Антологія українських письменників Донбасу «Порода» — одна із трьох перших книжок видавництва «Легенда».
Упорядники антології — Микита Григоров та Веніамін Білявський, автор передмови — академік Іван Дзюба, редколегія: Андрій Курков, Володимир Рафеєнко, Сергій Жадан. Керівник проекту — Станіслав Федорчук.
В оформленні обкладинки використано картину Петра Антипа «Скіф і амазонка»
Мета цього концептуального видання (окрім суто естетичної) – правдиво показати Донбас як регіон із неперервним українським літературним та культурним процесом. Власне як регіон український за своєю природою. На 384 сторінках тóму – проза, поезія, трохи драматургії. У ньому представлені 62 автори, чия доля була і є пов’язана з Донбасом: старше покоління (починаючи від Василя Стуса та Емми Андієвської) і молодь, класики й перспективні автори. Декого вже немає з нами, дехто живе нині в інших частинах України чи в діаспорі, дехто залишається на Донбасі, частіше по цей, зрідка – по той бік лінії розмежування. Дехто, на жаль, перебуває в неволі в окупантів.
До антології увійшли твори українських письменників кінця ХХ — початку ХХI ст., життя і творчість яких тісно пов’язані з Донбасом. Це автори родом з Донеччини й Луганщини; письменники, що тривалий час жили на Донбасі й віддали йому данину в своїй творчості або своєю творчістю в донецькій землі закорінені; нинішні донеччани, більшість із яких трагічного 2014-го змушена була переселитися до Києва, Харкова, Львова, Івано-Франківська та інших міст України, й лише кілька їх зосталося в Донецьку.
Академік Іван Дзюба в передмові визначає, що метою цієї антології не в останню чергу є прагнення «кинути виклик уявленню про Донеччину (принаймні літературну) як заповідник совєтщини та “совковості”: показати альтернативу, змістову й естетичну, підкреслити її».
Тексти подано в авторській редакції.
Головний редактор «Легенди» Юрій Бедрик розповів про те, чим є антологія «Порода» для видавництва:
«Антологія “Порода” – виняток серед видань “Легенди”. Бо ж “Легенда”, принаймні на цьому етапі, позиціонує себе суто як видавництво прози. А тут і проза, і вірші, і поеми, і уривки драматургії. Власне, ця книжка сягає поза межі нашої концепції, що й логічно, бо ж вона є спільною, двосторонньою ініціативою. З одного боку – ініціативою проекту, який очолює Станіслав Федорчук (назва там досить довга, але я називаю його коротко проектом “Порода”). Із другого – “Легенди”.
Зрештою, це видання – виняток серед наших книжок і в іншому сенсі. Ми – видавництво сучасної літератури, а воно показує літпроцес Донбасу до певної міри в історичному зрізі. Утім, повторю ще одну свою фразу: антологія – завжди виняток. А саме історичний зріз тут важливий, бо читач повинен відчувати: українська література й українська культура існували в цьому краї безперервно. І, до речі, ще один цікавий нюанс, на який здатна відкрити людям очі антологія “Порода”: наша діаспора в країнах Заходу – це не лише Галичина, як багато кому здається. Донбас у ній присутній теж».
Уривок із роману Ірен Роздобудько «Юзовка»
У романі йдеться про Джона Юза, британського гірничого інженера родом із Південного Уельсу, засновника Донецька (Юзівки)
…Посмішка Диявола виникала на небосхилі щовечора після заходу сонця.
Видовище було фантасмагоричним.
На темно-синьому полотні неба розгорялася червона зоря.
Вона здіймалася від землі, ніби край неба занурювався в бак з червоною фарбою. Фарба всотувалася в щільне плетиво небокраю і розтікалася аж до тоненького серпика місяця, кривавила темноту, озорюючи саманові стіни селища штучними пурпурово-золотистими загравами. На Посмішку Диявола хрестився місцевий люд, розуміючи, що саме вона, ця зловісна посмішка, дає йому життя і шкорину хліба. Посмішка завжди супроводжувалася відлунням гупання, ніби глибоко під землею билося серце велетня.
Чи були тут романтики, які бачили в цьому велич чи красу?
Був. Один.
Та й той, навіть, якби вмів писати, не склав би жодного піднесеного рядка, адже міг хіба що так-сяк виписати одне-два речення під резолюціями, котрі засвідчували його титул «Залізного Царя» цих країв.
Але це його аж ніяк не засмучувало.
Навпаки.
Він любив згадувати, як років із сорок тому в рідному Мертір-Тідвілі, сидячи глибоко під землею в очікуванні на вагонетку, навантажену вуглем, уявляв себе підземним царем, а зблиски антрацитових порід — покладами золота, котрими володіє лише він.
Він один.
Десь у бічних ущелинах попискували щурі. Тонкі підошви рваних черевиків всотували холодну багнюку, від якої аж до колін крижаніли ноги. Підсліпуватий каганець бавився грою тіней на уламках породи. Аби не боятися, він уявляв себе володарем цієї темряви, звикав до неї, намагався полюбити і навіть знайти задоволення та вищий сенс у втаємниченому житті підземелля.
Принаймні, коли після зміни вибирався на поверхню, навіть милосердне вечірнє світло призахідного сонця боляче било по очах, а містечковий ґвалт, що линув з домівок і пабів, змушував затуляти вуха руками. Його вабили надра — тишею і величчю.
Він не раз розповідав про це своєму хронікеру Джону Бедлі, попиваючи червоне винце в «Анґлетері», і сміявся, коли той просив дозволу дещо записати в саф’яновий нотатник — «так, для історії».
Важко було уявити цього поважного сивочолого пана в твідовому сурдуті й білій сорочці дев’ятирічним хлопчиськом — «pit-boys».
А якщо б і уявити — то в оточенні бонн і вихователів.
Проте які бонни?!
Він реготав, коли Бедлі розпитував про дитинство.
Над Мертір-Тідвілом і нині стоїть смог від диму промислових труб, а вулиці потопають у пилу, від якого навіть перший сніг робиться чорним.
Пил в’їдається у волосся й вії жінок, у зморшки старих, забивається під нігті. Навіть невинні пупки новонароджених робить чорними, ніби вони вийшли з черева надр.
А кашель!
Фірмовий шахтарський кашель під кожним дахом, покритим червоною черепицею, роздирає містечко зсередини і часом валить з ніг, відбираючи життя й у найміцнішого.
8 thoughts on “Антологія українських письменників Донбасу «Порода». Фрагмент роману Ірен Роздобудько”