Мати – один із найдавніших архетипів світової культури й найбільш поширених мистецьких образів. Кожному поколінню, естетиці й точці на карті світу є що сказати – і хочеться говорити – про матір, є як її зобразити та проаналізувати саме уявлення про материнство. Хоч присутня, а хоч відсутня – мати є неминуче значущою для кожного індивіда. Проте далеко не завжди це елегійна Мадонна чи героїня народних пісень, що «рушник вишиваний на щастя дала».
Що більше розвивалась психоаналітична наука, що частіше в ній поставали теми сепарації, авторитету та потреби його символічного (чи й реального) подолання, то більш ставало очевидно: реальна материнська роль аж занадто часто розходиться з сакралізованим, осяйним образом життєдайної ніжної берегині. З’ясувалося, що мати як одна з «підвалин» світу дитини, яка з перших днів користується її цілковитою довірою, може травмувати чи екстраполювати власні травми на залежну від неї маленьку людину. А якщо ця людина – ще й теж дівчинка, тобто, хоче того чи ні, успадковує від матері весь досвід уявлення про жіночість, буття жінкою?
Література другої половини ХХ – початку ХХІ століття чи не вперше заговорила про підводні камені й приховані загрози материнства (причому як у бік дитини, так і матері). Токсичні й співзалежні стосунки, відпрацьовування нереалізованих амбіцій, розчарування життям та агресія – це тільки верхівка айсберга того образу материнсько-дочірніх взаємин, який маємо зараз. І ця добірка сюжетів останніх десятиліть із різних країн світу – ще один доказ того, що материнство має безліч облич, проявів і образів, які не надто увінчаєш німбом і вбереш у рушники.
«Мистецтво з’являється не з таланту, а з примусу» – ніжно, проте наполегливо говорить мати, всесвітньо відома піаністка, своїй семирічній доньці, якій вперше дозволяє сісти за концертний рояль. Дівчинка тремтить від захвату: їй тепер можна грати на справжньому дорослому інструменті! Мати усміхається, вже переносячись подумки в багатотисячні зали, які в майбутньому зачарує майстерна гра її донечки. Ідилічна сцена – проте тільки на перший погляд. Якщо не знати, що дія роману «Світлокопія» відбувається в альтернативному 2000 році, де вже стало можливим клонування людей. І що семирічна Сірі (промовисте ім’я і для нашої реальності, чи не так?) – клон своєї видатної матері Іріс, яка потерпає від розсіяного склерозу й кар’єра якої через це наближається до кінця.
Відчайдушне рішення клонувати себе Іріс прийняла зовсім не з емоційних, а суто з практичних міркувань. Вона хотіла не просто народити дитину, а буквально продовжити власне життя й творчу діяльність після того, як хвороба остаточно здолає «оригінал». Вона вкрай рідко думає про Сірі як про доньку й значно частіше – як про сестру-близнючку, яка не має іншого вибору, окрім як продовжити шлях матері-сестри. Сірі справді виявляє неабиякі здібності до музики і вже в найменшому віці складає пісеньки, які присвячує Іріс. А її улюблена з мамою-сестрою гра – «Яцети-Тицея», де вони уявляють, як міняються тілами й іменами: Іріс-Сірі-Іріс-Сірі й так до нескінченності. І чи варто говорити, що цей зрежисований генетикою майбутнього сюжет просто не міг піти за планом? Сірі, ледь не з самого початку відчуваючи свою буквальну вторинність у порівнянні з «оригіналом»-Іріс, все ж як дитина відчайдушно прагне досягти її любові й схвалення. Проте це можливо лише в одному разі: коли Сірі, створена за образом і подобою Іріс, буквально стане нею.
«Ти моє життя», – часто повторює Іріс своїй доньці-сестрі. «Я твоє життя», – слухняно відгукується дівчинка. Проте після смерті матері, яку остаточно зборола хвороба, Сірі (яка частково є й оповідачкою в романі) почувається спустошеною й розбитою. Вона успадкувала талант матері-«оригіналу» і може стати піаністкою не менш (а, може, і більш) видатною, аніж Іріс – проте їй цього не хочеться й ніколи не хотілося насправді. І саме в цьому моменті закінчується футуристична фантазія про клонування людей і починається значно прозаїчніша й більш знайома нам історія про те, на що здатна піти дитина, аби відчути себе любленою й потрібною – і що іноді це може коштувати самоусвідомлення, самореалізації, а то й життя. Утім, не у випадку Сірі, на щастя. Їй таки вдалося почати жити далі. А от як – дізнавайтеся з роману Шарлотте Кернер.
Єдиний прозовий текст знаної наприкінці 50-х років американської поетки Сильвії Плат, що став за іронією долі й останнім текстом, виданим друком за її життя, без перебільшення, поклав початок висвітленню в американській літературі теми депресії та психічних розладів «на жіночому боці». З’явившись у час, коли депресію навіть у Штатах хоч і визнали хворобою, та ще не вміли до пуття лікувати, цей болісно детальний, яскравий та гучний текст, препаруючи процес згасання психіки, підіймає цілу низку інших, не менш дражливих тем. «Під скляним ковпаком» – історія і про підлітковий максималізм, і про крах амбіцій, і про завищені суспільні очікування від юної дівчини… І так, про стосунки з матір’ю.
Матір головної героїні роману, талановитої студентки Естер Ґрінвуд – спадкоємиця модерністських «нових жінок». Вона виростила доньку самотужки, вклала в неї багато сил та грошей (вони, як прямо видно з тексту, грають далеко не останню роль), тож очікує від своєї одиначки приголомшливих успіхів. І попервах Естер не розчаровує маму: перемога за перемогою в літературних конкурсах, вчителі всі як один нахвалюють старанність та талант учениці, бойфренд – типовий «син маминої подруги», найкращий і найперспективніший хлопець на всю округу… Мати тішиться успіхам доньки, закономірно (як їй здається) сприймаючи їх на власний рахунок, і не помічає, що та ще на етапі піку своєї успішності починає в’янути і втрачати до всього інтерес. І перша серйозна «поразка» Естер – не взяли на письменницьку літню школу! – не в останню чергу тому стає для дівчини аж таким тягарем, що мати явно озвучує: донька не впоралась, не виправдала очікувань.
Спроба самогубства. Лікарня. Відсутність бажання жити. Шокова терапія. Апатія і темрява попереду. Здавалося би, мати, найрідніша людина, мусить бути поруч завжди і за замовчуванням. І вона поруч із Естер – щоб дорікати. Витраченими на лікування коштами, невиправданими очікуваннями, втратою привабливості (дівчина втратила перспективні стосунки та ще й набрала вагу). Мати, як і більшість оточення Естер, не визнає, що депресія є хворобою. Їй просто досадно, що донька, в яку вона стільки вклала, вийшла з ладу і не може виконувати покладених на неї функцій. Материнсько-дочірні стосунки в цьому романі з відкритим фіналом виявляються нічим іншим, як похмурою метафорою неготовності суспільства і до теми депресії, і банально до більш людяного ставлення до людей, поламаних його ж, суспільства, надмірними вимогами.
Строгий вишкіл майбутньої мисткині – тема настільки плідна для розкриття материнсько-дочірніх стосунків, що до неї світова (а надто німецькомовна) література звертається не раз. Вже не в футуристичній фантазії, а в цілком сучасній 1983 року, в якому написана книжка, історії австрійська письменниця, лауреатка Нобелівської премії Ельфріде Єлінек зосереджується теж якраз навколо стосунків матері та дочки. Проте, на відміну від Шарлотте Кернер, більше уваги приділяє не першопричинам, а результату – від чого й історія стає ще моторошнішою.
Життя Еріки Кохут із самого малечку було підпорядковане меті, яку визначила для неї мати: донька має стати, який сюрприз, всесвітньо відомою піаністкою. Ніяк інакше, ні кроку назад. Зайве говорити, що до цього докладаються великі кошти, значні зусилля, але найбільше – система обмежень та заборон, котрі буквально не лишають дівчині простору для інших життєвих активностей, крім навчання. Похвилинно складений графік, чітко визначені фасони одягу, маршрути «дім-консерваторія-дім» і навіть сон – лише в одному ліжку з мамою. Жодних друзів, жодних хлопців – про це мама потурбувалася ще з доньчиного дитинства. Її Еріку ніхто й ніщо, а надто її власні «гріховні» думки, не відволікатимуть від мети.
Такий строгий вишкіл і тотальний контроль дає свої плоди, проте зовсім не такі, яких очікувала мати. Піаністка з Еріки вийшла посередня і все, чого вона зуміла досягти до своїх тридцяти з лишком років – це посада викладачки в консерваторії, де раніше сама навчалась. Але роки заборон на будь-які вияви почуттів чи прояви сексуальності спричинюють те, що фантазії зрілої Еріки – винятково перверсивні: мазохістські, вуаєристські. Коли один із її учнів, Вальтер Клеммер, закохується в Еріку й та відчуває, що теж небайдужа до юнака – жінці просто не стає ресурсу психіки для того, аби ці стосунки були здоровими. Так Еріка несвідомо «карає» себе і за переступ всесильної материнської волі, і за невтілені амбіції – материнські й власні, і за свою асоціальність і нездатність вибудувати комунікацію зі світом. Проте в останньому трагічному акорді ламання свого життя і психіки Еріка тягне за собою ще цілу низку людей. Цей провокативний, згірчений текст Єлінек надзвичайно влучно втілився в екранізації Міхаеля Ганеке 2001 року, хоча цей фільм із тих, які сподобаються далеко не всім.
Сполучені Штати кінця 60-х. В аудиторію медичного університету, в групу, яка всуціль складається з хлопців, раптом заходить дівчина. Дівчину звати Мерилін, її виховувала самотня мати, що молилась на вишиті фіранки й книгу рецептів, і саме тому єдина мрія дівчини – отримати освіту й стати лікаркою. Попри насмішки одногрупників (ач, дівчина – і лікарка!), Мерилін здібна й охоча до навчання, вона схоплює на льоту складні хімічні формули й проковтує величезні тексти зі складною термінологією. Проте одного дня вона до нестями закохується в скромного й непримітного викладача літератури, сина китайських мігрантів Джеймса Лі – і її життя стає саме тим, від чого вона повсякчас тікала: охайний будиночок біля озера, виховання дітей (а їх цілих троє) і так, мамина книга рецептів, яка дуже виручає, коли треба готувати обіди на родину з п’яти людей. Одного-єдиного разу Мерилін робить спробу втечі назад, у свою так і не втілену самореалізацію, проте таки повертається до родини. Та на щастя – чи на жаль – у Мерилін підростають дві доньки, Лідія й Ханна.
Історія родини, де кожен чує лише себе й намагається втілити власні мрії й амбіції коштом інших, виявляється глибоко трагічною для кожного в ній. Тим контрастніше виглядають стосунки матері, яка так і не реалізувала свої амбіції, з обома доньками. Лідія – класична мамина улюблениця, яку Мерилін задаровує книжками про видатних науковиць, суворо перевіряє кожну її контрольну з фізики і в своїх мріях бачить уже її «пані лікаркою», якою так і не побачила саму себе. Наймолодшу, Ханну, вона просто не помічає, кинувши всі сили на старшу – і дівчинка пізнає світ, свою родину, саму себе лишаючись у повному домі людей цілковито наодинці. Чи варто казати, що, засліплена спроектованою на Лідію власною амбіцією, Мерилін не уявляє собі, чим насправді живе її улюблена старша донька, Лідії так і не вистачає снаги бодай раз сказати мамі, що їй зовсім не хочеться бути лікаркою, а всю правду знає лише ніким не почута й непомічена маленька Ханна. Яку її батькам таки вдасться перевідкрити для себе – проте вже буде занадто пізно. Роман Селесте Інґ, будучи великою мірою традиційною для американської літератури сімейною історією, виявляється чи не першим романом, де настільки глибоко аналізується проблема порозуміння в сім’ї через це протиставлення уявного й справжнього, важливого й скороминущого – сказаного і замовчаного, що виявляється найважливішим.
Побачивши в цій добірці історій про травматичні стосунки добрий і життєствердний роман Фредріка Бакмана, ви можете здивуватися. Проте, як не дивно, ця різдвяна казка-квест про родину, близькість та справжню дружбу не була б можливою без історії складних і неоднозначних материнсько-дочірніх стосунків. Тільки тут, як частково і в романі Селесте Інґ, бачимо трьох жінок, поєднаних родинними зв’язками – бабусю, маму та доньку – які в силу обставин фактично «міняються ролями» одна для одної.
Восьмирічна Ельза – дівчинка з аутизмом, якій непросто порозумітися з навколишнім світом. Вона, на відміну від майже всіх попередніх героїнь, народилася в повній сім’ї, та її батьки розлучилися. Тому таку потрібну Ельзі, але вічно стомлену й сердиту маму заміняє дівчинці бабуся. Вона для онуки – справжня супергероїня: з нею можна все, що забороняють батьки, вона весела, по-хорошому божевільна, а ще вона була колись видатною лікаркою, яка врятувала безліч життів. Саме бабуся вперше говорить із Ельзою про невідворотність смерті (що не надто згладжує для вразливої дівчинки біль від втрати, коли помирає сама бабуся) – і гра-квест, яку бабуся підготувала для дівчинки в останні дні свого життя, дозволяє Ельзі чимало дізнатися і про власну родину, і про свою єдину супергероїню, яка в реальному житті не така вже й осяйна і чудова, як думала дівчинка.
З точки зору материнсько-дочірніх стосунків роман «Моя бабуся просить їй вибачити» цікавий тим, що ролі матері й доньки перебирає на себе по черзі кожна з персонажок. Виявляється, що саме тому бабусі було так легко (і так важливо) замінити маму для Ельзи, що для своєї доньки, Ельзиної мами Ульріки, свого часу вона була не такою вже й хорошою мамою і не так вже й багато приділяла їй часу, пропадаючи повсякчас на роботі. Ельза зовсім іншими очима дивиться на власну маму, нарешті розуміючи, чому вона постійно втомлена й дратівлива і в якомусь сенсі стаючи для власної мами «материнською фігурою». Кожна донька тут – трошки мама своєї мами, кожна ділиться з мамою розумінням, теплом і турботою, якої не зазнала від неї як донька. Мабуть, так і має відбуватися здорова, повнокровна материнська взаємодія: всесильні супергероїні теж можуть стомитися, потужні архетипові фігури теж потребують розуміння, а маленькі дівчатка – не такі вже й маленькі.
Утім, як у світовій літературі, так і в житті – буває й інакше. Коли постає питання, за що триматися, коли твій світ зруйновано війною чи життєвими негараздами, коли втрачаєш орієнтири й коли здається, що поруч нема нікого сильного – куди хочеться піти, де заховатися? Персонажки роману Мартини Бунди «Байдужість», сестри Ільда, Ґерта й Труда, протягом усього сюжету роману й перебігу власних доль твердо відповідають: у Дівочу Гору, до самотньої хатини, де на них завжди чекає мати Розеля.
«Байдужість» – це чергова історія про цілих три покоління жінок (бабуся, мати, доньки), зраджених чоловіками чи розчарованих у них і виховані в жіночому колі. Саме це й рятує матір із доньками і в час війни, і ще складнішого повоєння – усвідомлення, що покластися ні на кого, крім самих себе. Тож і гуртуються навколо того єдиного, в чому певні з народження: матері та сестер, які будуть поруч, хай там що. І хай Розеля була суворою, вимогливою й емоційно закритою від доньок матір’ю, яка не раз засуджує і їхні дорослі життєві вибори – їхня любов і відданість їй природні й непорушні. Надто коли сестри дізнаються про те, що мати пережила під час війни й чому забороняла їм навіть торкатися до праски. Дізнаються й беруться допомогти Розелі якщо не залікувати давню рану, то бодай полегшити біль. І, на диво для самої себе, мати потроху відживає, «пробуджуючи», як сама авторка не раз говорить в інтерв’ю, той ресурс чулості й волі до життя, який допомагає вижити й наступним поколінням цієї незвичайної родини.
З такого опису може здатися, що роман Мартини Бунди всуціль життєствердний і позитивний. Проте таким він постає, тільки якщо дивитися на нього з точки зору материнсько-дочірніх взаємин, і саме вони надають сюжету вітальності й надії на краще. Описуючи війну й злиденний повоєнний час у маленькому польському селі, авторка не шкодує деталей, котрі вражають, а часом і шокують. Та й самі сестри й те, як склалися їхні долі, викликають часто доволі неоднозначні почуття. Але поза цим простий і прозорий меседж – про те, що любов і підтримка найрідніших допомагають впоратися з усім – конструюється саме через показ стосунків матері й доньок.
Єдина нехудожня книжка в цій добірці – «книжка-діалог», як характеризує її сама авторка, Людмили Таран – теж напряму звертається до проблематики материнсько-дочірніх взаємин. Проте її «сюжет» вибудовується дещо в інакший спосіб, аніж будь-який із проаналізованих вище. «Яблуня» побудована в форматі реплік-спогадів видатних українських жінок (Оксани Забужко, Богдани Павличко, Мар’яни Савки, Софії Майданської та Наталки Білоцерківець) та їхніх матерів. І показує книжка не так динаміку зміни ставлення матері й доньки одна до одної (що краще видно в художніх текстах), як виважену, відрефлексовану й цілком «дорослу» оцінку – і досвіду взаємодії з матір’ю, і присутності в житті тих чи інших людей, і певного відрізка свого життя загалом.
Всі доньки й матері, які говорять одна про одну в цій книжці – зрілі й успішні жінки. Кожна з них, хай і по-різному, має відчуття якогось завершеного життєвого етапу, пройденого шляху, і це дуже явно відобразилося в тих картинках, які склалися у них під час інтерв’ю з Людмилою Таран. Ці образи матерів в очах доньок і/чи доньок в очах матерів, хай навіть десь і намагаються бути контроверсійними (через очевидну складність життєвого шляху кожної з жінок) – виходять зрештою іконічними, ідеалізованими. Це галерея портретів-присвят із сімейного фотоальбому, підбиття умовних підсумків якогось відрізка життя, проте взаємні впливи матерів і доньок на характери та світосприйняття одна одної доводиться таки збирати й вишукувати, як шматочки пазла, самим читачам.
Героїні книжки не раз із вдячністю зазначали на презентаціях, що Людмила Таран уважно та делікатно поставилась і до їхніх історій, і до відтворення контексту – проте завдяки цьому тексти й вийшли цілком самодостатніми. Тим найбільше й цінна ця книжка, що кожна з історій дуже добре прочитується як «свідчення епохи» й «симптом часу». Але дуже добре відчувається: за цими розказаними історіями ще дуже багато нерозказаного. Можливо, колись.
42 thoughts on “Материнство, що світить, гріє, спопеляє: «доньки-матері» в сучасній світовій літературі”