Про Одесу, Юрія Яновського, море та кіно – у прозовому дебюті від директора Національного цетру Олександра Довженка – Йвана Козленка. Роман “Танжер” щойно вийшов у видавництві Комора.
Несподівана пропозиція від незнайомця – знятися в експериментальному кіно – стає для богемного молодого одесита Ореста не стартом кар’єри, як він міг сподіватися, а початком химерних стосунків, у яких сплітаються історії персонажів майбутнього фільму, їхніх прототипів і самих акторів. Простір, у якому розвивається сюжет, так само крихкий і мозаїчний, а проте, схоже, це і є Одеса з одним «с» – та інша Одеса, без накинутої їй радянською та пост-радянською поп-культурою машкари вічного дотепника-блазня й хвацького бандюка. Місто прекрасної голизни пляжів, млості барів і клубів, карнавального нуртування Сьомого кілометра, місто Довженка і Яновського, української революції та свободи, місто кохання і творчості, що не знають меж.
“…Це – з післямови автора, Івана Козленка, до роману “Танжер”, який от-от вийде друком у “Коморі”, – роману, може, найбільш “одеського” з усього, написаного про це місто за останні півстоліття. Юрій Яновський у цьому виданні не тільки інтертекстуальний “співавтор” (і один з персонажів) Козленкового “міста-тексту”, а й прямий, буквальний: його (а також Миколи Бажана і Георгія Островського) спогади про Одесу 1920-х і тодішній “Голлівуд на Чорному морі” вміщено в додатках до роману.
Чи знаємо ми таку Одесу? Чи впізнають її самі одесити, замотеличені всім, що на них звалилося за останні кільканадцять років?..
(Там ще купа цікавезних фоток у тексті – від міських кадрів революційного 1918 р. до кадрів із забутих фільмів “одеського Голлівуду” доби Великого Німого.)
І все це пора пригадувати – збирати докупи, прокидаючись із важкого сну.”, – Оксана Забужко на Facebook.
Уривок з роману
Славко вже чекав на нього. Вони привіталися й зайшли до супермаркету. Славко став біля стелажів зі спиртними напоями.
— О Боже! — простогнав Орест. — Знов пити!
— А що ти думав, любий друже!? Пий, поки п’ється! — Славко взяв з полиці пляшку з портвейном.
— Що це? — спитав Орест.
— Наш вічний «Букет Молдавії». Ти хочеш щось інше?
— Це залежить від того, куди ми підемо.
— Куди б не пішли… Але я пропоную дах Гаєвського.
— О! Слушна пропозиція. Але тоді треба чогось шляхетнішого.
Орест схопив пляшку білого мартіні:
— Оце воно!
— Понтуєшся? — наїжачився Славко.
— Та ладно, я пригощаю.
Вони вийшли з магазину, перетнули трамвайну колію й пішли бруком. Аптекою Гаєвського звали всю велетенську еклектичну п’ятиповерхову споруду на розі Дерибасівської — колишній будинок Лібмана (1). Його ріг прикрашав багатоярусний круглий балкон-ризаліт, що проходив крізь усі поверхи й нагорі увінчувався банькою зі шпилем. Такий собі велетенський кам’яний шприц. Однак потрапити на дах можна було лише через сусідній аварійний будинок Руссова (2), з якого вже виселили майже всіх пожильців. Зелена, вражаюче помпезна арочна кам’яниця потроху сповзала під землю — у катакомби. Порожні перекошені шибки тужливо дивилися на сквер.
Хлопці ввійшли до парадного. Тхнуло сечею й порохом. Величні мармурові сходи серпантином злітали вгору. Старезний ліфт із дротовою шахтою, здавалося, ніколи не працював.
Орест натиснув кнопку й навіть злякався, зачувши посеред загуслої тиші скрегіт сталевих канатів. В ліфті світилась єдина лампа. Всередині цього дому-примари в серці міста де-не-де з румовища виринали старезні предмети інтер’єру: умивальники з бронзовими бокатими кранами, ручки дверей, керамічні цоколі. Будівля наче на них і трималася.
Ліфт доїхав до четвертого поверху. Звідти треба було підніматися пішки. Славко зазирнув в одну з покинутих квартир і пошепки покликав Ореста. На паркетній підлозі лежав керамічний рукомийник старого, чи не дореволюційного, зразка. Навколо — покинуті меблі та їхні деталі, кахлі з витисненими прізвищами приватних виробників і роком виробництва.
Кілька досі заселених квартир довелося обминати навшпиньки, аби не привертати до себе уваги. Останнє коло сходинок було литим, із кованим поруччям.
Хлопці нарешті дісталися верхнього прольоту й увійшли через дірку на горище. Тут їх зустріла непроглядна темрява. Славко ввімкнув ліхтарик на телефоні. Навіть цього вбогого світла вистачило, щоб збагнути масштаб будівлі. Велетенська баня, якою увінчувався будинок, утворювала здоровенну залу з кількома колонами, що підтримували дах. Тут було вогко, під ногами скрипів пісок і запилена скловата.
— Да тут можна було б зробити суперовий ресторан! — прошепотів Орест.
Він підтягнувся і першим видерся в отвір, який колись, певно, був джерелом світла, тоді допоміг Славкові. Похилий шиферний дах над самим карнизом увінчувався балюстрадою та межував із півметровим залізним настилом, котрим дощова вода стікала у ринви. Ним хлопці пройшли далі, перетнули парапет, що витинався між двох будівель, і ступили на плаский дах будинку Лібмана. Він завершувався химерною ліпною огорожею. Що три метри на ній розташовувались великі кам’яні вази (частина з них похило нависала над вулицею, деякі, втім, уже попадали вниз), а посередині над обома фасадами будинку розмістилися скульптурні композиції в людський зріст.
Орест відкрив пляшку вермуту. Він на мить закляк, вдивляючись у дивовижну панораму центру міста, що лежала перед очима. Дерибасівська палала яскравим світлом; Пасаж, Горсад, купол Оперного театру, а за цією пишнотою — клаптик заснулого моря. Люди-мурахи топтали асфальт між різнокольоровими квадратами автомобільних дашків. Тут, на даху, ще було видно рожеві памеги над обрієм, розкидані рвучким вечірнім вітром. На вулицях, однак, уже перемогла тепла рахманна ніч, розіллята в неоні.
Орест притулився до скульптури жінки-менади, що сиділа поряд із виструнченою на повен зріст подругою й замріяно вдивлялась у місто. Обидві були в хвилястих хітонах, класичні профілі доповнювали античні зачіски з прибраним назад волоссям. Та, що сиділа, мала невеличкі коси, вплетені в зачіску. Її волосся ніби трималося за дерев’яну палю антени, немилосердно прибиту до потилиці. Орест звернувся до неї:
— Мартіні, пані Юлю?! Розумію, що вам не можна пити, ви на роботі, тож підставляйте носик… — він цокнувся пляшкою об ніс холодної жінки.
Раптом ніс статуї відколовся від кам’яного обличчя й полетів додолу. Було чути, як він гупнувся на щось металеве.
Славко здригнувся.
— Ти чо? Зараз попалять! — зашипів він. — Нащо члєновредітєльствуєш? Баришні собі сидять цнотливо, а ти лізеш.
Він видер в Ореста пляшку і приклався до неї сам.
Хлопці сіли на теплий шифер далі від скульптур і споглядали місто вбогих дахів і чарівних фасадів.
— Якщо вірити Буніну, — зненацька мовив Славко, — цей будинок був одним із найвідоміших у місті: тут щодня бухав Купрін, а навесні селилися зграї шпаків…
— Не бачу зв’язку, — позіхнув Орест, — бухають тут і досі, а про шпаків не знаю.
— Певно, вони літали сюди лише до революції.
Славко почухав потилицю.
— А відтак їх розстріляли, як китайських горобців. Чи як аґентів буржуазної культури. Втім, це одне й те саме. І з’їли під час голоду. Тож не лишилося жодного шляхетного птаха, який би пам’ятав маршрут через Одесу.
— Ти це серйозно?
— Авжеж, — спокійно продовжував Славко. — Шпаки тоді обсідали всю будівлю, благо тут до хєра ліпнини, і будинок ставав чорним рухливим проваллям, ніби на нього напнули вороне шовкове запинало.
Орест пригадав гламурну фотографію Ля Шапеля — пересічний американський двоповерховий котедж, уособлення американської мрії, його було обгорнуто лискучим рожевим шовком.
— Отже, шпаки — ознака російського міфу міста, — озвався він.
— Не зовсім так, — одразу заперечив Славко, — тутешній російський імперський міф ніколи не був однорідним. У ньому було багато рівнів. Кожен із них легітимізувався через літературу. Але одного разу все змішалося, а коли стало на свої місця, виявилося, що матеріалу для тривання деяких частин цього міфу вже нема.
— І коли ж? — зацікавлено підхопив Орест. — Коли пересічні жителі міста заговорили голосніше за видатних? Ще вчора вони схилялися перед Уточкіним, творили собі кумирів, а сьогодні вже самі воліли бути кумирами. Таке не стається за мить!
Славко замислено набурмосився, ковтнув із пляшки вермуту і передав її Орестові.
— Ну, думаю, це відбулося не одразу, — повільно почав він, на ходу міркуючи над відповіддю. — Але почалось десь у вісімнадцятому році. Тоді саме почався тривалий період багатовладдя, і на поверхню вперше вигулькнула українська складова одеського егалітарного міфу. Але дуже швидко український міф актуалізувався й на інших щаблях. Хоч і не надовго. Проте і російський «високий» міф доживав останні дні. Вони обидва ґрунтувалися на одному матеріалі, їх навіть формували люди, котрі добре знали одне одного, хоча й тісно між собою не спілкувалися.
Та згодом новонароджений український міф помер, а російський у його «бабелівській» редакції всмоктався в химерне тіло міфа-покруча, який, втім, дивним чином став нащадком їх обох…
Славко рвучко загасив сигарету, ніби ставлячи жирну крапку на обох міфах-небожах. Він явно був задоволений власною схемою.
— Ну, як тобі така концепція?
— Годиться, — махнув рукою Орест. — Але я думаю, що тоді померло принаймні ще кілька міфів, які не можна означити за допомогою ієрархічних маркерів — «високий» чи «низький». У тому й річ, що міф має тотальну природу. І багатоміф’я промовисто натякає на множинність світів, що паралельно існували в одному часі. Наприклад, єврейський романтичний бандитський міф, одеський інтернаціональний міф громадянської війни та його відгалуження — міф білоемігрантської Одеси… Та бозна-скільки ще міфів…
Орест раптом збагнув щось засадниче. Він нарешті чітко сформулював свою думку. Жива історія міста відразу стала виразною — вона виструнчилась у довершену схему, в замкнутий мікрокосм людських життів. У його уяві постав пантеон визначних особистостей: посеред Куликового поля — величний меморіал останнім пасіонаріям степу, замиреним каменем, — Григор’єв, Тютюнник, Липа, Гришин-Алмазов, Котовський, Яхонтов, злютовані ненавистю в один разючий зліпок. Ореста приголомшило це видіння втрати та здобуття.
Зависла довга мовчанка, крізь яку проривалося гудіння машин, перегук сирен і сигналів, відлуння музики. Орест нарешті відірвав погляд від світного звучання міста і допитливо подивився на Славка.
— У нашій державі все не так. Це якась безвихідь. Немає єдиного джерела, з якого б живилася культура. Немає спільного міфу. Навіть спільного ґрунту.
Він нервово закурив.
— Візьми, наприклад, нас із тобою. По-людськи, ми мали б жити у своїй культурі змалку, просякати нею, а не здобувати її, чи то пак, «віднаходити». Вона мала би бути тлом, на якому все увиразнюється, а не суттю. Матерією, а не спочилою духовністю. Просто матеріалом. Мала би бути нашим одвічним внутрішнім, і тому навіть до кінця не зрефлексованим, складником. Адже природно — виростати з культури, а не вростати в неї.
— О-о-о, чого захотів, — глумливо протяг Славко. — Ось причина всіх твоїх терзань: ностальгія за корінням. Це справді цікаве, але риторичне питання: чи можна прищепити стовбуру коріння? Не думаю, що це ефективно, але, зрештою, ми весь час саме цим займаємось. Бо культура, запрограмована на виживання, гине в мирних умовах. Вона захлинається собою. Надолужно захлинається. Традиція приречена, усе питання в тому, як зробити її смерть природною. На жаль, її у нас канонізують. Тож у гру вступають штучно культивовані, чи то пак, «натуралізовані» українці. Так було завжди: культурну спадковість у нас кілька разів уривали, і все доводилося робити з нуля.
Славко розстелив позаду себе сорочку й ліг на теплий шифер.
— Конкретно нам не пощастило двічі, — продовжував він, — спершу ми мусимо вростати в українську традицію, яка майже вимерла, задля того, аби заперечити її й прискорити її конання. Отже, ми приречені проживати не власні життя, а реалізовувати місію. Наша культура краде у нас свободу.
Орест задумливо провів пляшкою по ребристому шиферу, видобуваючи з нього ритмічний звук.
— Ну, припустімо, це завдання будь-якої культури, — відказав він. — Але наша перевага в тому, що ми отримуємо можливість будувати власну свободу не лише всередині певної культури, а також ззовні. Оскільки ми не можемо беззастережно заперечувати її, руйнувати, — бо це прирівнюють до святотатства ті, хто до неї належить, — нам лишається покидати її. Тому багато хто ще довго буде відмовлятися від неї на користь інших культур, що дають більшу свободу, в яких руйнація — лише одна з програм нормального культурного розвитку.
Я маю на увазі таких, як ми з тобою, — для котрих українська культура не органічна, тих, для кого вона здобуток, а не сировина. Переходові покоління.
— Слухай! Це чьос, — Славко підвівся на ліктях. — Чому ти завжди шукаєш собі союзників? Їх не буде. Може, ми тут у виграші, адже споглядаємо цю культуру ще й збоку, тож можемо, так би мовити, корегувати курс…
Орест іронічно подивився на нього:
— Ти серйозно так гадаєш? Це наївно: тут ми останні в черзі. Усі ласі до цього: малороси, ура-патріоти, рустикальщики, ну і ціла шерега інших збоченців…
Хвилинним важким передзвоном дзиґарі на башті собору почали вибивати час. Славко схопився й розгублено сів біля балюстради.
— О Боже! Хуячить! — скрикнув він.
Ним аж пересмикнуло, обличчя скривилося в зморшкувату маску.
— Бляха, шо за гидке калатання!
— Оце тобі духовність як матерія. Як замовляли! — зареготав Орест.
— Цікаво, скільки на цьому соборі відмили грошей наші серафічні матушки й ангелічні батюшки?
— А Бог їх знає, — відмахнувся Орест.
— Отож бо: божіскі люде.
Орест примружив очі.
— Цікаво, чи завжди сакральні споруди зводили покидьки?
— Ти шо, гоніш? — Славко вдавано збурився. — А як же Мазепа?!
Хлопці голосно зареготали. Передзвін нарешті вщух, і їхній сміх розлився вечірнім небом.
1 – Збудований коштом кондитера Лібмана в 1888 році на Соборній площі навпроти Дерибасівської прибутковий будинок, на першому поверсі якого розміщувалась оспівана в літературних творах Алєксандра Купріна та Івана Буніна кав’ярня. Нині в приватній власності. Доведений власником до аварійного стану.
2 – Псевдобароковий прибутковий будинок, збудований поруч із будинком Лібмана в 1900 році, в якому відтоді розташовувалась найвідоміша в Одесі «Аптека Гаєвського та Поповського». Після виселення пожильців та двох підпалів, будинок майже повністю зруйновано, вціліла лише частина фасадних стін.
Читати: Усі найкращі новинки Книжкового Арсеналу на Yakaboo
Читати: Must read травня у ритмі Книжкового Арсеналу: 20 книжок на автограф
Читати: Париж — не Вільно. Уривок з роману Яцека Денеля “Матінка Макрина”
8 thoughts on “Голлівуд на Чорному морі. Роман “Танжер” від Йвана Козленка”