Гучний роман «Маленьке життя» Ганьї Янаґігари вийшов українською. Читати уривок

Гучний роман «Маленьке життя» Ганьї Янаґігари вийшов українською. Читати уривок
Фото авторки: vogue.com

«Маленьке життя» — роман, який став фіналістом Букерівської премії 2015 року та вже закохав у себе безліч читачів у всьому світі. Це велика історія маленького життя, в якій є місце щирій любові, справжній драмі та страшній трагедії — як в будь-якому житті кожної людини. Роман був виданий в українському перекладі Анжели Асман у видавництві КМ-Букс.


Юлія Юрчук, блогерка та перекладачка про «Маленьке життя»:

«А от вони хто власною персоною: адвокат Джуд (якраз головний персонаж з важкими психологічними проблемами, пов’язаними з трагічним дитинством), архітектор Малколм, художник Джи Бі, актор Вільєм. Читати про їхнє життя з перших років університету до практично старості (а подекуди і смерті) — для мене було одним задоволенням (про смерть задоволення мало, але ж як жити, якщо не вмирати, правда?)»

«Якщо дивитися на Джуда більш метафорично, то він може втілювати збірний образ нас усіх — дітей кінця 20 — початку 21 століття. Ми такі ж „розхристані“ як і Джуд. Подивіться навколо, це ж ми — post-sexual, post-racial, post-identity, post-past. Ми так боїмося свого минулого, ми так боїмося не вписатися в спільноту інших (особливо, якщо подумати, скільки нас ці спільноти чисто географічно постійно змінює), ми так боїмося справді дізнатися, хто ми, що починаємо боятися всього. Anxiety (тривога) — це наше прокляття, єдиний порятунок — психоаналіз, але вже і він нам не дуже допомагає, бо психоаналіз — це про минуле, а ми ж уже post-past.»

ЧитатиГанья Янаґіхара “Маленьке життя”. І що з ним не так?


«Книга, не схожа на інші… «Маленьке життя» ставить серйозні питання про гуманізм, евтаназію та психічне здоров’я, а також про інші теми, недостатньо розкриті в західному суспільстві… Запаморочлива книжка, що здатна вкрасти ваше серце…» The Guardian


Ганья Янаґігара — американська письменниця. Народилася в Лос-Анджелесі в родині гавайця в четвертому поколінні Річарда Янаґігари, за професією лікаря-онколога. Її мати родом із Сеулу. В дитинстві довгий час жила на Гаваях. Родина часто подорожувала. У 1995 закінчила Smith College та почала працювати публіцисткою в Нью-Йорку. Згодом працювала редакторкою в Condé Nast Traveler та T: The New York Times Style Magazine. Її перший роман вийшов у 2013 році The People in the Trees («Люди серед дерев»). На нього письменницю надихнула біографія нобелівського лауреата з фізіології у 1976 році Даніела Карлтона Гайдузека, якого згодом звинуватили в розбещенні малолітніх. Книжку визнали однією із найкращих у 2013 році. У березні 2015 вийшов другий роман письменниці «Маленьке життя». Книжка отримала багато схвальних відгуків, потрапила до короткого списку Букерівської премії та National Book Award у 2015 році.


7

Уривок з роману

Не так вже і давно він припинив плекати надію, що колись одужає, знав, що навряд, і Енді ще в сімнадцять говорив те саме. У ті дні, коли особливо страждав, він сам собі повторював, немов вірш, слова хірурга з Філадельфії про те, що хребет має чудову властивість загоюватися. За кілька років після знайомства з Енді, вже коли навчався в юридичному виші, він нарешті наважився повторити Енді ті обнадійливі слова. Він чекав, що зараз той кивне і промовить: «Правда, потрібен просто час». Але той форкнув:

— Він отак сказав тобі? Ні, краще не стане, Джуде, з роками тобі ставатиме тільки гірше.
Тоді він заходився коло рани на нозі, пінцетом прочищав її. Голова Енді була опущеною, та він відчув, як раптово той від своїх слів похолов, видно, що пожалкував про сказане.
— Мені шкода, Джуде, — дивився на нього й далі обгортав руками його хвору стопу. — Пробач, я іншого тобі не можу сказати. Ти зажурився, — додав і зітхнув.
Він не відповідав. Звісно, що зажурився.
— Та нічого, все гаразд, — нарешті спромігся на відповідь і поглянув на Енді. А той знову тихо повторив:
— Джуде, мені шкода, — Енді бував у різних подобах: різким і м’яким, і часто одночасно за одну зустріч. — Але я тобі можу одне пообіцяти: я завжди готовий подбати про тебе.

І він так і робив. Серед усіх, хто був у його житті, саме Енді знав про нього найбільше: тільки перед ним єдиним він уже дорослий бував оголеним, він один знав його тіло з усіх боків. Коли вони познайомилися, Енді був лише практикантом, згодом отримав спеціальність у Бостоні, а пізніше обидва повернулися і оселилися в Нью-Йорку. Хірург-ортопед, він лікував йому не лише спину й ноги, а й усе, і застуди також.

Якось минулої весни Енді сидів у себе в оглядовій, прослуховуючи його груди, сказав:

— Ого! Як добре, що моя спеціальність — ортопедія. Ти ба, яка для мене гарна практика, певно, для цього я й учився.
Незабаром йому мало виповнитися двадцять дев’ять років. Тоді у них в офісі багато хто захворів на бронхіт. Після слів Енді було засміявся, та враз і закашлявся, аж той почав по спині плескати:

— Якби ж мені хтось нарадив доброго терапевта, то я не став би докучати своїми проблемами хіропрактика.
— Гм-м-м, ти знаєш, краще би тобі справді завести якогось терапевта. Бачить Бог, це і мій час збереже, і менше голова болітиме.
Та ні до кого, крім Енді, він не хотів ходити, і був упевнений, що й Енді не хотів би того, хоч і не обговорювали такого.
Порівняно з тим, скільки знав про нього Енді, про нього самого Джуд мав набагато менше інформації.

Навчався той у тому самому виші, тільки на десяток років раніше. Батько його був індіанцем гуджараті, а мати валлійкою, сам він виріс у штаті Огайо. Три роки тому Енді одружився, і він тоді з подивом дивився на запрошення на весілля. Воно було не гучним, святкували в будинку нареченої у Верхньому Вест-Сайді. Він і Вілема з собою потягнув. І яким здивуванням для нього стало те, що молода дружина Енді Джейн під час знайомства обійняла його за плечі й мовила:
— Знаменитий Джуд Сент-Френсіс! Я так багато про тебе чула!
— Ой, ну справді… — мовив, а в голову просочився страх, неначе налетіла зграя кажанів.
— Ох, та нічого такого, — вона стояла, усміхаючись (сама теж була медиком, гінекологом). — Він тебе просто обожнює, Джуде, я така рада, що ти прийшов!
Тоді ж увечері познайомився і з його батьками. Енді тоді обійняв його за шию і тяжко, якось невміло поцілував у щоку — і робив потім так щоразу, коли вони зустрічалися. Вигляд при цьому мав такий, ніби йому трохи незручно, та все одно вони не припиняли, вважали це і веселим, і зворушливим.

Він цінив і любив Енді, та найбільше — за незворушність. Після знайомства і після того, як він змусив його таки ходити на огляд (довелося впустити до кімнати в гуртожитку, в Гуді, коли Енді гатив у двері тому, що він не прийшов у призначений час уже двічі, не відповідав ні на дзвінки — а телефонував тричі, ні на чотири електронні листи (він тоді не забув, ні, просто вирішив не ходити), він тоді нарешті здався, вирішив, що мати свого лікаря — то не так і погано, та й, мабуть, неминуче, а Енді він міг довіряти. Під час третьої зустрічі він усе ж якось повідав Енді свою історію як зміг, і той, не реагуючи й не коментуючи, записав, що було потрібно.
І тільки нещодавно — років чотири тому, Енді мимохіть згадав про його дитинство. Це сталося під час їхньої серйозної суперечки. Бачилися вони частенько: десь раз у шість тижнів, а то й частіше. Час від часу вони гиркались: Енді читав йому довгі нотації, і він навіть уже міг передбачити тему кожної Великої Нотації по тому, як стисло той з ним розмовляв під час огляду, а теми були такі: як Енді засмучує те, що він відмовляється слухатися і дбати про власне здоров’я, сходити до терапевта, незбагненно відмовляється приймати болезаспокійливі ліки, які точно покращать якість його життя.

Посварилися серйозно після того, як Енді подумав, що він мало не вкоротив собі віку. Тоді перед самим Новим роком він дуже порізав собі руку так близько коло вени, аж утворилася велика рвана рана і йому довелося втягнути в це Вілема. Там, в оглядовій кімнаті, Енді був таким сердитим, що не схотів і розмовляти, щось бурмотів собі під ніс у той час, коли акуратними стібками зашивав-вишивав його рану.

Під час наступного огляду він іще й рота не розкрив, а вже було видно, як той гнівається. Він узагалі відмовився би приходити, якби не був упевнений, що Енді все одно зателефонує йому, а якщо не йому, так Вілемові, або ще гірше — Гарольдові, доки не доможеться свого.

— Мені, дурню, треба було запроторити тебе в лікарню. Я просто ідіот, — такими словами зустрів його друг наступного разу.
— Ти щось занадто збуджений, — почав було він, та Енді не слухав.
— Це ж добре, що я не повірив, що ти хочеш піти з життя, а то би оком не моргнув, як опинився в божевільні. Та передумав, бо, якщо вірити статистиці, ті, хто так довго й часто, як ти, наносять собі рани, менше схильні до суїциду, ніж ті, що не схильні до самоагресії. (Узагалі, Енді любив статистику, він аж підозрював, що той навіть підтасовував дані.) Але ж, Джуде, це — божевілля, ти цього разу взагалі дійшов до межі. Ти або починай негайно ходити до психіатра, або я про тебе повідомлю.
— Ні, ти не можеш! — він зараз гнівався, адже знав, що той мав рацію: він уже знав закони штату Нью-Йорк про примусове лікування, вони були не на його користь.
— Ти добре знаєш, я можу це зробити, — Енді зараз майже кричав. Найчастіше він ішов на прийом уже після роботи, а коли він був у доброму гуморі, вони могли й поговорити ще — годинами.
— Я на тебе позиватимуся! — тепер уже зовсім нелогічно погрозив він.
— Ну, давай, чого ж ти! А ти знаєш, як воно, га? Ти хоч розумієш, в яке становище ти мене ставиш? — кричав у відповідь лікар.
— Не турбуйся, родини я не маю, — саркастично додав юнак. — Ніхто до тебе не позиватиметься за смерть від неналежного лікування.
Від цих слів Енді аж відступив, наче він спробував його вдарити. Потім повільно промовив:
— Як ти смієш? Ти ж знаєш, що я не це мав на увазі.
Звісно, не це, він розумів. І сказав:
— Та все одно, я йду.

Він зліз з оглядового столу (добре що не переодягся, лишився у своєму, бо Енді взявся повчати до огляду), рушив геть, та з його ногами навряд чи прощання видавалося досить показовим. У дверях став Енді. Його настрій уже змінився.

— Джуде, я знаю, що ти не хочеш іти до психіатра, але все це вже лякає, — Енді глибоко вдихнув. — Ти коли-небудь із кимось розмовляв про те, що з тобою було в дитинстві?
— А це ні з чим таким не пов’язано, — він спромігся відповісти, а сам аж похолов. Ніколи ще Енді не згадував про те, про що він йому розповідав. Зараз було таке відчуття, що його зрадили.
— Ага, чорта з два, не пов’язано, — зараз Енді говорив не помічаючи, як театрально звучить ця фраза, він, здається, щось таке бачив у кіно, усміхнувся, а Енді його усміх здався глузуванням, то настрій змінився знову. — Джуде, у твоїй впертості видно просто надзвичайну пихатість. Твоє абсолютне небажання дослухатися до порад, що стосуються здоров’я і благополуччя, свідчать про патологічний випадок потягу до самознищення або про велике «чхати я на вас хотів».
Оце вже його образило.
— Ти знаєш, що твої спроби мене запроторити до божевільні, коли я пояснив тобі, що поранився ненароком так сильно, мають вигляд маніпуляцій? — огризнувся вже він. — Енді, я дуже ціную те, що ти для мене робиш. Не знаю, що би я без тебе робив узагалі, та я дорослий, і не треба мені вказувати, що робити, а що ні.
— А знаєш що, Джуде? — Енді вже знову сердито крикнув. — Ти маєш рацію. Я не можу впливати на твої рішення, але й змиритися з ними не можу. Йди й пошукай собі іншого дурня, що стане тобі за лікаря. Я вже цього не робитиму.
— Ну то й добре, — кинув у відповідь він і підвівся.

Навіть не пам’ятав уже, коли він іще був таким злим. Його багато що сердило: і загальна несправедливість, і некомпетентність, і режисери, які не давали Вілему бажаних ролей. А от за те, що з ним самим колись сталося, чи відбувається наразі, майже ніколи гніву не відчував: болі, минуле, теперішнє — про це він намагався не замислюватися, до цих питань нічого було дошукуватися відповідей. Що з ним сталося — на те були причини, на своє минуле він заслуговував.

Але добре розумів і те, що гнівався зараз несправедливо. Хоч він і сердився, що дуже залежав від допомоги Енді, все ж відчував до нього велику вдячність, а той таку поведінку вважав би нелогічною. Покращувати життя було роботою Енді, його самого він розглядав так, як він розглядає законодавство про податки: як таке, що можна переглянути й виправити, а чи сам він того хоче, чи ні — байдуже. Щоправда, те, що він хотів виправити й усе збирав гроші, певно, Енді не схвалив би: на його спині страшні шрами склалися в картографічні рисунки, наросла шкіра блищала і була стягнутою, і цим нагадувала шийку печеної качки. Якби дізнався про цей його намір, Енді узявся б відмовляти:

— Джуде, та це не допоможе, кажу ж тобі, ти просто викинеш гроші на вітер. Не треба цього робити. — А він бурмотітиме:
— Та вони жахливі.
— Джуде, ні, я тобі присягаюся, що ні, — запевнятиме Енді.
(Але ж він усе одно ніколи Енді про те не скаже, тож і не буде в них цієї суперечки.)
Минали дні, він Енді не телефонував, той теж. Неначе на знак покарання напух його зап’ясток і пульсував, особливо, коли він намагався заснути, а то й на роботі, коли якось забував про рану й зачіпав рукою стіл, коли читав, і знову починалося ще задавнене тіпання. Крізь шви засочилася кров, то він уже сам невміло в ванній промивав рану.
Якось уночі Вілем запитав:
— Що з тобою?
— Нічого.

Вілемові можна було розповісти, він вислухає, по-Віле­мівськи промовить: «Гм-м-м», та все одно погодиться з Енді.
За тиждень після їхньої сварки він повернувся зі свого походу через Західний Челсі, а на сходах квартири на Ліспенард уже сидів Енді. Він здивовано привітався:

— Здоров!
— Здоров! — тепер обидва стояли. — Я не знав, чи ти по телефону захочеш поговорити…
— Та звісно, що захочу.
— Послухай, — сказав Енді. — Вибач мені!
— І ти вибач, Енді. Мені шкода.
— Я справді вважаю, що тобі треба до лікаря.
— Я знаю.

Ну, так воно й лишилося поміж ними: легенький невгасний вогник незадоволення перемир’ям, а розділила їх широка сіра демілітаризована зона питання про терапевта. Компроміс (і як це вони змогли так спокійно того компромісу досягти?) полягав у тому, що тепер після оглядів він показував ще Енді руки, і той перевіряв, чи немає нових порізів, а коли виявляв їх, то заносив дані про них у якусь свою таблицю в історії хвороби. Ніколи не вгадував, що може знову викликати гнів Енді: то бувало порізів і багатенько було, а той лише зітхав і щось записував, то виявлялося лише пару нових ранок, а той уже на нього накидався:

— Ти ж свої бісові руки взагалі зіпсував. Що, хіба не розумієш?

А він не відповідав нічого, слова пролітали повз вуха. Він почасти розумів: бо не давав Енді виконувати його ж роботу, а саме: лікувати, це ж просто неповага, та він з нього наче насміхався! Коли й запитати кортіло, чи за ті підрахунки він збирається який приз отримати — та не варто, бо ж образиться. Певно, ведучи підрахунки, той хоч у такий спосіб вдавав, що контролює ситуацію, а ці дані, може, хоч якось компенсують його зусилля, якщо вже не справжнє лікування.

І от за два роки на лівій нозі, яка турбувала найбільше, відкрилася нова рана. З’явилася серйозніша біда, і порізи на руках відійшли на задній план. Перша рана роз’ятрилася через рік після наїзду, та загоїлася вона швидко. А хірург із Філадельфії попередив тоді:
— Ця рана не остання. Після таких травм, як твої, усе — судинна система, шкірний покрив зазнають такого шоку, що подібне може повторюватися знову і знову.

Ну ось, ця сьогоднішня рана була вже одинадцятою, і він уже готувався, знав, чого чекати, а от ніколи не знав, що ж ставало причиною (може, укус комахи? Чи тернувся об металевий край шухлядки? Завжди це було щось маленьке й гос­тре, і все одно протикало шкіру, і вона піддавалася так легко, мов папір); сам же він не міг притлумити відчуття огиди від гнійників, від густого рибного смороду, манюніх отворів, що зяяли як роти, а ще виділяли зловісні й пінні бридкі рідини. Воно все було таким неприродним, він наче зійшов з екрана фільму жахів чи з міфу — як же ходити з таким отворами на тілі, їх було неможливо закрити. І знову він зачастив до Енді, приходив щоп’ятниці увечері, щоб розмотати пов’язки, прочистити й забрати з рани відмерлі тканини, оглянути, чи наростає здорова шкіра. Він чекав там, затамувавши подих, лежав, вхопившись за краї столу, намагався не закричати, переводив подих, весь спітнілий, а потім рахував подумки. А Енді говорив:

— Коли буде боляче, скажеш, Джуде. Якщо болить — це добре, а не погано, це означає, що твої нерви живі й усе ще виконують свою функцію.
А він видихав:
— Так. Боляче.
— Наскільки за десятибальною шкалою?
— Сім. Вісім.
— Пробач, Джуде. Я вже майже закінчив, запевняю. Ще п’ять хвилин.

А він заплющував очі й рахував повільно до трьохсот.

А вже по всьому він сідав, Енді поруч, давав йому попити: чи мінералки, чи солодкої води, а тоді він уже поволі приходив до тями, і кімната набувала звичних обрисів. А Енді напучував:

— Поволі, а то голова запаморочиться.
Коли спостерігав, як Енді зашиває, забинтовує його рани — найспокійніший у такі хвилини, тоді почувався таким вразливим і слабким, що готовий був погодитися на все, що би йому загадав Енді.
— Ти ж не будеш собі ще й ноги різати, — швидше ствердив, а не запитав його лікар.
— Ні, не буду.
— Бо це вже було б навіть для тебе занадто нерозумно.
— Так, знаю.
— Твоє тіло вже настільки ослабло, що інфекції не витримає.
— Я знаю, Енді.

Він уже почав підозрювати, що Енді за його спиною про щось із його друзями за нього переговорив: часом при розмовах вони послуговувалися його фразами, а після «інциденту з рукою», як тепер називав його Енді; хоч минуло вже чотири роки, а він мав підозру, що Вілем на квартирі перевіряє вміст сміттєвого бачка у ванній, тож тепер забирав використані леза, загортав у серветки й викидав по дорозі на роботу до смітників.

Про його друзів Енді говорив «твоя команда», а коли був не в гуморі, то «твоя бісова команда». Часом запитував:

— І чим же в цей час зайнята твоя команда?
Або:
— Я збираюся наказати твоїй бісовій команді, щоб за тобою наглядали!
— Енді, не смій! І взагалі, вони не зобов’язані цього робити.
— Звісно, зобов’язані, — заперечував той.

Як і щодо багато чого іншого, вони не могли тут знайти спільної мови.

Але зараз ось уже близько двадцяти місяців йому не давала спокою рана на нозі. Вона то загоювалася, то роз’ятрювалася знову, знов ніби заживала, а тоді якось у п’ятницю він прокинувся уранці, а внизу на литці, прямо над кісточкою, знову щось вологе й липке, і він розумів, що рана відкрилася. Зразу не поспішав кликати Енді — хай уже в понеділок, йому було важливо все ж здійснити свою прогулянку (туди, де недалечко, і до офісу Енді), а що, як вона буде наразі останньою, може, він тепер тижнями, а то й місяцями вже не зможе прогулюватися.

Минав перехрестя між Медісон та Сімдесят П’ятою вулицею, а тут і офіс недалечко, і так уже боліла та нога, що він перейшов до П’ятої та й присів на лавочку біля паркового муру. Коли сів, то знайомо запаморочилося в голові, від нудоти аж шлунок підвело, і скорчився, і чекав, коли тротуар знову повернеться на місце і він зможе стати на рівні. І відчував від свого тіла зраду, і йому заважало небажання визнати те, що його тіло зраджуватиме знову і знову: добра від нього не жди, лишається тільки підтримувати й піклуватися. І ось так багато часу дарма пішло в них із Енді, щоб те, що вже не полагодиш, знову довести до ладу, те, що вже розлетілося на друзки, що давно варто викинути, зберегти. І навіщо ж? Просто заради його розуму, мабуть, що так. Енді сказав би, що в тому щось занадто зарозуміле, ніби він усе ще тримає старезний автомобіль заради його гарної стереосистеми.

Зараз подумки собі говорив: ось пройду ще кілька кварталів, а там уже й офіс Енді. Та до нього не зайде. Сьогодні неділя, а Енді має хоч іноді від нього відпочити, бо заслужив. Та й почувався сьогодні він не так уже й критично.

Ще хвильку посидів, а тоді важко звівся на ноги й назад повалився на лавку.

Нарешті вже зміг стояти. Все одно йти ще не був готовий, та підганяв себе, в уяві вже підходив до бордюру, піднімав руку, щоб спинити таксі, вмощував голову на чорну вінілову спинку крісла. Він ітиме й рахуватиме, скільки там залишилося ще ступити кроків, — він завжди так робив, — від таксі до сходинки, до входу будинку, потім до ліфта, до самого порогу, від входу до кімнати. Коли він втретє в житті вчився ходити після того, як з ніг зняли ортопедичні скоби, саме Енді його інструктував, та ще й вказував його фізіотерапевту, хоч тій і не подобалося втручання, вона до нього дослухалася; як і Ана за чотири роки перед тим, Енді спостерігав, як він тренувався проходити спочатку три метри, тоді шість, п’ятнадцять, нарешті, тридцять. З допомогою Енді він натренував свою особливу ходу: ліва нога сягала землі майже під прямим кутом — була вивернута всередину, а права тяглася позаду, зате він міг обходитися без ціпка. Енді годинами його тренував, і в нього все вийшло завдяки Енді.

Зараз, ледве тримаючись на ногах, він думав: «А понеділок уже не за горами, який би Енді не був завантажений, він його прийме, обережно промокаючи рану бинтом, запитає: „То коли рана відкрилася?” А він відповість, що у п’ятницю. І запитає сердито: „Чому ж ти мені відразу не зателефонував? Сподіваюся, що на свої дурні прогулянки ти не ходив?” А він відповість: „Ні, звісно, ні”. А Енді йому не повірить». Часом йому спадало на думку те, що Енді сприймав його як якусь колекцію вірусів, проблем, а якщо колись їх позбавитися, то що ж тоді від нього лишиться? Якщо більше не доведеться про нього дбати, то, може, він уже взагалі того Енді не цікавитиме? От колись завдяки якимось чарам він з’явиться, зовсім здоровий, з ходою, як у Вілема, з безтурботністю, як у Джей-Бі, він у розстебнутій сорочці розвалився б на стільці, з витонченими руками, як у Малкольма, довгими і гладенькими, мов глазурованими, ким же він сам тоді буде для Енді? А для інших? Чи вони менше його любитимуть, чи більше? А може, справдяться його страхи, і він виявить, що їхня дружба базувалася лише на почутті жалю до нього? Яка ж частина того, ким він був, була пов’язана з тим, на що він нездатний? І ким би, яким би він тоді був без своїх шрамів, порізів, болячок, ран, переломів, інфекцій, шин і виділень?

Але про це ніколи не дізнаєшся, певна річ. Ще шість місяців тому рані на нозі дали, здавалося, раду, тепер Енді її постійно перевіряв і давав ретельні вказівки, що треба і що не треба робити, якщо раптом знову роз’ятриться.

Він слухав одним вухом. Цього ранку йому було так легко, а той усе бурчав: і про рану, і про його порізи (бо ж забагато їх), і про його зовнішній вигляд: вважав, що він занадто худий.

Енді все торочив своє, а він милувався ногою, повертав у різні боки, розглядав, як та рана вже затяглася. Енді вже вимогливо запитав:

— Джуде, ти мене слухаєш?
— Має непоганий вигляд, — не відповів на запитання, бо думав про своє, чекав підтвердження. — Чи не так?
Енді зітхнув:
— Так, має… — і замовк, а коли він уважно поглянув на нього, той заплющив очі, ніби намагаючись налаштуватися на відповідь і вів далі: — Справді, Джуде, має гарний вигляд.

І враз його полонила хвиля вдячності: він добре знав, що Енді так не вважає, та рана йому взагалі не видається загоєною. Для нього його тіло — це скопище жахіть, і вони обидва напружено мають тримати оборону. Він знав, що про нього думає Енді: що він помиляється, чи що живе ілюзіями, чи досі не може змиритися…

Та от одного Енді точно не розумів: він був оптимістом. Щомісяця, щотижня він робив вибір і розплющував очі для того, щоб у цьому світі прожити ще один день. Він робив це навіть у такому стані, коли жахливий біль, здавалося, відносив його геть у інший вимір, в якому все-все, навіть те минуле, яке він так силувався забути, зливалося і ставало мокрою акварельно-сірою плямою. Робив вибір тоді, коли спогади витісняли всі інші думки, коли доводилося докладати зусиль для того, щоб повернутися в теперішній час, у реальне життя, а не мучити себе й далі відчаєм і соромом. Робив цей вибір, коли був виснаженим, а підтримка життя вимагала так багато сил, що він просто лежав у ліжку й думав, чи є у нього справді причини для того, щоб вставати і пробувати далі жити, адже набагато простіше було — піти до ванної, відклеїти замотаний скотчем захований під раковиною пакунок, розстібнути, дістати вату, леза й антисептичні серветки, бинти і просто здатися. В такі дні було дуже важко.

Тоді, в переддень Нового року, він просто помилився. Завжди був обережним, а це сидів у ванній якийсь сонний, занадто глибоко загнав лезо вглиб руки, а коли зрозумів, що сталося, то аж хвилину, ні, дві сидів, просто не знаючи, що робити: дочекатися логічного кінця було простіше, а не кликати й Вілема, й Енді, і це спричинить дні й місяці наслідків.

І нарешті, він не знав, що ж його тоді підштовхнуло взяти з труби рушника, замотати руку, звестися на ноги й розбудити Вілема. Однак тоді він дедалі віддалявся від першого варіанта і вже не мав контролю над подіями, а вони розвивалися швидко, і йому знову хотілося повернутися в той рік, коли зразу після наїзду, ще до того, як він зустрів Енді, здавалося, що все можна виправити, що майбутнє буде ясним і чистим, він так тоді мало знав, але мав таку надію, таку віру в те, що його сподівання виправдаються!

Перед Нью-Йорком був юридичний факультет, до нього — коледж, перед ним — Філадельфія і довгий повільний шлях через усю країну, раніше — Монтана, а там — хлопчачий притулок, ще раніше — довгі дороги й мотелі Південного Заходу, і ночі в автомобілях, а перед тим були Південна Дакота й монастир. А до нього, мабуть, були мати й батько. Або просто жінка й чоловік, що реальніше. А тоді тільки одна жінка. А потім він сам.


Купити книжку в Yakaboo


Читати: Ганья Янаґіхара “Маленьке життя”. І що з ним не так?
ЧитатиКриві усмішки долі
ЧитатиСкажи мені, хто твій друг: 10 книжок про дружбу

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

6 thoughts on “Гучний роман «Маленьке життя» Ганьї Янаґігари вийшов українською. Читати уривок

    Залишити відповідь