Ця книжка на одну з тем, що зачіпають за замовчуванням. Типу смерть улюбленої вірної тварини, війна, аборт, насильство, геноцид абощо. По щирості, мені просто страшно співвідноситися з персонажами і при цьому знати, як усе закінчиться. Захищаюся, буцім, все одно фінал передбачуваний, а насправді просто не хочу знову в це заглиблюватися, не хочу переживати, не хочу навіть уявляти всіх жахів.
Ось чому мене дивує трохи, що такі досить банальні з художнього погляду тексти знову й знов завойовують серця мільйонів. Мало вам було Джиммі Саліван з “The Walk to Remember” Ніколаса Спаркса? Полегшало, коли прочитали “The Fault in Our Stars” Джона Гріна? А ось ще можна поплакати над “До зустрічі з тобою” англійки Джоджо Мойєс – понад 5 млн примірників продано, отже, приблизно стільки людей знемагали над книжкою: чи вдасться Луїзі повернути візочнику Віллу смак до життя?
Далі працює схема: хтось не хоче жити, хто хоче врятувати зневіреного. Починається все з прогулянок і милування красою довколишнього світу, пошуку втіхи в малому. Далі їжа, потім незмінно подорож. А коли все налагоджується – бац – лікарня, діагноз нагадує, що ланцюжок життєвих утіх закороткий і не дозволить вийти за певні межі. Але ж є любов, хіба не варто жити заради неї? Щойно приходить розуміння, що, мабуть, варто, приходить автор і відбирає життя в одного з персонажів, а читачеві як компенсація за шок пропонують завжди однаковий месидж, типу, життя прекрасне, цінуй кожну мить, радій їй. Так що, певною мірою, усі згадані романи, а тим більше фільми, автори позиціонують як життєрадісні. Але, як на мене, зовсім вони не життєрадісні, вони гіркі, страшні, болючі. І щось у мені протестувало, коли у фільмі Джиммі Саліван красива й радісна йшла до шлюбу зі своїм Лендоном, хоча в книжці вона була вже така заслабла, що не могла ходити. Цей епізод в авторському задумі зовсім не щасливий, від нього віє розпукою.
“До зустрічі з тобою” не менш болісна книжка про кохання двох людей, які за інших обставин навіть не озирнулися б услід одне одному. Красунчик Вілл – один із тих чоловіків, хто мав би рулити світом, якби не нещасний випадок. Дивачка Луїза натомість людина, що не переймається питаннями особистісних досягнень і просто любить свою тихеньку роботу в кав’ярні, зустрічається з юнаком, звихненому на спорті, і намагається допомагати фінансово залежним від неї батькам і сестрі. І от Вілл і Луїза знайомляться. Як можна здогадатися, її дивакуватість і життєрадісність мають змінити світогляд депресивного знерухомленого парубка.
Раптом Луїза дізнається, що Вілл не годен більше так жити, він втомився залежати від інших і прагне, щоб йому не заважали зробити свій осмислений вибір – звернутися до швейцарського “Диґнітасу”, де за бажанням людини їй безболісно вкорочують віку.
Читати: рецензію на книжку “Самотність простих чисел” Паоло Джордано
Ця проблема – ставлення до евтаназії – єдине, що утримувало мене біля цієї книжки, бо я для себе намагалася визначитися, як я до цього ставлюся. Усе решта: сюжет на сльози, те, як Луїза з Віллом змінили одне одного, романтичний антураж скидалися на те, що я все це вже десь бачила і чула. Утім, раз дочитала книжку, напевно, чогось чекала. І було прикро визнати, що не помилилася з фіналом, хоч якби помилилася, то б дорікала авторці за недостовірність і мильоноперність. А так вийшло якось… Переконливо, чи що.
І ще мені сподобався заголовок. “До зустрічі з тобою” – це, як я думала, зміна Віллового життя після того, як він зустрів Луїзу. Проте ні, навпаки: якраз Луїза змінилася, це нерухомий Вілл відкрив їй новий погляд на себе, свої можливості. На те, що вона варта більшого. Ну і що життя прекрасне, що треба цінувати кожнісіньку його секунду – себто те, що завжди усвідомлює людина, коли віднаходить кохання.
Кажуть, що ця історія має продовження, хоч я не уявляю, як таке можливо. Тому не намагатимуся читати і навіть не впевнена, що дивитимуся фільм, прем’єра якого в нас відбулася щось із місяць тому.
Хоча кого я обманюю: звісно, подивлюся.
До зустрічі з тобою : роман / Джоджо Мойєс ; пер. з англ. Н. Хаєцької. – Харків : Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2016. – 384 с.
Тетяна Синьоок, Читацький щоденник.
28 thoughts on “Плакати чи не плакати: ось у чім питання”