Фото: Ната Коваль, з офіційної сторінки kmbs на Facebook.
Під час міні-фестивалю Дні есеїстики в Києві-2019 за ініціативи PEN Ukraine and Kyiv-Mohyla Business School відбулися лекції про мистецтво написання есеїв. Блог Yakaboo старанно все законспектував — тож для початку пропонуємо прочитати першу лекцію циклу, яку представив відомий український письменник, есеїст, лауреат премії Книга року ВВС-2019 в номінації «Есеїстика» Тарас Прохасько.
Передовсім хотів би сказати таку річ: з часом з’явилося дуже багато підрозділів, підвидів есеїв, які сплелися з іншими підвидами іншої прози чи нон-фікшн, і, справді, для літературознавця, науковця і для людей, які визначають переможця (йдеться про Капітулу Премії імені Юрія Шевельова — прим.ред.), дуже важливо зважати на це. Але я прихильником того, що не варто, особливо тим, хто пише есеї, передовсім ставити перед собою завдання [визначити], що є есеєм, а що не є. Тому що практика класифікації для практичного автора не мала б мати аж такої ваги.
Есеїстика є дуже пов’язаною з персональною фізіологією, персональним світосприйняттям, тому що найбільшою її цінністю є, власне, не так особливі й авторські інтонації, як погляд і сприйняття світу.
Сенс есеїстики я би сформулював так: дослідження світу через самого себе, через власну суб’єктність. Цим есеїстика відрізняється від інших жанрів, навіть від репортажу, памфлету, публіцистики, дослідження (з того, що ми називаємо дисертацією). Есеїстика є неможливою без врахування мого способу бачення, моєї думки, тому есеїстика, позбавлена суб’єктивності, перестає нею бути. В есеїстичному тексті є важливим не “так є”, а “так мені здається, я так побачив” — як кажуть німці, meiner Meinung nach, тобто “на мою думку”. І в цьому є та абсолютна правда есею, яка не може підважити об’єктивної картини світу. Якщо я собі думаю про щось, що воно є так, якщо це моє дослідження і воно пропущене через мене, — то це, власне, і є уже есеєм. Від цього почалася есеїстика Монтеня, який першим перетворив самого себе на поле дослідження — почав досліджувати не тільки те, що з ним відбулося, а й те, як він це відчуває. При будь-якому написанні есе важливим є спостереження за ходом власної думки. Красою, сюжетом і конструкцією (конструктивним началом) есею є не тільки предмет дослідження, про який ми розповідаємо і який зображаємо — вся фабула полягає у ході нашої думки, і її потрібно зберегти й зафіксувати. Якщо по-вуличному, то есей подібний на роботу детектива, тому що це є те дослідження, яке починається з питання, з чогось невідомого. Це звіт самому собі про те, як працювала думка, пошук, враження й асоціації в цьому ланцюжку якогось певного дослідження.
Я взагалі вважаю, що у світі все пов’язане зі всім, і кожна точка пов’язана з якоюсь іншою точкою. І якщо говорити дуже образно, туманно, есеїстика — це спосіб знаходження зв’язку між двома (трьома, чотирма) речами. Хай цей шлях і багатоходовий, багатоступеневий, але есей — це дослідження, а не ствердження чогось, що є очевидним наперед. Це ніби робота електрика, коли шукаємо переходи, підстанції, акумулятори, треба розібратися, де є обрив, яка є його причина.
Есей передбачає і не затаювання свого шляху, а навпаки — як робив Шерлок Голмс, коли розказував Ватсону, про що він думав, як дослідження йшло.
Я зловживаю частими згадками про одного професора криміналістики з Чернівців, який розробив теорію свідка. Вона полягає в такому: якщо стався якийсь випадок і є певна кількість людей, які його бачили з різних точок (навіть якщо вони йшли поруч), то коли цих свідків швидко розвести, щоб вони не розмовляли перед цим, кожен із них говорить щось інше. Власне, есеїст і є тим свідком, який за чимось спостерігає і щось бачить, але виходить в цих свідченнях з власного досвіду і способу мислення.
Ми є всі, як певне дерево. І якщо пагін має кілька років, а сам стоїть на системі — на дереві, якому може бути вже і сто років, то все одно цей пагін і цей стовбур є одним організмом, однією думкою. Так само і шлях кожного з нас є таким, що ми набираємо цих міліметрів, сантиметрів того, що відбувається, і воно не пропадає. Кожен наш досвід залишається разом з нами. Минуле зробило нас таким, якими ми є; сюди, в цей момент нас звели дуже різні дороги. Цінність роботи есеїста полягає в тому, щоб не відсікати свого стовбура в момент, коли пишеш. Всі знання, асоціації, спогади — знані і незнані… Ти перетворюєш себе на цю лабораторію дослідження свідомості. Головне — історія думки.
Одним з перших таких есеїв в новій, сучасній українській літературі, було есе Соломії Паличко про вуса і бороду в українській літературі (йдеться про «Роздуми про вуса, навіяні одним оповіданням Олекси Стороженка» — прим. ред.). Ті вуса і бороди щось означали, і у світі, в якому все пов’язано, борода і вуса Черемшини відрізняються від бороди й вус Коцюбинського.
Наша з братом вчителька з музики мала гарний спосіб стимуляції домашніх репетицій гри на фортепіано. Вона казала так: береш пачку сірників висипаєш з одного боку фортепіано, граєш етюд, перекладаєш один сірник на другий бік, і так далі. Я їй казав, що ми переклали досить багато, але насправді ми не перекладали нічого, і грали дуже мало. Вона була впевнена, що ми просто тупі — працьовиті, але тупі. Бо якщо відіграти 20 чи 30 разів, вже було б краще. А ось в есеях якраз не важливе ось це вироблення, кількість праці, тут важливо лише не пропустити кожної детальки, яка би приводила ближче до того, що ти хочеш сказати.
Як казав мій вуйко про мене — я щось сьогодні буду розказувати про травми дитячі (сміється) — коли дізнався, що я щось там написав: «Аби ж ти знав, мудрий пише те, що знає, а дурний пише все, що знає. Так от, ти пишеш все, що знаєш». Тобто, він якраз заперечував мої погляди на мистецтво. Я перестав з ним спілкуватися теж на такому “есеїстичному” моменті, коли я повернувся з армії. У нас виникла розмова, я почав говорити щось конкретне з чим стикався на службі, а вуйко сказав: “Ну що ти говориш дурниці! Такого бути не може. Я знаю, бо я читав газети”. Так я зрозумів, що він — найневдячніший читач есеїв. Будьте готові завжди до таких, які в есеї шукають корисний матеріал чи якусь правду. Натомість есей цінний лише однією з граней чогось.
Я вважаю, що мистецтво і література є практикою відсікання. Кожен літературний твір є конструктом, і нам потрібні певні “сірники”, які потрібно складати у певному ладі. Есеїстика теж є відсіканням, бо неможливо розповісти про все. Та разом з тим, есеїстика є втягуванням того, що в інших жанрах може не підходити. В есеях можна покладатися на будь-які свої асоціації, знання, аби лиш зробити можна було з цього історію думки, історію певної думки. Навіть якщо у творі є якісь вигадані особи чи речі, але щодо них була якась думка, то вони теж мають право бути в есеї. Есей — не документ; це вільний жанр. Є гріхи вчинені, а є помислені; і ось есей є якраз помисленими.
З власного досвіду хочу сказати дві речі. По-перше, я зловживаю схематичністю в есеях, тому що я не пишу есеї з власної насолоди чи тоді, коли можу, — я пишу тоді, коли не можу взагалі. Може, одне-два великі есе я писав більше часу, а так схематичність дозволяє мені за один присіст написати все, я не розтягую ці есеї на довший час проживання з ними, я не маю часу на довге включення. Тому есе є цікавим для мене і як документ того, що робиться спонтанно. Це як відкрити кран на годину і подивитися, що з нього натече. Буває, що потім думаю, що добре було би вставити десь у тексті щось, що зробило б його точнішим, але я вже не можу це виправити. Нема того аргументу — то й нема, це нічого б не змінило, тому що це не є абсолютна правда про світ, це — правда світу в моєму розумінні. В есеях до цього треба ставитися зі сміливістю, не приховувати своїх поглядів, знань, розумінь і знати, що не все має значення. Можна написати есей “Найкращі книжки, які мені довелося прочитати за останній рік”, а можна й “Найкращі книжки, які я не зміг прочитати за останній рік” чи “Найкращі книжки, які я й не збирався прочитати за останній рік”, або “Найкращі книжки, які я взагалі не зустрів в цьому році” чи про те, що не було нічого вартого читати, а якби й було, то все одно не читав би, бо немає часу. Тобто, якщо керуватися історією думки, то з цього всього можна зробити прекрасну річ.
Роман прийшов на зміну епосу, розповіді й слуханню, і він його витіснив, перебив. Він є конструкцією, виробом індустріальної епохи; в ньому вже йдеться про клітку, а не про кота.
Та мене приваблюють слова Вальтера Беньяміна, який казав, що з часом, коли буде поширення товарів, все буде поставлено на конвеєр, виникне потреба і тяга до епосу, щоб говорити, мінятися, розказувати неорганізовані, непобудовані розповіді.
Есеїстика vs дописи в соцмережах — думка навздогін від Тараса Прохаська
Мені здається, що дописи в соцмережах, — це певний зародок, клітини, з яких може бути щось подібне на есеїстику. Поки що те, що я бачив, мені видалося надто гучним; есей має бути більше пригляданням і прислуханням, він не є таким впевненим. Есеїстика не повинна боятися заперечення. Есей — це камертон, він викликає у читача асоціацію з собою. У доброму есеї закладені такі речі, які піднімають власні спогади, відчуття, воно потребує більшої уважності. Головною вадою ж наразі є швидкість.
Та в будь-якому випадку, соцмережі є втягуванням людей у письмову творчість, і з цього може бути як щось небезпечне й погане, а може й навпаки.
Для есеїстики зараз добрий час, є більше що досліджувати. Єдине, що цей темп не дозволяє людям зупинятися на есеях. І серйозні есеї часто не є безпосередньо прив’язані до того, що сталося от сьогодні, вже. І це є однією з найбільших проблем, коли плутають есеїстику з аналізом чи з публіцистикою фейсбучною, коли є швидка реакція на те, що сталося. В есеї також дуже важливий структуралізм, для нього важливіше показати способи кріплення, ніж усі розмаїті можливості всього, що з цього можна зліпити. У фейсбуці ж швидка реакція від цього дослідження, консервації відволікають. Люди трохи довші есеї не читають — часто ставлять позначку “Подобається” не читаючи. Через подробленість джерел і фрагментарність інформаційної реальності стало тяжче читачам “хапати” кілька ниток у тексті. Я все зауважую, коли з’являються люди, яких вразив один абзац, одна думка чи речення, і з’являється обговорення тексту на основі того, що встиг вихопити. Якщо я кажу щось одне, а потім через 15 хвилин тексту пояснюю, чому я це сказав, то дуже часто не дочікуються тих 15 хвилин. Читати карту стало людям важко.
1 493 thoughts on “Знайомство з есеїстикою. Конспект лекції Тараса Прохаська «Есей: спроба деконструкції»”