часто епізодична, та все ж важлива. Їхня присутність — загрозлива, це та сама «Пастка для Попелюшки», мишоловка з омріяним сиром, те, що хочеться і колеться. Загроза розкриття чи відповідь на всі запитання? Автор вміло тасує жіночих та чоловічих персонажів, щоб створити мозаїку, яка змінюється залежно від кута зору. Три героїні — надзвичайно близькі, а от мсьє, які опиняються в кадрі, здається, хочуть порвати, розрубати міцні зв’язки між панянками, розвести їх в різні кути рингу і зіткнути в бою.
В якийсь момент починає здаватись, що саме чоловік має відповісти на те єдине запитання, яким є головна інтрига історії, бо жінки хочуть залишити цю загадку за собою, леліють таємницю та тримають свої карти близько до серця, щоб ніхто не міг підгледіти, чи не ховається там якийсь несподіваний козир. То хто ж поставить крапку? Звісно, чоловік, — сам автор.
Пряма мова
«У наступні дні я була кимсь, кого пересували, годували, котили по коридорах, хто відповідав «так», заплющуючи повіки один раз, і «ні» заплющуючи двічі, хто не хотів кричати, але горлав, коли міняли пов’язки, хто намагався передати очима запитання, які гнітили його, хто не міг ані говорити, ані ворушитись; я була твариною, якій очищали тіло кремами, а дух уколами; була річчю без рук і обличчя: ніким».
«Ти не могла б, не захотівши, досягти такого великого прогресу за три дні! Як ти можеш ходити, як вона, сміятись, як вона, розмовляти, як вона, якщо не пам’ятаєш себе?».
Кому читати
Юля: Шанувальникам психологічних романів і детективів, які змушують ламати голову упродовж всього тексту.
Віта: Любите плутанину? Захоплюєтеся історіями, розплутати які вам автор пропонує самотужки? Цінуєте небанальні романи зі складною структурою? Тоді «Пастка для Попелюшки» — якраз для вас!
Кому не варто читати
Віта: Якщо вас напружують короткі і заплутані історії або ви взагалі не любите детективів.
Юля: Шанувальникам однозначних романів і фіналів, які ставлять жирну крапку.
Схожі книги
Юля: «Я дозволила тобі піти» Клер Макінтош і «Крижані близнята» С.К. Трімейна.
Віта: Історія про те, що пам’ять може помилятися, — «Темні кутки» Гіліян Флінн.
70 thoughts on “Психологічний детектив про бажання бути іншим: недитяча «Пастка для Попелюшки»”