Яким було Кирило-Мефодіївське братство — та що якби Тарас Шевченко приїхав до Києва ХХІ століття

«Братство» Олега Криштопи розповідає про четвірку письменників: Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Микола Гулак та Тарас Шевченко. У книзі багато описів саме Києва, яким він був у ті далекі часи. Ми ж вирішили пофантазувати на тему того, а що якби той же Тарас Шевченко прибув у сучасний Київ — і створили його уявну картинку в соцмережах. Тож читайте уривки з книги — та дивіться записи і сторіз сучасного Кобзаря.

У ті роки в Києві на розі Сінної площі і Житомирської вулиці (сьогодні Львівська площа) стояла Стрітенська церква, де зберігався чудотворний образ Божої Матері всіх скорботних. Вважалося, що молитва перед «Скорботною Богородицею» рятувала від душевних або фізичних страждань. Щосуботи перед нею читали акафіст. Багато хто приходив сюди в надії на зцілення. Але серед суботніх міських паломників можна було побачити й чимало дівчат, вдів і відомих міських красунь сумнівної репутації. Вони збиралися тут не для спасіння, а радше навпаки — у пошуках любові. Як відомо, немає пропозиції без попиту, тож сюди поспішали і ті, заради кого виряджалися міські красуні. У народі церкву охрестили «біржею». Бібіков не пропускав жодної суботи. Негласно саме йому належало право «першого поціновувача». Потім йшли вельможі, високі військові і цивільні чини. Внизу ієрархії були студенти та юнкери. Угоди на київській «біржі» зазвичай укладалися тихо і мирно. Кожен знав своє місце. Однак Бібіков вважав, що правила існують для всіх, тільки не для нього. І от минулого, 1846-го, року губернаторові заманулося відбити у студентів дівчину Марію, що згідно з неписаним законом належала їм по праву першовідкриття. Легковажна красуня загордилася увагою Бібікова і перестала навіть відповідати на поклони студентів. Обурені до глибини душі юнаки вирішили провчити Марію. Місцем помсти обрали ту ж Стрітенську церкву. Кожен студент вписав ім’я Марії в подану священикові… поминальну записку. З’явилася вся знать, прийшла Марія, примчав з ад’ютантами Бібіков. Починається нескінченне читання. Після прочитання перших десяти записок всі погляди звернулися до Марії. Бібіков позеленів від злості. Ще кілька записок — і дівчина втратила свідомість, її винесли і поклали в карету. Бібіков почав суворе розслідування — і куди ж тут без таємної поліції, тобто без нього, графа Орлова. Допитали священика, але тільки й дізналися, що скандал влаштували студенти. Конкретних винуватців не виявлено. Всі — отже, ніхто. Бібіков зібрав студентів в актовій залі Київського університету і виголосив знамениту промову про моральність молоді.

«Я люблю штудентів, — говорив стариган-ловелас. — Сам був штудент, я віддав між вас небожа мого. Але я не потерплю, щоб ви дозволяли собі такі витівки, як недавня. Хоча в мене одна рука, але я в ній тримаю три мільйони людей, а вас-то і поготів утримати зумію. Можете водитися з дівками, можете влаштовувати бардак — все це я прощу вам; але Бог вас бережи порушувати дисципліну: першого, хто попадеться, буде негайно вигнано з університету».

Яким було Кирило-Мефодіївське братство — та що якби Тарас Шевченко приїхав до Києва ХХІ століття 0
Яким було Кирило-Мефодіївське братство — та що якби Тарас Шевченко приїхав до Києва ХХІ століття 0

Дніпро навесні того року розлився як ніколи. Опори понтонного моста ледве видно було між хвиль. Тож човни — єдиний спосіб переправитися через широку і могутню річку. Пором з’являється на горизонті десь у районі нинішнього Гідропарку як маленька точка і поволі суне між хвилями. Пасажири мають час досхочу надивитися на київські пагорби, золоті бані Лаври, наговоритися чи подумати про щось своє. Нарешті пліт біля берега. Поромники кидають кодолу, об’якорюють пором. Народ хоче рушати на суходіл. Хтось іде пішки, хтось сідає на бричку, але ж! — поліція і жандарми загородили дорогу, нікого не пускають. Підходять до однієї з бричок і питають у святково вбраного чоловіка:

— Ви Шевченко?

— Він самий.

— Я повинен вас арештувати!

Яким було Кирило-Мефодіївське братство — та що якби Тарас Шевченко приїхав до Києва ХХІ століття 0
Яким було Кирило-Мефодіївське братство — та що якби Тарас Шевченко приїхав до Києва ХХІ століття 0

До Києва Тарас прибув, найімовірніше, наприкінці квітня. Наводницький понтонний міст того року чомусь не проклали — тож в очікуванні поромної переправи на Лівому березі утворилася велетенська черга. Коні, карети, воли і вози, пани, панночки і звичайні селяни — усі змішалися в демократичну купу на галявині навпроти Лаври. Тарас зліз з воза і закохано дивився на правий берег Дніпра. Більшість з тих, хто чекав тоді переправи, навряд чи поділяли Шевченковий захват. Київ у ті часи був невеликим провінційним містечком — тут мешкало від сили п’ятдесят тисяч душ цивільних і 12 тисяч військовиків. Набережної по Дніпру взагалі не було — берег під горами, особливо навесні та восени, був просто непрохідним. Вулиці не освітлювалися, тільки одиниці з них були мощені каменем. Від дерев’яної бруківки відмовилися після великої пожежі 1811-го, тож під час дощів ґрунтові дороги перетворювалися на болото. Але Шевченкові саме це в Києві після Петербурзького каміння якраз найбільше подобалося.

З порома Тарасів возик рушив вгору — до Лаври. Поруч тривало будівництво новопечерського укріплення — цар Микола (пізніше Шевченко прозвав його Гальмом) і тут боявся повстання. У недобудованому Маріїнському палаці працював готель. Шевченко поцікавився ціною — два рублі за ніч. Це було неймовірно дорого. Ймовірно, на такі захмарні ціни впливало те, що Київ уже став великим туристичним центром — за рік сюди приїжджало понад сто тисяч люду (в основному паломників — помолитися в Лаврі, Софії та Михайлівському золотоверхому). Тарас рушив далі — повз Царський сад до Хрещатика. Де-не-де траплялися невеликі крамнички: усього їх було понад чотири сотні, з яких понад 90 — бакалійні. Будинки були переважно дерев’яні: або один, або, щонайбільше, два поверхи, з вишневими садочками у дворах. В одній такій садибі з дерев’яних колод, однак, уже працював театр — десь на тому місці, де сьогодні розташовується Український дім. На початку XIX сторіччя його відкрив міський архітектор Андрій Меленський. На цьому місці треба було обирати, куди рухатися далі — вгору, повз Трьохсвятительську церкву, можна було дістатися Михайлівського золотоверхого і взагалі Старого міста, праворуч вниз, між горами, прорубали Олександрівський (нині Володимирський) узвіз до Подолу, ліворуч тягнувся Хрещатик. Шевченко вирішив податися туди. За кілька сотень метрів відставний капітан Должиков нещодавно відкрив «Аптеку для душі» (кабінет для читання). У доволі просторій кімнаті одразу кілька людей могло зручно розлягтися на канапах, замовити книжку чи газету і, покурюючи люльку або сиґару, читати. Повз Козине болото (майдан Незалежності) Тарас Хрещатиком дістався Бессарабки. Ще кілька років тому це був край міста. Але з початком будівництва Новопечерської фортеці саме сюди почали відселяти тих, кому не пощастило опинитися на шляху укріплень. Тож за Бессарабськими воротами утворилося кілька кварталів так званого Нового поселення. А що нові будинки зводили на шляху до Василькова, то вулицю назвали Великою Васильківською. В інший бік простягався ще геть не забудований бульвар, який пізніше назвуть Бібіковським. На пустирі височів червоний корпус університету. Заклад стрімко розвивався — коли ще минулого року тут вчилося заледве півтори сотні студентів, то тепер уже понад чотириста. Гальмо і тут не забував нагадати про себе — при вході усіх зустрічав гігантський портрет царя, — кільканадцять метрів заввишки…

На Бессарабці теж був готель і значно дешевший, ніж біля Лаври, тож Шевченко вирішив зупинитися саме тут. Закинувши речі в кімнату, він вийшов перекусити. Їжі в тогочасному Києві не бракувало, і була вона недорога. На Володимирській біля університету працювала популярна між студентами їдальня Пілецької. Обід з трьох страв там коштував менше 15 копійок. Врешті, за ці ж гроші можна було купити два кілограми яловичини чи цілу гуску.

Яким було Кирило-Мефодіївське братство — та що якби Тарас Шевченко приїхав до Києва ХХІ століття 0
Яким було Кирило-Мефодіївське братство — та що якби Тарас Шевченко приїхав до Києва ХХІ століття 0

Костомаров так заплутався у брехні власній і тій, що придумав Дубельт, що сам забув, як воно все було насправді. Але давши врешті потрібні свідчення, мав вдосталь часу згадати. А було воно так. Вперше він приїхав до Києва восени 1844-го. Після Харкова Київ йому здався провінцією. Лише на Печерську буяло життя — у фортеці тяглися цілі ряди крамничок, де можна було придбати всяку всячину. Старе місто натомість всіяно некрасивими мазанками, траплялися там і великі пустирі. Порожнечею та відсутністю цивілізації вразив Костомарова і Хрещатик — мовляв, ні крамниць, ні готелів. Більша частина будівель з дерева, бруківки зовсім не було, і в дощі там панував страшний бруд. На відміну від Харкова, вулиці не освітлювалися. Врешті, київський університет був тоді розташований на пустирі, між важкопрохідних горбів та піску. Оглянувши місто і залишившись незадоволеним, Костомаров рушив знайомитися зі своїм куратором Михайлом Юзефовичем. Той прийняв його ласкаво і повідомив, що Миколі Івановичу за кілька днів слід відправлятися в Рівне, де він вчителюватиме в гімназії. Тут же, у Юзефовича познайомився Костомаров з Кулішем, і молоді люди одразу заприятелювали на ґрунті української історії. Від Юзефовича вийшли разом. Куліш, щоб згладити неприємне враження Костомарова про Київ, почав водити його по старовинних пам’ятних місцях і знайомити з цікавими людьми. Всі дні до від’їзду Костомарова в Рівне Куліш був його незмінним супутником.

19 thoughts on “Яким було Кирило-Мефодіївське братство — та що якби Тарас Шевченко приїхав до Києва ХХІ століття

    Залишити відповідь