Найбільш обговорюваний і продаваний англомовний роман 2013 року, що отримав Пулітцерівську премію за художню книгу, приніс нову хвилю популярності автору «Таємної історії» і «Маленького друга» – американській письменниці Донні Тартт.
Донна Тартт, п’ятдесятирічна уродженка Міссісіпі, нечасто дає інтерв’ю, а романи випускає раз на десятиліття, порівнюючи тривалі періоди написання своїх творів з довгими морськими подорожами або полярними експедиціями. Мініатюрна елегантна брюнетка з проникливим поглядом сіро-зелених очей незаміжня і зберігає подробиці особистого життя в таємниці, – «комусь подобається безлад звичайного сімейного життя, але це мій найгірший кошмар». «Коли я працюю – я щаслива», – заявляє Тартт.
Шанувальники Тартт очікували її третій роман дванадцять років і, схоже, дочекалися шедевра. Роман багато критиків рішуче зараховують до великої літератури; пригодницькій оповіді про життя юнака, одержимого предметом мистецтва, присудили Пулітцерівську премію; «Щегол» сім місяців поспіль займав місце у списку бестселерів за версією The New York Times. Мічіко Какутані, головний книжковий оглядач The New York Times протягом 31 року (сама лауреат Пулітцерівської премії за критичні статті), назвала книгу «чудовим діккенсіанськім романом, який об’єднує в захоплену симфонію всі чудові розповідні таланти Тартт». А за словами Стівена Кінга, одного з найбільш продаваних американських авторів, історія дорослішання і пригод Тео Деккера – це «прекрасно написаний роман, що торкає рівною мірою і розум, і серце».
Ми знайомимося з Тео Деккером, 27-річним американцем, в амстердамському готельному номері у переддень Різдва. Він страждає жорсткою застудливою лихоманкою, здригається від будь-якого шуму і кожного дня тривожно переглядає кримінальну хроніку в місцевих газетах; він, тим часом, не знає ні слова голландською, і, очевидно, близький до розпачу.
Втім, не це є відправною точкою розповіді. Початок історії пов’язаний з давнім терактом в нью-йоркському музеї Metropolitan, де внаслідок вибуху гине мати тринадцятирічного Тео. Хлопчик приходить до тями після вибуху поряд із вмираючим старим, який передає йому золоту каблучку із загадковим напуттям «Блекуелл і Хобарт, подзвони в зелений дзвінок», а також благає врятувати полотно «Щиголь» голландського майстра Карела Фабриціуса, зірване вибухом зі стіни музею. Тео в напівзабутті вибирається із картиною з музею, безнадійно чекає вдома мати, і в одну мить стає сиротою і таємним власником шедевра, розшукуваного Інтерполом.
Починаються сирітські поневіряння хлопчика, який так і не зумів оговтатися від смерті матері. Спочатку він живе в багатій родині шкільного друга Енді в розкішній квартирі на Парк-авеню, де бличкучий фасад приховує зачатки божевілля голови сімейства. Потім його забирає з собою до Вегаса безрозсудний батько, п’яниця, наркоман і гравець. Нарешті Тео повертається до Нью-Йорка, щоб знайти вчителя і друга в особі благородного і чесного Хобі – господаря антикварної майстерні, згоряти від любові до рудоволосої Піппи – дівчини, що теж постраждала від вибуху в музеї, і – зберігати свій секрет, випадково вкрадений шедевр, який спочатку все ніяк не міг придумати, як повернути, а після стало занадто пізно. Продовжуючи ховати картину, Тео стає злочинцем міжнародного масштабу. Один з найчарівніших героїв «Щегла», Борис Павліковський, українець із російсько-польським корінням, хлопчик важкої долі та кримінального способу життя, ліпший друг Тео, який відповідає в романі за драйв, сердечність і життєлюбний гумор, що б’є через край. Він зазначає: «Я в дитинстві проходив кілька миль до заправки, щоб стягнути шоколадний батончик, тоді як ти – тільки подивися на себе».
“Ці подробиці опису дозволяють читачеві мимохідь дізнатися тонкощі антикварної майстерності, нюанси вживання різних наркотиків, жваво малювати у своїй уяві облаштування будинків і географію пересувань героїв”.
«Щегол» Тартт налічує майже 800 сторінок, і авторові неодноразово дорікали щодо надмірності описів, багаторазових повторень і затягнутих повчань, що нав’язуються читачеві. Однак велика кількість деталей відіграє вирішальну роль у побудові точної картини: ось чітко видно, погляньте, лавка для зустрічей у Центральному парку, біля ставка, поруч із П’ятою авеню і Музеєм сучасного мистецтва, де Тео з Енді чекали матір Тео після роботи; багатоквартирний будинок на П’ятдесят сьомий вулиці з доброзичливим швейцаром «Золотко»; зірки в пустелі над запиленим будинком Тео в Лас-Вегасі; і Борис, то і справа відкидає неслухняне волосся з очей.
Ці подробиці опису дозволяють читачеві мимохідь дізнатися тонкощі антикварної майстерності, нюанси вживання різних наркотиків, жваво малювати у своїй уяві облаштування будинків і географію пересувань героїв. Так пригоди стають ближче, і, як у дитинстві, підібгавши ноги в кріслі, ковтаючи сторінку за сторінкою «Таємничого острова» Жюля Верна з докладним описом інженерних рішень Сайруса Сміта, у роман пірнаєш з головою.
«Подорож, до якої я кличу читача, це завжди те, що я найбільше обожнювала в дитинстві, галопуюче, радісне, із захоплюючим почуттям невідомості, що буде далі», – запевняє Тартт.
Казковим чином «Щегол» знайшов свою міфологію, чого від діккенсіанської оповіді про сироту, якого, до того ж, кращий друг кличе Поттером, роману, що роздумує про долю князя Мишкіна, слід було б очікувати. Глави про Тео Деккера, який виніс «Щигла» після вибуху в Metropolitan були вже готові, коли автор дізналася, що Карел Фабриціус загинув внаслідок вибуху порохового складу в Дельфті, що знищив, до того ж, більшу частину його спадщини, але, за примхою долі, не пошкодив маленьку картину із пташкою. Під час вибуху Фабриціус працював над портретом церковного диякона на ім’я Саймон Деккер. «Я не знала, що Фабриціус загинув від вибуху, я не знала, що картина несе в собі історію цієї давньої трагедії», – розповідає Тартт. – Коли подібні збіги трапляються, починаєш думати, що музи на твоєму боці».
«Щиголь» супроводжує Тео до його дорослішання, підкоряючи своєю досконалістю, обплутуючи нескінченними зв’язками. Це улюблена картина його матері та старого, померлого на руках у Тео; це картина, яка пережила вибух, що забрав життя її творця; нарешті це зворушливе зображення прекрасної маленької пташки, яким милуєшся і раптом помічаєш тонкий ланцюг, прикутий до крихітної лапки. І, переживаючи пригоди Тео Деккера, що досягають найвищої точки у передріздвяному Амстердамі, розумієш, що «Щегол» – ніщо інше, як точна, багатослівна рецензія на предмет мистецтва, обсягом у вісімсот сторінок, у пригодницький роман, у ціле життя.
Олена Варганич, вільний автор
152 thoughts on “«Щегол» Донни Тартт: історія однієї картини”