Друга «дитина» Гузель Яхіної: рецензія на книгу «Дети мои»

Хвалити чи гудити авторку — Гузель Яхіну — за її новий роман, кожен вирішить сам. Але прочитати – варто.


Перша книга стала бестселером


У 2015 році Гузель Яхіна дебютувала з романом «Зулейха открывает глаза». Книга, яку авторка спочатку задумувала, як сценарій, стала бестселером. Твір переклали на 30 мов світу (2017 року – українською, видавництво BookChef), наступного року за мотивами твору вийде серіал. Яхіну назвали найяскравішою дебютанткою найновішої історії російської літератури.

Після такого грандіозного (без перебільшень) старту братись за написання другого роману важко і… страшно. Втім, декілька місяців тому з’явився новий роман Гузель Яхіної «Дети мои».

Відгуки критиків та читачів розділились. Хтось хвалив і казав, що цей роман сподобався більше. Хтось так і не зрозумів своїх переживань. А комусь відверто хотілось втопити Яхіну у тій самій Волзі, яку вона так часто згадує у своєму творі. Хвалити чи топити, розберуться літературні критики. А тим, хто любить гарні книги, раджу прочитати.

Скажу чесно, трохи боялась братися за другу книгу Гузель – її «Зулейха» неймовірно сподобалась, тому не хотілося розчаруватись.


Про що книга


«Дети мои» – у чомусь схожий на перший роман авторки, але, все ж, кардинально інший. Так, мова письменниці така ж смачна й густа, як мед, – щоправда, інколи занадто густа й «красивість» відволікає від сюжету, часом навіть дратує, але, все ж, мереживо зі слів Гузель виплітає неймовірно майстерно.

За основу роману вона знову бере історію життя однієї людини на тлі історичних подій. Тут – історія російського німця, вчителя у колонії Гнаденталь Якоба Баха, основні події життя якого розгортаються у 1920-1930 роки на Поволжі (взагалі роман охоплює період з 1916 по 194о-і роки). Йому тридцять два, він самотній чоловік, який щоранку встає вдосвіта, лежить «под стеганой периной утиного пуха, слушая мир», і кожен його день нічим не відрізняється від іншого. Сумне життя, неяскраве…

Та одного дня приходить незнайомець з дурною зовнішністю й залишає лист, в якому Якоба запрошує Удо Грімм. Чоловік живе на хуторі, на березі Волги, до його будинку можна дістатись тільки човном. Живе разом з 17-річною донькою Кларою та старезною нянькою Тільдою. Доньку свою хоче видати заміж десь у Німеччині, але вважає її неймовірно дурною. Тому просить Якоба навчити Клару гарно говорити, аби вміла підтримати мову серед знаних людей і не зганьбила батька.

Пізніше у житті Якоба Баха буде й кохання, і народження дитини, і втрата мови, і написання казок за стакан молока, і багато щемливих сторінок життя, які не придумає гарний сценарист, – тільки сама доля. Насправді історія російського німця – одна з мільйонів. Засудили ні за що, дали п’ятнадцять років таборів, загинув під час обвалу шахти.

Таких історій багато у кожній пострадянській країні. «Дети мои» дозволяє не забути їх, зробити висновки, краще вивчати уроки історії,  аби не ставати на граблі знову і знову…

deti-moi2


Післясмак


Гузель Яхіна і цього разу викликає захват своїм серйозним підходом до збору інформації: працювала в письменницькій резиденції LCB, збирала інформацію в німецьких архівах, читала спогади російських німців (зокрема Анни Янке, які опубліковані 1937 року).

«Дети мои» дозволяють дізнатись, як жили німці у дореволюційній Росії та у складі Німецької республіки вже радянської країни, яких звичаїв дотримувались, що їли у ті часі (між іншим, досить цікаво), як зимували, у що вдягались, як пережили встановлення радянської диктатури.

Авторці вдалось передати дух, особливості та складності того часу. Розповісти не дуже популярні історії з життя Леніна, Сталіна, Гітлера. І розповісти так, що після прочитаного тобі хочеться відкласти книгу й піти вимити руки, – гидко… А після історій, які пов’язані з голодом на Поволжі, – заплакати.

«…по волжскому льду потянулись дети. Маленькие старческие лица; затылки – шелудивые собачьи шкурки; руки – костлявые птичьи лапки. За один день Бах похоронил трех таких. Решил, что больше на берег не пойдет, – наблюдать с обрыва Год Мертвых Детей сил не было».

«Дети мои» – роман про швидкоплинність життя, про те, як час, в якому ти живеш, може перевірити на міцність, зламати, вбити. Про те, що у долі інколи страшне почуття гумору…


Зоя Нікітюк
Вважаю, що читати потрібно, шоб мозги не засохли. Саме з такою метою створила групу у фейсбук «Шоб мозги не засохли», проводжу зустрічі книгоманів і веду програму з однойменною назвою на РадіоМ. А ще моєї любові до книг вистачило, аби написати власну :)

282 thoughts on “Друга «дитина» Гузель Яхіної: рецензія на книгу «Дети мои»

    Залишити відповідь