Історія, розказана вустами художника, для закоханих у мистецтво: уривок з роману «Кривоклят»

У видавництві «Комора» вийшла книга польського письменника Яцека Данеля «Кривоклят». Це роман, сповнений чорного гумору, написаний на одному подиху твір про мистецтво, любов і людину, яка не боїться кинути виклик суспільству.

Нечуваний акт вандалізму у художньому музеї сколихнув Європу. Газетні заголовки майорять згадками про Кислотного Вандала. Хто він? Що спонукало його до такого зухвалого нападу? Які приховані бажання ховаються за його палкими промовами у суді? І чи зможе черговий заклад для психічно хворих втримати його?

Поки журналісти губляться в здогадках і вишукують все нові й нові факти біографії злочинця, а касирки в музеях скоса позирають на відвідувачів, співставляючи сотні облич із його фотографією, сам Кривоклят сидить на курсах арт-терапії Медичного центру «Замок Іммендорф» і обмірковує черговий план.

Блог Yakaboo публікує уривок з роману.

А ви не боїтеся, запитав мене колись якийсь журналіст після одного з процесів, що коли ви отак несете цю сірчану кислоту в пляшках, то вона у вас кудись витече й вас обпече, а я відповів, що заради мистецтва треба інколи собою жертвувати, і це пішло як заголовок жирним, збільшеним шрифтом, насправді ж тут є певна проблема, адже пляшки мають бути, з одного боку, щільно закоркованими, а з другого — щомиті готовими до того, щоб їх відкоркувати, вийнявши точним, швидким рухом із кишені плаща або куртки, хоч роками вже тільки плаща, курток я не люблю з часу поразки в залі із «Жінкою, що тримає терези» Вермера (1) в берлінському Dahlem Museum, коли пляшка вилізла з моєї кишені передчасно й охоронець категоричним тоном скерував мене до гардероба, оскільки за жодних обставин заборонено вносити будь-які рідини до музейних зал, адже з однаковим успіхом ви могли б у тій пляшці принести сірчану кислоту й спробувати знищити одну з картин, сказав він, через що я затамував на довгі роки образу на цю залу, та й на весь берлінський Dahlem Museum, і вже більше ніколи й не намагався опинитися перед «Жінкою, що тримає терези», аби точним, швидким рухом відкоркувати пляшку й обілляти Вермера сірчаною кислотою, добряче обілляти принагідно кілька картин, що залежало б від рефлексу найближчого охоронця або решти відвідувачів, які зазвичай воліють не ризикувати, небезпідставно вважаючи, що я так званий божевільний. Я обміркував і випробував уже цілу низку систем і мені приємно думати, що в іншому, кращому світі, де чоловіки певного віку, що обливають сірчаною кислотою твори мистецтва й навіть шедеври мистецтва в знаменитих і найзнаменитіших музеях, мали б дещо іншу репутацію, ніж у нашому світі, можливо, словники й енциклопедії містили б статтю «Метод Кривоклята», або «Система Кривоклята», або «Кривоклятова система оббризкування сірчаною кислотою», «КСОСК», а я міг би виступати з лекціями на запрошення і пояснювати, яким чином до довершеності опанував перенесення та застосування сірчаної кислоти, вставляючи кілька забавних анекдотів про невдалі експерименти, і навіть, якби атмосфера лекції дозволяла б аж таку свободу, показувати довгий бежевий шрам на лівій гомілці — результат невдалої спроби пошкодити портрет Галса (2) в Дрездені за допомогою обприскувача для вікон. Однак, урешті-решт, хоч, понад усякі сумніви, я не рекомендував би обприскувач, мушу визнати з певним соромом, що тара, якщо лише вона виготовлена з матеріалу, стійкого до сірчаної кислоти, якраз не відіграє важливої ролі, немає довершенішої системи, ніж добре закоркована пляшка зі стійкого до сірчаної кислоти матеріалу, швидкий рух відкорковування й обливання картини, до того ж, якщо зала, у якій висить вибрана картина, розташована недалеко від туалету, а це легко перевірити на кожному плані музею, який отримуєш на вході разом із квитком, можна відважитися на міцніше закорковування та навіть заклеювання пляшки стрічкою на час її перевезення й пронесення до музею, а потім відклеювання стрічки та послаблення корку в тиші туалетної кабінки, але насправді ніщо не замінить спритності, яку найлегше здобути завдяки тренуванням, тому я багаторазово вправлявся в обливанні картини, точніше її репродукції, зазвичай водою, однак завжди за допомогою пляшки, яку збирався використати в найважливіший момент, що увінчував усі старання. Останніми тижнями, відколи мені, врешті-решт, вдалося купити сірчану кислоту й плекати певну надію на перепустку з Медичного центру «Замок Іммендорф», з очевидних причин я не мав де і як вправлятися, бо це підважило б успіх усієї моєї справи, а я не міг справити більшої радості охоронцям Длугому й Ауербаху, як, викриваючи себе тим, що, схований за високою ялиною або модриною в замковому парку, тренуюся в обливанні водою прибитої з цією метою до стовбура високої ялини або туї репродукції якогось відомого ренесансного полотна, скажімо, Тиціана, поцупленої з теки «Шедеври італійського живопису», що довгими роками припадає пилюкою в лікарняній бібліотеці, але втішаю себе тим, що тара, у якій я купив сірчану кислоту, — зручні літрові пляшки — вже віддавна у продажу, і я використовував їх уже й у Відні, й у Дрездені, щоразу заздалегідь відбувши чимало тренувань, тож я можу розраховувати бодай на одну картину, якщо не на дві чи три. Певна річ, залишається питання, чи було б задовільним обливання двох або трьох сусідніх картин тільки тому, що вони висять поруч в одному ряду, а охоронець якраз стоїть у дверях до сусідньої зали й читає або дивиться щось у своєму телефоні, але таке запитання може ставити собі людина, яка до обливання картин сірчаною кислотою має байдуже, щоб не сказати любительське, ставлення і яка таким чином ніколи не ризикнула втратити своє так зване нормальне життя і свою так звану нормальну родину тільки заради того, щоб знищити тонкий шар фарби, а найпевніше тільки лак на якомусь п’ятсотрічному полотні чи дошці; така людина, і я знаю це занадто добре, точно вважала б цю оборудку невигідною, оскільки і справді не погидує простацьким вандалізмом, охоче подряпає комусь кузов ключем від поштової скриньки, напацькає спреєм на стіні, навіть історичній, — ось, будь ласка, задоволення отримане, а ризик не забиває подих у грудях, але вже знищення майна значної фінансової та культурної вартості її цілковито паралізує. Натомість у людини мого штибу, що трактує справу серйозно і, скажу без удаваної скромності, професійно, є на це питання однозначна, та ще й однозначно негативна відповідь, оскільки я усвідомлюю, що музейники мають тенденцію розвішувати шедеври на певній відстані від інших шедеврів, щоб око глядача відпочило між одним водоспадом геніальності й іншим, хіба що ми маємо справу із циклом картин, тоді музейники повісять їх одна коло одної, бо всупереч загальній думці вони мають фатальний смак, так зване спілкування з творами мистецтва взагалі не виробляє, не загострює в них смаку: навпаки, воно притуплює смак, тож коли вони бачать цикл, то діють, як перша-ліпша декораторка інтер’єрів, ба навіть гірше — як поштова службовка, яка вішає чотири тарілки з котиками в один ряд, ідеально рівно, оскільки вони в наборі, і набір — це нероздільна святість, а розбиття однієї з чотирьох тарілок із котиками є непоправною втратою, і не одна поштова службовка, а також не один музейник у глибині душі бажали б навіки втратити цілий цикл, ніж одну з картин або ж тарілок, оскільки розрізнений набір вражає найглибші підмурки його чи її впорядкованого ставлення до світу. Позаяк я хочу нищити конче шедевр чи шедеври, а не один шедевр і кілька посередніх полотен якоїсь школи чи майстерні, то маю два способи: або мушу атакувати цикл — хоча насправді видатних циклів у живописі не так уже й багато, не ошукуймо себе, часто-густо в циклі шедевром є лишень одна з трьох, чотирьох чи навіть шести картин, навіть десяти картин, а, крім того, буває, що кожна з них висить на стіні геть іншого континенту, але якби бодай фатальний смак музейників спричинився до того, що всі вони висять разом, то з «Чотирьох образів потойбіччя» Босха я й так не обілляв би нічого, крім «Вознесіння спасенних», із «Житія Святої Урсули» Карпаччо (3) лише «Сон Святої Урсули», з «Тріумфів Цезаря» Мантеньї (4) я міг би знищити, зрештою, «Носіїв вази», але всі вони вже так понищені, що мені забракло б сумління докластися до цього, а вже з таких собі чотирьох «Алегорій любові» Веронезе (5), репродукованих, утім, на окремих аркушах у теці «Шедеври італійського живопису», до обливання не надається жодне-жоднісіньке полотно, — або ж мені залишається інший спосіб, тобто я мушу знайти залу, де між одним шедевром та іншим якраз така відстань, яку я зможу подолати між першою атакою й моментом, коли мене скрутить охоронець або хтось із відвідувачів, що перебуватимуть поруч, хоча радше охоронець, оскільки відвідувачі нечасто відкривають у собі геройську жилку; між однією атакою та іншою спливає занадто мало часу, щоби вони встигли уявити себе самих на фотографіях у газетах і теленовинах, натомість це досить довгий час, щоб вони визнали нападника божевільним, бо визнавати когось божевільним більшості людей вдається за мить, по суті, мало що більшості людей вдається так швидко, як визнавати когось божевільним, а тому вони прибирають позу й міну зайця на прицілі рушниці, прибирають позу й міну людини, яка насправді прагне врятувати безцінний шедевр мистецтва, кидатися, бігти, скручувати, рятувати загальну спадщину, але неспроможні, оскільки якраз у цей момент із невідомих причин перетворюються на зайців.

 

1. Ян Вермер, Вермер Делфтський (1632–1675) — нідерландський художник, майстер побутового живопису та жанрового портрета. Один з найвідоміших живописців «Золотого століття» голландського мистецтва. (Тут і далі прим. пер.)

2.  Франс Галс старший (нід. Frans Hals; між 1580–1585 роками — 26 серпня 1666) — один із найвидатніших нідерландських живописців голландського мистецтва.

3.  Вітторе Карпаччо (1455(65)–1526) — художник зламу XV–XVI століть епохи раннього Відродження, представник Венеціанської школи живопису.

4.  Андреа Мантенья (бл. 1431–1506) — італійський художник і гравер епохи раннього Відродження.
 
5.  Паоло Веронезе (справжнє ім’я Паоло Кальярі) (1528–1588) — італійський художник епохи пізнього Ренесансу, представник Венеціанської школи.
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

14 thoughts on “Історія, розказана вустами художника, для закоханих у мистецтво: уривок з роману «Кривоклят»

    Залишити відповідь