Ганна Улюра: «Глибоке повільне читання – стан зміненої свідомості»

Нещодавно у видавництві ArtHuss вийшла книга Ганни Улюри «365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини». Це 365 захопливих новел про 365 захопливих книжок, що охоплюють різні континенти, історичні періоди та теми. Yakaboo поговорив з авторкою цієї збірки — про професію критика, книги про АТО, якість українських перекладів та, звісно, про саму книгу.

Про автора

Ганна Улюра народилася 1977 року. Закінчила Миколаївський педагогічний інститут, по тому була аспірантура Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. І наступні півтора десятка років працювала як професійний літературознавець. Досліджувала сучасну прозу і жіночу літературу, захистила кандидатську дисертацію, написала три наукові монографії.

Згодом зосередилася на літературній критиці. Щороку виходять її 40 – 50 оглядів і рецензій на новинки української та перекладної прози, на «гарячі» поетичні книжки – українські і перекладні. Активно співпрацює як літературний критик з порталами «Збруч», «Лівий берег», «ЛітАкцент», «Літцентр» та ін. Укладачка книжок Андрія Бондаря і Юрія Іздрика. Популярна колумністка газети «День». «365» – перший нон-фікшн авторки, в якому легко поєднуються жива інтонація і академічна точність.

Скільки книг на місяць ви читаєте?

Більше тридцяти. Але це питання злегка підступне. Швидкість читання і обдумування прочитаного – суто індивідуальна опція. Ті, хто читає повільно, люблять так зверхньо кинути апарте: «Що можна зрозуміти, ковтаючи книжки одна за одною? Поверховий люд!». Варто зазначити, у відповідь мій нарід їх нечасто обзиває тугодумами.

Насправді це просто професійна навичка, я її виробляла десятиліттями. Більше того: читаю одночасно кілька книжок, це дає перспективу для інтерпретації. Інколи і несподівано одна книжка стає ключем для іншої.

Знаєте, як професор Ксав’є вдягає свій шолом і загоряються вогники на карті – опа, а от і мутанти. От так і з одночасно читаними книжками, загоряються різні вогники, які раптом стають системою відбору.

І ні, у мене є таке-сяке життя й окрім читання (часто питають таке, тому відповідаю наввипередки).

Коли читати книги — це професія, на них не з’являється алергії?

У випадку алергії на книжки шукаєш іншу професію. Казуси профнепридатності серед професійний читачів трапляються, як і в інших сферах. Читання узалежнює, це знають запійні читачі.

По-хорошому, глибоке повільне близьке читання – стан зміненої свідомості. Але коли читаєш професійно, то книжки не просто сприймаєш, а аналізуєш нон-стоп. Не тільки книжки, зрештою. Будь-який текст. Це чітка профдеформація.

У всіх ситуаціях бачиш механізми, прийоми і логіку подій, всіх людей «читаєш» як персонажів і дієвих осіб, визначаєш, в якому жанрі ти зараз дієш.

Втім, працюючи з книжками, у прочитане ти уже не занурюєшся з головою, емоційний контакт природно ослаблений. Сил бо забракне серцем шарпатися на кожне речення. До речі, тому перехід, скажімо, з літературознавства як наукових практик до літературної критики дається нелегко. В рецензіях має бути присутня твоя емоція, чиста бажано. І їй не місце в науці.

Так що техніки читання для різних «літературних» професій теж треба актуалізувати інакші. Я ніколи не зможу читати як редактор чи як піарник, чи як читає письменник або видавець. Мені цього і не треба.  

Ваша книга називається «365: Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини» — а чи теоретично можливо прочитати їх всі за рік? І чи обов’язково їх читати саме в цьому порядку?

Практично їх можна прочитати за три місяці, я це зробила. Але прибріхую: переважно я їх перечитувала, а не читала, а це різні процедури все таки. Деякі з них просто добре пам’ятала з попереднього читацького життя.

Назва іронічна, помітили? Це не список рекомендованої літератури на рік; тобто, це не фото ландшафту, а карта місцевості, так би мовити.

О, знаю! В ідеалі за рік можна прочитати «365»! Мені цього було б наразі досить. А якщо серйозно, то ні, не можна ті всі книжки за рік прочитати. За один день ні одна людина на цій планеті не прочитає «Людину без властивостей» чи «У пошуках утраченого часу» чи «Золоте руно» чи «Ґендзі моноґатарі» (в ній 54 зошитів якщо що, хоч в перекладі є тільки перші кілька томів).

Порядок книжок в «365» цілком довільний і рендомний (знову брешу, бо не завжди рендомний: остання книжка підбиралася ретельно, і ще є штук тридцять внутрішніх рим між сусідніми книжками, буде настрій – пошукайте).

Нічого випадковішого за абетку я не придумала, тому список книжок в «365» поданий за абеткою. А щоб ще більше підкреслити випадковість книжок і щоб не складалося враження, що «365» — це рейтинг (прости господи), то за алфавітом згруповані назви книжок, а не ім’я авторів. Мені важать книжки, а не ті, хто їх написав. Це колекція така, «365», де обручка не менш важлива за лялькового поні – всі ці речі пам’ятні комусь.

Чи можна справляти враження культурної людини, не читаючи книг, чи це обов’язкова опція?

Маю глибоке переконання, яке у назві «365» відбилося: бути культурною людиною неможливо, хіба що справляти таке враження. Це природний механізм самозахисту особистості, не бути, якщо зможеш, культурним.

Культура –  система, яка нас обмежує повсякчасно у всіх галузях нашого життя. Природно, будучи голодним, відібрати у іншого їжу. Ми цього не робимо, ми культурні. Або задоволені, або культурні – без варіантів.

Ми читаємо для того, зокрема, аби вчитися переживати досвід, нам безпосередньо не доступний. Аби розуміти інших людей і через те краще розуміти себе. Але будемо чесні, наш досвід все одно нам ближчий і цінніший. Яка різниця, хто убив старого Карамазова, якщо тобі зрадив твій бойфренд? Кому болить роз’ятрена душа Антигони, коли у тебе болить голова? Але читання – ідеальний тренажер співчуття. От навіть не знаю, яку частину слова співчуття наголосити тут – спів– чи –чуття, «разом» чи «відчувати».

Які книги українських видавництв з тих, що вийшли протягом останнього року, ви вважаєте такими, які обов’язково варто прочитати?

Питання про останній рік мене заскочило, таких книжок за рік набереться кількадесят, наша розмова ризикує сильно затягнутися. Давайте поговоримо про останні пару місяців може, га?

Не можна пропустити роман Міленко Єрґовича «Іншалла, Мадонно, іншалла» в перекладі Катерини Калитко, це треба читати. «Середня стать» Джеффрі Євгенідіса в перекладі Анни Вовченко, таки справді Великий роман. Треба читати мемуари Марини Абрамович «Пройти крізь стіни» в перекладі Олександра Михеда, якщо знаєшся на сучасному мистецтві, а ще більше – якщо ніц в ньому не розумієш. Не можна пройти повз «Топографії пам’яті» Мартіна Поллака в перекладі Христини Назаркевич, Поллака не раджу в принципі ігнорувати, це — людина-глиба. Абсолютно чиста і атмосферна книжка – «Дитя землі» Сйона в перекладі Віталія Кривоноса, ісландська психологічна проза.

Цієї весни-літа неймовірну кількість доброї поезії видали. От просто бачите поетичну книжку, видану 2018-го, беріть і сміливо читайте: Луцишина, Поваляєва, Калитко, Бєляков, Херсонський, Полежака, Хаддад і так далі.

З укрпрозою щось без приємний несподіванок, але назву одну книжку – роман Олени Захарченко «Третя кабінка – Лос-Анжелес». Це роман-сімейна історія, дві родини. Одна полтавська, одна волинська. Друга світова, повоєнні совєти. Цікаво.

А, ще таке! Я вчасно цю книжку не прочитала, бо писала «365»,  а вона якраз цієї зимою вийшла. Але дійшли до неї руки. І це була радість. «Mox nox» Тані Малярчук, повість для підлітків, але дорослим там є чим пожитися, повірте. Смішно і елегантно. Про постапокаліпсис та складні духовні пошуки кажанів-вегентаріанців.     

Провокативне питання: навіщо читати критику та рецензії, якщо можна витратити цей час на читання книг?

Це питання – між улюблений формат прикликання додаткової сивини на голови літкритиків. Раз на пару місяців у ФБ виникає чергова бесіда на підвищених тонах, чому нема критики і критиків і що ми ті, які є, всі робимо, якщо не пишемо кожен по сто аналітичних рецензій на рік про новоспечені шедеври сучукрліту. І паралельно раз на пару місяців редактори культурних порталів пояснюють: літературна критика ніколи не збере потрібної для монетарізації кількості переглядів, її читач – «поштучний».

Нащо читати критику? Бо вам це цікаво. Або не цікаво. Літературна критика в ідеалі – це те, що читаємо після книжки. Не рекомендація до читання, а поштовх до перечитування.

Обговорювати прочитане – природна частина процесу читання. Є таке золоте правило літкритики: ніколи в статтях не звертайтеся прямо до свого читача. Я його весь час порушую. Мені цікава розмова про книжки. Я подаю в рецензіях свою візію, інтерпретацію певного тексту, і хочу почути щось навзаєм, чого не бачу в книжці.

Критика дає підстави створити спільність з таким-саме-як-ти читачем. Навіть на ті десять-двадцять хвилин, поки хтось читає твою рецензію. Немає нічого нуднішого за розмови з автором про його книжку (повірте!). А от розмова двох читачів буває такою захопливою, що ах. Правду кажу, я була розлучилася через різні потрактування «Аліси в Країні Див» (ну, зокрема через це).

Чи покращилась якість перекладів на українську останніми роками? І чому до перекладів так багато питань — це тому, що праця перекладачів оцінюється низько, чи просто ще не з’явилась достатня кількість професійних перекладачів, бо книговидання не так давно стало повноцінним бізнесом?

Критика перекладу і літературна критика про перекладні книжки – докорінно різна вправа (от не забувати б про це самопризначеним критикам перекладів). Я не є фахівцем в першій галузі, і цього ніколи не роблю. А от писати про перекладені книжки, прочитавши попередньо оригінал (ну, в ідеалі, звісно) – це насолода мало з чим порівняна. Не відмовляюся від насолод.

У мене є улюблені українські перекладачі, роботі яких я довіряю і щиро нею тішуся, і уважно за нею слідкую. Їх немало насправді, людей двадцять п’ять, певно.

Скажімо-от, українські переклади з балканських і скандинавських літератур мене роблять щасливою жінкою.

А поетичні переклади! Знаєте ту серію перекладної поезії, яку випускає тернопільській «Крок»? Неймовірна робота, завжди «в яблучко».

Сучасна перекладена література (про класику окрема розмова) має витримувати якраз ці два навантаження. Бути сучасною, тобто подавати погляд на події саме сучасника, навіть якщо ідеться про історичний твір. І перекладеною – достатньо інакшою, щоб бути цікавою, але не настільки чужою, щоб шокувати. Таких книжок із року в рік у нас все більше, і це радує мене як читачку.

А от щодо умов роботи українських перекладачів, то спитайте це у них. Думаю, вони охоче, але навряд радісно, все самі розкажуть.

Є зрозуміла тенденція останніх років — видавати книги про АТО. Як ви оцінюєте якість цих книг? Можливо, має пройти певний час, щоб автори повною мірою переосмислили, що відбувається і почали писати про це більш глибоко? Чи не заважають авторам емоції, бо це надто свіжа рана, щоб спробувати відсторонитись і написати про війну глибше? Чи потрібно взагалі зараз писати книги про війну?

Ви в своїй питаннях так відчайдушно намагаєтеся підказати мені правильну відповідь, що мені стає незручно. Боюся, щодо корпусу літератури про нашу війну немає правильних відповідей – однозначних і остаточних. Щороку виходить кілька десяток книжок про війну на сході. Різні – художня і нехудожня проза, поезія. Різні – високопрофесійні і щира беззастережна графоманія. Різні – кон’юнктурні і глибо відрефлексований власний досвід.

Поезія зробила щось неймовірне чи не від самого початку війни (звертаю увагу на антологію «Листи з України» за редакцією Григорія Семенчука, куди увійшли поезії початку 2014-го). Поезія у нас завжди була сильною, але по правді ніхто не очікував, що її арсенал дозволить говорити так потужно на такі складні теми. Неймовірні впливи Целана, до речі. Вірші, написані після поезії. Так, виявилося, можна писати і про нашу війну. Щороку маємо поетичні книжки, близькі до ідеальних, як «Життя Марії» Жадана, наприклад, чи цьогорічні «Після Криму» Поваляєвої. Правда, найпошліші і найбездарніші поезії зараз теж пишуть про війну, «крові серця», знаєте, для доброї поезії недостатньо.

Для мене найкраща нині книжка про війну – це есеїстика «Точка нуль» Артема Чеха. Ті, хто поверталися звідтам, мені розказували: «Ти не розумієш! Там стільки любові!». От до цієї книжки не розуміла. А в ній – якесь чисте концентроване агапе.

Щодо художньої прози, то все теж по-різному. «Мовою бога» Стяжкіної, «Довгі часи» Рафеєнко, «Укри» Жолдака, «Інтернат» Жадана – етапні твори, то зрозуміло і очевидно. З новенького — «За спиною» Гаськи Шиян – такий несподіваний і пекучий роман про війну-в-тилу, навіть так: війну-в-тілі (книжка злегка затримується з виходом, але от-от буде, як свідчать препрезентації).

Треба дистанція, щоб з’явився «наш Ремарк»? І так, і ні. Війна в прозі осмислюється з чотирьох позицій – Учасник, Сучасник, Нащадок, Свідок. Ясно що з цих позицій пишуться різні твори, і іде мова про різні дистанції. Мені цікаво суто літературна штука одна. Кожен пише воєнну прозу, орієнтуючись на ті зразки, які йому ближчі. Хтось актуалізує радянську «лейтенантську прозу», хто Юнґера, хтось прозу «втраченого покоління», хтось балканську повоєнну літературу, хтось пішов шукати придатної художньої мови в бойовому фентезі. Оголюються методи, очевиднішими стають ресурси. Суто з погляду на літпроцес, дуже цікаво. Суто з людського погляду боляче: бо маємо такий привід для появи доброї літератури, що краще б не треба.      

Чи порадили б ви молодим людям, які люблять книги, стати критиками? Чи це наразі невдячна професія?

Порадила б знайти нормальну роботу. Професія літературного критика насправді складна. І термін повнокровного життя в цій професії – від сили років п’ять, вигорання настає дуже швидко, це питання обмеженого психологічного ресурсу. Це якщо не вважати критику за хобі чи розвагу, а системно і послідовно в ній працювати. Так що «золотий парашут» готуйте заздалегідь. І знаєте, умовою для роботи літературного критика не має бути любов до книжок. Не треба любити книжки, треба їх розуміти.     

[irp posts=”28629″ name=”10 несподіваних фактів про Оксану Забужко “]

[irp posts=”28686″ name=”Про що поговорити за вечерею з Лесем Подерв’янським”]