Дістаємо давні конспекти з Літературного Кураж Базару, щоб у черговий раз поговорити про мистецтво створення текстів, сторітелінг, важливість постійної практики в написанні творів та міфічність поняття “натхнення”. Цього разу — лекція видавця і менеджера культурних проєктів Дмитра Стретовича та письменника і журналіста Марка Лівіна.
Дмитро Стретович // «Пиши сильно: практичні поради і лайфхаки»
Ця лекція — не про те, що тобі диктує муза чи Бог, а ти сідаєш собі і пишеш. Ні, це все, в першу чергу, робота над собою. Можна навчитися всьому. Художники, музиканти — всі мусять вчитися, то чому ж професія письменника не сприймається як така, якій треба вчитися?
Як почати писати:
- Треба починати з детального плану. Ростислав Семків, наприклад, детально розписує розділи, підрозділи та пункти про те, про що він хоче розповісти в кожному пункті підрозділу. У нього може вийти план ледь не на 10 сторінок, але в нього вже структуровано, що писати, і це зручно, бо текст спланований буквально до абзаців. План допоможе не відходити від теми.
- Час і періодичність письма важливі, регулярність тут важлива так само, як і потреба ходити в спортзал. Якщо ми місяць не займалися спортом, а потім пішли, то нам важко. Аналогічно й у письменників — не варто втрачати звичний ритм. Не обов’язково писати прям кожен день, але важлива стала періодичність: як часто ви пишете і скільки ви пишете.
- Прибрати всі зайві чинники. Наприклад, якщо ви вдома не можете писати, бо у вас маленька дитина і ви постійно відволікаєтеся, або ви не можете писати на роботі чи взагалі вам складно писати вдома тощо. Тож найдіть для себе місце сили.
- Страх білого аркуша — тепер це вже, мабуть, страх білого монітора, коли відкриваєш документ, бачиш білий аркуш і не можеш нічого придумати. Хороший прийом наводить Сергій Гаврилов: сідаєш і починаєш просто писати про все, що бачиш. Наприклад, сідаєш перед вікном і пишеш: «Я дивлюся у вікно, там їде машина. Куди вона їде — я не знаю. У мене в голові дурні думки, я не можу сконцентруватися». Банально — це такий собі потік свідомості. Писання будь-чого, насправді, “розкачує” мозок, з’являються нейронні зв’язки, і в якийсь момент ви вже готові писати нормальний впорядкований текст.
- Щоб почати писати — треба почати писати.
Як прокачатися в обраному жанрі:
Вибір жанру, в якому ви працюєте, — одне з найважливіших рішень на початку кар’єри письменника. Щоб обрати свій жанр, треба спробувати себе в різних жанрах, тоді дуже добре зрозуміло, що в тебе виходить.
- Читати найкращі літературні зразки цього жанру. Якщо ми любимо детективи, треба перечитати все вартісне серед детективів; не треба читати все, а читайте хороше, бо інакше ви не будете рости як автор.
- Визначити головні риси обраного жанру і співставити з тим, що ви пишете. Можна залучити для цього бета-рідерів, щоб вони вам підказали. Коли людина обирає книгу, знаючи її жанр, то вона ніби підписує угоду з автором: наприклад, вона бере антиутопію і вже має певну систему очікувань про те, якою має бути антиутопія.
- Дотримуватися канонів жанру, але шукати, чим будете виділятися.
- Поєднувати різні жанри. Умберто Еко поєднував детективи й історичні романи, тож любителі двох жанрів отримали задоволення. Це те нове, чим можна виділятися.
Тема (та ідея):
- Зрозуміла (знайома новизна). Є дослідження, які доводять, що людський мозок сприймає інформацію, якщо в ній було 70% знайомого і не більше 30% чогось нового. Тому й важливо розуміти аудиторію, для якої пишете, усвідомлювати її рівень читацької підготовки.
- Оригінальна (подейкують, що головне правило Голівуду — «дайте мені те саме, але інше»). Тут йдеться про осучаснення старих історій, знайомі розповіді можна інакше розповісти.
- Ціннісна. Ви маєте розуміти, що читач має закінчити ваш текст з певною думкою. Найсильніші тексти нагадують про те, що всі вже давно знають, але в чому варто ще раз впевнитися.
Персонажі:
Навіть якщо добре прописані сюжетні ходи, буває так, що персонажі не дуже реалістичні, ніби “картонні”. Це часто буває тому, що забуваються дрібниці, які стосуються персонажів.
Мова і стиль. Для їх розвитку потрібно:
- Багато писати. Не все, що ви пишете, обов’язково має бути опубліковане і показане. Не всі ж дивляться постійно на ті ж самі тренування спорстменів.
- Робити стилізації під улюблених письменників. Таким чином, починаєш аналізувати, як саме хтось підбирає слова, складає сюжет тощо.
- Перекладати. Літературний переклад — не буквальний, треба включити мозок і зрозуміти, як іншою мовою можна передати сенс.
- Користуватися словником. Мову варто розвивати, працювати над словниковим запасом. Хтось каже, що варто штудіювати словники, а хтось — що можна ходити і записувати за іншими людьми особливі словечки.
- Не вживати слово тільки тому, що це “таке гарне слово”. Вживання кожного слова має бути вмотивоване.
- Дотримуватися жанру, бо стиль також пов’язаний з ним. Кожен жанр передбачає відповідну лексику. Літературний стиль — аналогічний стилю в одязі; бо несмаком, наприклад, буде прийти в діловому костюмі і в спортивних кросівках, так і з мовою твору.
Редагування:
Редагування може виправити все. Є дві школи редагування: європейська і американська. В європейській автор головний, він написав текст, віддав на редагування, і редактор узгоджує, як правило, правки з автором. Така школа практикується в Україні. В американській же школі редактор є на рівні з автором, він має право правити як завгодно і до невпізнаваності переписувати текст.
- Текст має відлежатися. Якщо ви написали текст, ви живете в ньому, і ви не зможете абстрагуватися, тому варто почекати перед редактурою. Як правило, у письменників це буває місяць чи два. Для абстрагування важливо не думати про написаний текст — якщо ви пишете рекламний текст, який треба здати вже завтра, то для абстрагування підійде будь-яка інша робота (напишіть інший текст, сходіть в спортзал тощо), і потім вже можна буде його редагувати.
- Діє правило трьох чернеток. Перша робиться для себе, друга — для критиків, третя — для ненависників. Ви маєте в наступних чернетках забути, що це ваш текст і розкритикувати його, переписати слабкі місця, доколупатися до всіх недоліків.
- Редагування — це не лише коми й букви, а й аналіз композиції, структури, сюжету, трансформації персонажів тощо.
Натхнення
Забийте на це. Сергій Жадан якось розповідав, що теж колись думав, що існує натхнення, та з часом напрацював навичку багато писати в будь-яких умовах (в літаку, в автобусі тощо).
Марк Лівін. Модераторка — Ірина Виговська // Публічна розмова про те, як писати добре
Ірина: Що таке наратив?
Наратив — це спосіб вираження, як ви розповідаєте історію. Бо історія — це просто набір фактів, які ви пов’язуєте одним меседжем і транслюєте через певний наратив. Коли я говорю, наративом виступає настрій, коли пишу — ним є певний стиль.
Те, як людина відчуває і бачить світ, транслюється в текст, і найважче для автора — відсікти зайве і почати бути собою у своїй історії, почати говорити те, що бажаєш. У цьому й починається письменницька криза: усвідомити, як лунає твій голос, як ти “граєш”, як знаходиш свої ноти, як виконуєш цю пісню. Текст — це завжди квінтесенція автора, це спільність його інтелектуальних, емоційних і навіть іноді фізіологічних бажань і потреб.
Ірина: Чому раніше був текст, а тепер більше історія?
Текст — це завжди щось абстрактне, а історія — послідовність фактів, вплетених у певний тематичний сюжет. Все, що ми робимо, — це розповідаємо історії. Якщо ви прислухаєтеся до розмов з іншими людьми, то побачите, що ви не говорите з ними якимись абстрактними поняттями, а загортаєте все це у певний послідовний досвід.
Ірина: Я сьогодні роздумувала про те, що сторітелінгу нас вчать ще з дитинства, коли вчать рахувати. Наприклад, “візьми два яблучка і ще два яблучка, а одне віддай комусь”. Це ж теж історії. Скажи, а де взагалі можна брати історії?
В картинках. Найпростіше і найдоступніше формулювання поняття сторітелінгу вивів австрійський філософ Людвіґ Вітґенштайн. У книзі «Логіко-філософський трактат» він поставив основним питання, як людям вдається ділитися між собою ідеями. В процесі написання книги він знайшов доволі просту відповідь: «Мова запускає в людях картинки об’єктів їхньої реальності». Коли я говорю, то говорю про свій досвід, але ви бачите його своїми картинками й виходячи з того, що ви вже знаєте. Основне завдання в створенні історії — звести точність картинок від того, хто говорить, і від того, хто слухає, до максимальної схожості. Сторітелінг працює так: теза + картинка. Для одного посту в соцмережах це може бути одна теза і одна картинка, для художнього фільму вже, скажімо, одна теза і тридцять картинок, а для роману — одна теза і сто картинок. Ви знаходите узагальнене повідомлення, яке хочете висловити, і конструюючий приклад, який демонструє ваше узагальнене формулювання.
Наприклад, я кажу, що щастя — це свідомий вибір. З цього приводу висловлено багато поверхневих формулювань, тому складно уявити, що я маю на увазі. Але я наведу картинку, скажімо: чоловік крутить педалі в дослідницькому центрі, це лабораторія і до його голови приєднані датчики, які фіксують активність мозку, і з висновку ми розуміємо, що під час фізичного навантаження в нього активізуються ті ділянки мозку, які відповідають за щастя (серотонін і дофамін). Якщо я вам не скажу навіть, що серотонін і дофамін присутні, але в кінці цього кадру на обличчі в чоловіка буде усмішка, ми все одно зрозуміємо, що щастя — свідомий вибір, і вибираючи, наприклад, спорт, ми робимо собі добре.
Ірина: Які історії варті того, щоб їх почули? Або ж як зробити так, щоб якась історія була цінною?
Основна функція історії — впізнавання. Людина може сказати після цієї історії або “Це я, я такий класний, спікер говорить зі сцени про мене, я теж це знаю”, або навпаки — “Ні, в жодному разі я не хочу бути схожим на цю людину”. Впізнавання емоційного досвіду — це основа сторітелінгу. Інформаційний досвід — теж впізнається; якщо нам людина розповідає, як читала «Гаррі Поттера», і ми теж його читали, то відразу наші спогади про це прочитання активізуються. Це все працює через дзеркальні нейрони: коли ви відчуваєте “двіж” в собі з приводу того, що розповідаєте, то ймовірно, що це ж буде відбуватися всередині людей, які мають схожий досвід. Вони відчуватимуть занепокоєння, і це називається тригер. Ви знаходите тригер, який запускає процес взаємодії людини з історією.
Ірина: Давай поговоримо про інсайти.
Наведу спочатку кілька ситуацій:
- Я приходжу додому взимку, роблю собі чай, але згадую про нього тільки коли він вже охолов;
- Три години шукаю, який фільм подивитися, а потім дивлюся той, що вже бачив;
- Мене бісять сусіди, які слухають музику вночі, коли я сплю.
Ці відчуття можливо будуть близькі й вам. Інсайт — це момент впізнавання правди про себе, і треба бути уважним, щоб їх помічати. Інсайти розкидані просто скрізь у нашому житті. Фактично це поняття — з психотерапії; це момент “прозріння” в роботі між психотерапевтом і клієнтом. Скажімо, якась дівчинка не розкривала в собі талант роботи з текстом, вигорала на інших роботах і прийшла з цим запитом до психотерапевта. І тут під час психотерапії вона згадує, що в 10 класі в неї була вчителька, яка її принижувала і висміювала те, як ця дівчинка писала свої тексти, тож будь-яка взаємодія з текстом почала нести в собі небезпеку, страх. Цей момент усвідомлення причини є інсайтом.
Інсайти потрібні, щоб говорити з людьми їхньою мовою. Зараз інсайт використовується і в інших сферах, зокрема в масових комунікаціях, рекламі, маркетингу, медіа, щоб ефективніше комунікувати з аудиторією. Є хороший кейс HBO GO — це додаток, де ти можеш дивитися всі улюблені передачі на своєму девайсі. Щоб промотувати додаток, вони використали ситуацію незручності, коли переглядаєш улюблений серіал із мамою по телевізору, і раптом починається еротична сцена. В медіа інсайт використовується для того, щоб робити потрібний людям контент.
Ірина: Існує така річ, як письменницький талант, чи будь-яка людина може писати?
Я думаю, що є якась вроджена емоційна, когнітивна і сенсорна чутливість до внутрішніх і зовнішніх змін — це я називаю талантом. Те, наскільки добре людина пам’ятає, вміє фокусуватися і глибоко відчуває моменти. Цим талантом володіє велика кількість людей, але не всі мають потрібні інструменти або знаходяться в потрібній миті, щоб почати це висловлювати. Якщо сильно узагальнювати, то талант — в уважності, письменник має бути уважним в усіх сенсах цього слова. Але талант — тільки маленька частинка того, що варто робити, на ньому лиш далеко не заїдеш.
Аудиторія: Чи завжди потрібно натхнення? Чи є певний момент, коли ти відчуваєш, що можеш написати?
Я не вірю в натхнення, я вірю в ресурс: кількість інформації, яку я знайшов, + моя фізична спроможність її опрацювати. Тож моє завдання як автора — це знайти релевантну інформацію, якою я володію, і перетворити її в матеріал. Та важливо розуміти, що інсайт — це така скотина, яка не приходить, коли ви хочете, він дуже залежний від вашого середовища. Тому я завжди тримаю під рукою телефон, щоб встигнути зафіксувати, що я в цей момент відчув. У мене була історія: я проходив повз пекарню на Валах, відчув запах випічки і згадав, як я в Парижі о 5 ранку сидів голодний з багетом на бруківці. І там була дуже кумедна ситуація про те, як в цьому місті не працюють цілодобові магазини. Я забув цю історію, але згадав у той момент, коли відчув запах. Є люди, які вважають це натхненням, але я вважаю це вмінням фокусуватися і знаходити сили, щоб перетворювати інформацію в якийсь досвід у форматі історії.
Аудиторія: Чи варто історії залишати відкритими для інтерпретації, щоб кожен знайшов свій інсайт, чи треба все ж сказати, що з цього отримав ти?
У сценаристів є така узагальнююча теза, яка звучить як: 2+2=?
Вперше я її почув від Ендрю Стентона, сценариста Pixar. Він говорить, що людям треба дати усі компоненти, але дозволити зробити висновок самостійно. Коли ми вирішуємо задачі самостійно, в нас запускається механізм винагороди, внаслідок чого в організмі відбувається викид дофамінів, і ми відчуваємо задоволення. Але якщо є цінний інсайт, в якому ви хочете зафіксувати все, щоб люди зрозуміли це так, як зрозуміли ви, то це звісно потрібно робити, бо це ваша історія, досвід, переживання і ваша цінність.
Ірина: Чи є тексти, які стовідсотково заходять? Може, знаєш теми, які точно влучать?
Є вічні теми і актуальні теми. Вічні — ті, які хвилювали як людей в Давній Греції, так і сучасних, це тема любові, моралі, влади, взаємин між людьми, духовності тощо. Якщо знаходити конкретні історії в цих темах, не потрібні інформаційні приводи, бо вони завжди працюють. Тут питання в тому, щоб це справді було важливо для вас і не стало спекуляцією, бо на вічних темах легко можна “качати трафік”.
І є теми актуальні, які потрібні тут і зараз. На цей момент одна з найбільш актуальних тем — це права людини. Людей дуже хвилює, коли їх не поважають. Ще одна тема — екологія.
Завжди працюватимуть також теми про травматичні персональні досвіди людей, пов’язані з психологією, зі зміною психології, зміною ґендерних та інших ролей. Ці історії потрібно не просто знаходити, а проговорювати, щоб люди, які не знають про ці проблеми, частіше чули про такі хвилювання.
Важливо бачити себе в тому, що ти говориш. Коли ти говориш про інших, ти повинен чути себе, бо це не зовсім чесно, якщо людини немає у висловлених нею переживаннях.
Ірина: Як ти пишеш книжку: є ідея, сюжет, ти все розписав — і пішов писати, чи в ході роботи персонаж починає жити власним життям?
Всередині моєї книги завжди повинно бути сильне емоційне переживання, яке людина зможе відчути на собі. Та мало лише цієї емоції і почуття, вони мають бути підкріплені чимось. Тому, в першу чергу, я знаходжу свій внутрішній емоційний меседж, знаходжу інформацію, через яку його можна передати, і потім найважливіше для мене — зрозуміти героя, який буде транслятором обох цих компонентів. Після того, як я намагаюсь зрозуміти героя, здається, ніби все з ним вже ясно, але коли я сідаю писати, герой починає жити своїм життям, і він змінюється так само, як я змінююся в процесі роботи над текстом. Бо кожного дня в мене з’являються нові переживання, новий досвід, нова інформація, і іноді стає складно завершити історію, бо складно примиритися зі своїм героєм. Якщо герой — живий, він буде робити те, що йому хочеться, тому я зрозумів, що його треба відпустити.
Зверніть увагу, як ви говорите, коли наповнені почуттями: інформація, історія, досвід самі “йдуть” з вас, бо ви знаходитеся в переживанні. Те ж і з героєм — коли входжу в його ситуацію, я йому не нав’язую.
Ірина: Як перевірити, чи історія взагалі “ок”? Як зрозуміти, що форма, в яку вилили інсайт, хороша?
Моя улюблена структура для роботи з історіями:
Що? І що? І що тепер?
Це модернова трансформація куратором TED Крісом Андерсоном ідеї Аристотеля про початок-середину-закінчення. Хороша історія — та, яка йде цілісним шляхом від початку і до закінчення.
Що — який інформаційний привід знаходиться в центрі моєї історії;
І що з того, що я хочу це сказати, чому це важливе для людей;
І що тепер зміниться для людини після прочитання.
Це дуже простий механізм, і проганяючи крізь нього наші емоційні пориви, можна зрозуміти, є історія чи ні. Якщо бракує одного з елементів, на нього треба відповісти. Років 6 тому я написав редактору одного медіа з пропозицією написати статтю, і він запитав мене: “І шо?”. Обертаючись назад, я розумію, що в мене цієї відповіді не було.
Ірина: У мене є спосіб набагато простіший і приземленіший: коли ти вже написав текст, він ок, а потім ти читаєш його вголос кілька разів, і в тих місцях, де ти запнувся, ти це переписуєш.
Є ще одна хороша штука — писати інформацію вручну. У дослідженні Принстонського університету виявилося, що пишучи від руки ми значно краще опрацьовуємо і запам’ятовуємо інформацію, ніж коли друкуємо. Це теж хороша нагода перевірити свою історію, — написати її від руки.
16 thoughts on “Як створити хороший текст: поради від Марка Лівіна і Дмитра Стретовича (конспект з Літературного Кураж Базару)”