Пані Гіларі

Достатньо одного імені, щоб зрозуміти про кого йде мова. Як от в моєму дитинстві був фільм «Глорія» з фатальною красунею Голівуду Шерон Стоун, так і Гіларі Клінтон наче фатальна жінка американської політики, перша леді 42-го американського президента і перша жінка-кандидат на пост президента США від демократичної партії.  Для того, щоб в повній мірі передати враження про її книгу «Важкі рішення» треба написати власну, в яку б це все помістилося.

 Зізнаюся, що справжню вагу і цінність книжки я змогла оцінити з її останньою сторінкою. Від глави до глави думка постійно варіювала, не завжди вона була позитивна, не завжди я була впевнена, що дійду до фінішу, а подекуди, здавалося, що авторка зациклена на власній участі. По завершенні мені пригадалися мемуари її попередниці Кондолізи Райс «Незвичайні звичайні люди», які в свій час я не сприйняла і несправедливо критикувала. Коли юнацький максималізм бере гору, ти не визнаєш труднощі і перепони, не розумієш, чому вони так вразили інших і стали стрижнем всього подальшого життя. Бути жінкою непросто, бути жінкою-політиком ще важче.

З впевненістю стверджую, що «Важкі рішення» це чудова і сильна книга, повторюсь – до її останньої сторінки. Це красномовне пояснення скептикам, чому Америка лишається країною №1 в багатополюсному світі, чому американські політики продовжують бути взірцями, а американська мрія – прагненням мільйонів бідних народів.

В переважній мірі книжка акцентована на зовнішню політику, на вектори американської дипломатії, на важливість тих чи інших регіонів світу для американських інтересів. Порівнюючи її з книгою Б. Обами «Сміливість надій: Думки про відродження американської мрії», яка також була видана в ході виборчої кампанії 2008 року і більше зосереджувалася на проблемах внутрішньої політики – освіти, медицини, поєднанні політики і сімейного життя, політичного випробування і віри, поєднувала бачення майбутнього американців і особистих сумнівів, переживань. Натомість «Важкі рішення» Г. Клінтон не дають пояснення, як коментарі до об’єднання південноамериканського регіону впливають на життя пересічного американця, яким чином критика політичних режимів окремих країн чи нагадування про успіхи президентства Біла буде цінним для майбутнього президента, що більше ставить питання в доцільності, ніж служить підтримкою для Клінтон у виборчій гонці.

Часто можна почути «Про що думають політики? Чи вони взагалі думають?» Ця книжка показує, що думають. Так, вони не тримають у руках зброю, не шукають укриття, в них над головою не літають снаряди, але вони усвідомлюють відповідальність і несуть тягар за свої рішення. Час показує, наскільки вони були вдалі. Це добре передають спогади про голосування щодо відправки американських військових в Афганістан. Будь-яка військова участь страшна тим, що вона не має зворотної дії і весь її негатив назавжди стає життєвим тягарем.

«Проте я уникала слова «помилка». І не через політичну доцільність. Власне, виборці на праймеріз і преса саме це слово хотіли від мене почути. Коли 2002 року я голосувала за застосування військової сили, я сказала, що це «мабуть, найважче рішення, яке мені випадало ухвалювати». Я гадала, що дію щиро й ухвалюю найкраще рішення на підставі наявної інформації. І не одна я схибила у цьому випадку. Проте все одно я прорахувалася. Просто і зрозуміло. У нашій політичні культурі вислів «я припустився помилки» сприймається як слабкість, хоча насправді це може бути знаком сили і зростання для людей і держави. У моєму досвіді як держсекретаря це ще один урок, який я вивчила».

З кожною новою главою географія розширюється. Рідко які країни, її лідери і останні події, пов’язані з ними, залишалися поза увагою. Це щось подібно до американського підручника новітньої історії та сучасних традицій дипломатії. Відверто, важко уявити як сприймається книжка у читача, який не слідкує за світовими подіями, вперше чує ім’я Пан Гі Муна і не відрізняє політики Буша від Обами, але так само важко уявити, яким чином вона опинилася б в його руках.

Багато уваги приділяється політичній участі жінок. Це свого роду антологія історій про жінок-політиків.  В жодному разі тут не варто говорити про фемінізм. Як тільки ми будемо використовувати цей термін, ми знівелюємо вагу і результат роботи.

«Ви можете бути жінкою, можете належати до якоїсь расової, релігійної, племінної чи етнічної меншини, можете належати до ЛГБТ, та це не применшує вас як людину. І тому права геїв – це права людини і права людини – це права геїв».

В контексті цього є цікавими і корисними поради Клінтон щодо сприйняття критики. В певній мірі вона відповідає на них як жінка, але водночас вони виведенні крізь її досвід. «Мене часто запитують, як я ставлюся до критики. У мене три відповіді на це: по-перше, якщо ви обираєте життя політика, то треба пам’ятати пораду Елеонори Рузвельт і зробитися товстошкірою, як носоріг. По-друге, критику треба сприймати серйозно, але не особисто. Критики можуть навчити вас того, чого не зможуть або не захочуть навчити друзі. Я намагаюся відсортувати мотивацію для критики: фанатична, ідеологічна, комерційна, сексистська; я аналізую її у пошуках чогось корисного, а решту відкидаю. По-третє, до жінок у політиці постійно застосовують подвійний стандарт – придивляються до одягу, постави, зачіски; це не повинно вибивати вас із сідла. Усміхніться і йдіть далі. Повірте, ці поради – результат дуже багатьох спроб і помилок, але вони дуже допомогли мені у світі й удома на батьківщині».

Ступаючи і ходячи по ліберальному килимі, що уособлює всі демократичні цінності і засади, варто до кінця бути чесними. Американська політика в багатьох питаннях неоднозначна. В певній мірі дискусія про права людини закінчуються там, де починаються американські інтереси. Цікавими є описи співпраці з Китаєм, коли на терези ставиться безпека однієї людини і співпраця США й Китаю. Неоднозначні враження залишає частина п’ята, що охоплює Близький Схід. Відносини США з ісламськими державами  близькосхідного регіону перебувають у постійній напрузі. Співпраця з авторитарними режимами – це той вибір, який доводиться робити американським політикам. Окремі приклади показують, що в політиці немає чорного і білого, немає крайнощів. Але в цьому всьому Сполучені Штати лишаються державою, яка постійно тримає руку на пульсі. «Якщо ми трохи відсторонимося й подивимося ширше, то побачимо, що ненасильницький екстремізм пов’язаний майже з  усіма нинішніми складними глобальними проблемами. Він укорінюється в зонах криз і злиднів, розквітає при репресіях і відсутності верховенства права, розпалює ненависть між громадами, які поколіннями жили пліч-о-пліч, а також використовує конфлікти як міждержавні, так і внутрішньодержавні. І через це Америці доводиться втручатись у найтяжчі ситуації з найсерйознішими викликами у всьому світі».

«Я знала, що це не вельми задовільна відповідь, але – це правда. Америка завжди робитиме все належне, щоб наші люди були в безпеці, і просуватиме наші власні стрижневі інтереси. Часом задля цього доводиться працювати з партнерами, з якими в нас існують глибокі розбіжності».

Одним із таких партнерів є Росія. РФ відведений окремий розділ. Відразу зазначу, що попри бажання популістичних ультраправих кіл не бачити Росію американським партнером, міжнародна дипломатія нікуди не зникає, бо саме за допомогою неї відбувається пошук консенсусу, а не ізоляція Росії. Це ті складні процеси, на які потрібно зважати і враховувати, а не піддаватися власним почуттям та емоціям. Це і є нелегкий вибір політиків. «Путін трактує геополітику як гру  з нульовою сумою: якщо хтось виграє, то хтось програє. Це застарілий, але небезпечний концепт, який вимагає, щоб Сполучені Штати проявили силу, і терпіння. У наших відносинах з Росією ми повинні, де є змога, працювати над конкретними проблемами і заохочувати інші держави співпрацювати з нами, щоб запобігти чи обмежити за потреби негативну поведінку росіян. Як я зрозуміла, перебуваючи чотири роки на посаді держсекретаря, досягти такої рівноваги важко, але треба».

Книга «Важкі рішення» писалася у 2013-2014, вміщує історії про зустрічі, конфлікти, міжнародні домовленості. Вона особливо персоніфікована, в ній знаходиться місце багатьом американцям, причетним до творення зовнішньої політики. Це те, чого варто вчитися. Гіларі Клінтон завершує книгу інтригою про найскладніший вибір – балотуватися на пост президента США чи ні. Але як казав Станіславський: «Не вірю». На кожній сторінці вона намагається довести свою спроможність, професійність, боротися з кліше емоційності і вразливості жінок, демонструє силу волі і духу, зібраність і готовність до прийняття рішень. З перших сторінок «Важких рішень» вона бореться з власними сумнівами і ваганнями, з опонентами і критиками, з кожним читачем за своє рівне право балотуватися і бути рівним конкурентом на найвищий американський пост.

Наталія Малиновська