Неволя буває різною — сірі, беземоційні, тяжкі та нецікаві будні теж можна вважати позбавленням свободи, коли життєві обставини накладають на нас обмеження. «Ейлін» (Віват, 2018, пер. Ірина Савюк) розповідає якраз про такий вид ув’язнення у власному світі. Наші оглядачки вирішили перевірити, чи є в цій нетиповій різдвяній історії промінчик надії на краще.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Не те щоб я була фанаткою фрік-шоу, але коли чую про якусь книжку, що вона дивна, мені страшенно хочеться з нею познайомитися. «Ейлін» називають романом, не схожим на жоден інший. А ще він увійшов до Короткого списку Букерівської премії. Здається, вдосталь причин, аби прочитати цю книжку.
Юлія Дутка: Словосполучення “психологічна драма” вабить мене так само, як “деруни зі сметанкою”, тобто дуже-дуже. До «Ейлін» я придивлялась ще з 2017 (вона вже більше року в оригіналі лежить в моєму рідері), тому появі українського перекладу зраділа і одразу взялась за читання.
Що вийде з лялечки: метелик чи хрущ?
Віта: Це історія про те, як туго сповита в павутину комплексів лялечка зробить зусилля, аби перетворитися на вільного і красивого метелика. Втім, перетвореної Ейлін ми не побачимо. Лише будемо чути її голос, голос оповідачки, яка з висоти прожитих літ відверто і безжально відкриватиме істину про себе-24-річну. Дівчину, яка живе з батьком-пияком у занедбаному домі, носить одяг покійної матері, тішить себе вермутом і шоколадними м’ятними цукерками, працює у в’язниці для неповнолітніх хлопчиків, мріє про міцні обійми красунчика-наглядача, але відчуває відразу до свого тіла і до своєї можливої сексуальності. Вона знає, що рано чи пізно має покинути цей дім і це місто, аби вижити. Але ніяк не може наважитися на рішучий крок.
Читаючи роман, я все міркувала, що ж стане каталізатором втечі? Чергова божевільна витівка п’яного батька? Проблеми на роботі? Зустріч з Ребеккою – ідеальною ілюстрацією того, якою може бути жінка, яким може бути життя? Чи якась темна таємниця, яка змусить Ейлін бігти якнайдалі – щоб її не знайшли і не зловили?
А як ти сприйняла цей роман, Юлю?
Юля: Спочатку в мене промайнула думка: “О, ще одна книжка про знедолених на Різдво”, які завжди закінчуються безмежним щастям. Але «Ейлін» на пробу виявилась глибшою і трагічнішою. Поки як читач намагалась вирішити, подобається мені головна героїня чи ні, вона засипала мене випадковими фактами зі свого життя – деякі викликали розуміння, інші – здивування, але було досить і тих, що огиду. Ейлін робила так, як їй простіше. Вона – яскравий (хоча радше тьмяний) приклад того, як зона комфорту висотує і залишає з людини лише оболонку.
Зусилля, щоб раз і назавжди змінити все, – скільки їх треба докласти і чи зважиться героїня, яка, на перший погляд, геть не зацікавлена у тому, що полишити рідний дім, який давно перетворився на неохайну стайню, та батька, який звик дивитись на світ крізь денце пляшки. Смуток і якась безвихідь у країні можливостей для юнки, розказана жінкою на схилі літ. Та доросла Ейлін досягла того, що хотіла, і повертається до себе молодої з поблажливістю сивої мудрості, бо молоде було дурне. Та, здається, це саме те, що треба читати у той час, коли розумієш, що більше так не можна.
«Відчуваєш грандіозну зарозумілість, коли в руках є пістолет, це правда. Я використаю пістолет, щоб очистити собі шлях на свободу, думала я, цілячись вранці в невидимі перешкоди. Зі здивуванням пригадую, як легко та штукенція наповнила мене впевненістю і, здавалося, відкрила світ можливостей»
Якось не вджінглбелило, або Гірше Різдво, ніж у Скруджа
Юля: Це, мабуть, найдивніша передріздвяна історія, яка мені траплялась. Жодного тобі духу Різдва, дивовиж, вогників, Санти, тільки вкрадена з вертепу блискуча шмата і звична сірість рутини темної зими, яку розбавляє новоприбула красуня, занадто яскрава та гламурна для підліткової в’язниці. Сюжет, який, здається, нікуди не веде, раптом круто повертає і означує сенс попередніх двох сотень сторінок психологічних метань героїні. Але, зважаючи на її нерішучість, не знаю, чи можна і варто їй вірити…
Мені не вдасться коротко охарактеризувати емоції, які збурила “Ейлін”. З одного боку, вона зачепила низку дражливих тем (останнім часом серед букерівців це якось модно), про які треба говорити, щоб позбутись страху сказати та вирішити проблему, з іншого – залишилась все ж невиразною і радше схематичною, ніж повноцінною розповіддю, яку хочеться одразу випити до дна. З “Ейлін” я довго ходила околяса, періодично відкладала і розчиняла її серед короткої прози та легшого чтива. Розумію, розповідь на таку тему не могла бути легкою, але… Віто, як читалось тобі?
Віта: Дуже легко – оповідь затягувала, хоча й не в надто приємну, але цілісну атмосферу цієї книжки. Особливо – коли я відпустила свої очікування і змирилася з тим, що оповідь спрямована не зовні, а всередину, а дія розвивається, умовно кажучи, не вперед, а вглиб. Все глибше занурюватися у світ Ейлін – химерний, відразливий і водночас вразливий – було цікаво. Це той вид цікавості, який відчуваєш, залипнувши у чергове фрік-шоу нашого телебачення – огидно, але відірватися не можеш. І це спаплюжене Різдво без жодного натяку на магію, і ці руїни замість затишного сімейного гніздечка, і це саморуйнівне ставлення до власного тіла – усі ці речі, які настільки відрізняються від “ідеальної” картинки, нав’язаної нам масовою культурою, що їх розглядати і страшно, і захопливо водночас.
Разом з тим мені ця книжка видалася дуже медитативною. Дизайн обкладинки вдало ілюструє цей стан, в якому живе героїня – занурення у себе, заціпеніння, коли розумієш, що треба щось міняти, але не можеш поворухнути й пальцем, стоїш, заплющивши очі, і слухаєш, як довкола тебе хлюпочуть темні води твого життя.
Who's your Daddy?
Віта: Хоч Ейлін, її химери і її внутрішні демони й стоять у центрі оповіді, але роман не тільки про це. Він про те, як батьки іноді калічать своїх дітей і до чого це призводить. Головна героїня працює у закладі, повному неповнолітніх злочинців – іноді підлітків, але часом і зовсім дітей, які вчинили справді страшні речі. Але на прикладі однієї історії ми дізнаємося, що не все з цими хлопчиками так просто. Іноді справжні злочинці – батьки, ті, хто довели чи допустили до трагедії.
Крім того, важливо пам’ятати, що події роману відбуваються у 60-ті роки, коли жінки ще занадто сильно залежали від чоловіків, їхнього схвалення, їхньої прихильності. Ейлін – слухняна донька, чи, радше, служниця-доглядальниця, таки повстає проти свого батька (і ми можемо тільки здогадуватися, скільки внутрішніх сил їй довелося зібрати). Але заперечити те, що каже чоловік, вдається не всім жінкам. І це теж іноді закінчується дуже сумно для всіх.
Юля: Про що «Ейлін»? Про дорослішання і формування жіночності? Про сирітство? Про тих, хто не може дати собі ради? Про недосконалість виправної системи? Чи про наругу над дитинством та тими, хто не може себе захистити? “Ейлін” однозначно про біль і трагедію змарнованого життя, яке з дня на день не тішить. Цю книжку я читала у дещо складний період тотального розчарування, і в чомусь вона була суголосною з моїми переживаннями. І в кращих традиціях “Гаррі Поттера” (найкраща книжка для терапії) переконала, що все не так погано.
«Я не вірю, що ми робимо те, чого робити не хочемо. Хіба до скроні приставлять пістолет. І навіть тоді у кожного є вибір. І взагалі, ніхто не визнає, що хоче бути поганим, робити погане. Людям просто подобається сором. Ця країна на цьому зав’язана, якщо хочеш знати мою думку»
Пряма мова
“Доросла жінка як койот – їй багато не треба. Чоловіки більше схожі на домашніх котів. Залиште їх самих надовго, і вони помруть від туги. За довгі роки я навчилася любити чоловіків за цю слабкість. Я намагалась поважати їх як людей із почуттями, котрі вагаються і залишаються прекрасними. Я вислуховувала, втішпла, витирала сльози”.
“Зустріч з Ребеккою була схожа на навчання танцювати. Це було наче закохатися вперше. Я завжди чекала, що моє майбутнє зійде на мене лавиною слави, і тепер я відчула, що так і є. Для цього потрібна була лише Ребекка”.
“Скажу вам чесно, що з цього дня я нічого не боюсь більше, ніж копа, що стукає в мої двері”.
“Трохи розкажу про ці будинки. Оті досконалі чепурні будинки в колоніальному стилі, які я проминала, проїжджаючи через весь Х-віль, є масками смерті нормальних людей. Жодна людина насправді не є настільки упорядкованою, настільки досконалою. Якщо ви маєте такий будинок, то це більше свідчить, що з вами щось не так, ніж будь-яке старезне звалище. Ті люди з досконалими оселями просто одержимі смертю. Будинок, що так добре зведений, умебльований вишуканими якісними меблями, прикрашений зі смаком, де все на своєму місці, стає живою могилою. У направду зайнятих людей будинки брудні”.
Що вийде з лялечки: метелик чи хрущ?
Юля: Тим, хто не боїться читацьких експериментів.
Віта: І тим, кому внутрішній світ героїв цікавіший, ніж те, що відбувається у зовнішньому світі.
Кому не читати
Віта: Якщо любите швидкий розвиток подій, багато діалогів і змін – оберіть краще іншу книжку.
Юля: Тим, хто прагне стовідсотково зрозумілого сюжету.
Схожі книги
Юля: Ще одну букерівку – «Гаряче молоко» Дебори Леві.
Віта: За настроєм, певними темами і образом головної героїні «Ейлін» мені дещо нагадала «Піаністку» Ельфріди Єлінек. А ще в цьому романі дуже негламурно і небогемно зображено проблему алкоголізму – так само, як у «Дівчині у потягу» Поли Гокінз.
13 thoughts on “Як отримати внутрішню свободу: #ДвіДумки про «Ейлін»”