«ЧЧ: Читати. Четвер» з Дмитром Бунецьким: про роман «Троянда і черв’як» Роберта Ібатулліна

Думаю, ні для кого не є секретом, що зараз наукова фантастика переживає справжнє відродження. Головним чином тому, що писати белетристику почали самі вчені, яких вже оглушили різноманітні вибухи в вакуумі. Так з’явилися геніальні речі на зразок «Квантового злодія» Ханну Райяніємі, «Вогнепади» і «Ріфтери» Пітера Воттса.

Крім того, наукові дослідження і роботи в стилі «Просто про складне» про квантову фізику, теорії струн, сучасну космологію-біологію-ксенопсихологію та інші логії стали доступні і письменникам без наукових ступенів, яким довелося відповідати духу часу. Тобто, відмовитися від «педалей циклотрона» і «воєн в сузір’ї Рака» і почати відштовхуватися від реальної науки.

Загалом, зараз склалася дивна ситуація. З одного боку ринок завалений ширвжитком в стилі підліткової фантастики, яка стала популярна завдяки різним сагам (від «Сутінків» до «Дивергента»). З іншого  боку ніби соромно писати зовсім антинаукову ахінею, так що письменникам доводиться розбиратися у всьому. Все це призвело до того, що наукова фантастика з’явилася і в сусідній Росії. Так-так, та сама, яка, здавалося, померла разом зі Стругацькими.

Отже. Роберт Ібатуллін, «Троянда і черв’як». Для початку – це, здається, перший твір у жанрі твердої НФ, який вийшло з «Самвидаву» і потрапив в поле зору видавництв. Що є саме по собі неймовірним явищем. По-друге, це не «попаданці», які вже виграли, здається, всі війни, які були на планеті і парочку тих, яких ніколи не було. Ну і по-третє, «Троянда і черв’як» – це досить серйозний футурологічний твір, в якому автор спробував (а подекуди і довів до кінця) вивести теорію розвитку суспільства в майбутньому.

Сюжет десь перегукується з уоттсівською «Помилковою сліпотою». Люди виявили, що до них летять прибульці. Летять з метою воювати, тому що на всі заклики вони не відповідали. Створили цілком обгрунтовану фізичну суперзброю. Прибульці виявилися хитрішими і встигли атакувати Землю, але розселені по інших планетах і заховані в бункерах люди це пережили і бахнули у відповідь. Власне, з цього і починається роман.
Звичайно, є кілька проблем. Персонажі досить картонні, вони ніби роботи з заданими алгоритмами, кожен виконує свою програму – і будьте впевнені, так буде до самого кінця книги.

Пара моментів є відверто незрозумілими для середнього обивателя. Тобто, я, як професійний читач НФ, прекрасно усвідомлюю, чому в космічному майбутньому всі лайки засновані на проблемах з вентиляцією, але решта, судячи з відгуків, обурюються і вимагають пояснень. Пояснюю: тому що в замкнутій системі будь-який зайвий пил може призвести до відмови механізмів і вбити вас. Але автор міг би і придумати пару-трійку подібних катастроф в минулому, щоб обгрунтувати неологізми сьогодення.
Але в цілому – це міцний сюжет, зав’язаний на переході цивілізації від нульового рівня до решти.

Це досить серйозний погляд на непривабливе майбутнє. Це безальтернативність для людства, яке прекрасно дисоціює з «прийняттям людей у ​​велику галактичну сім’ю». І найголовніше – це науково обгрунтований світ, читати про який набагато цікавіше, втім, ніж спостерігати за сюжетними ходами і поворотами.

Читайте завжди.

Джерело: Facebook Дмитра Бунецького