Людина – це оболонка, а література дозволяє побачити тонкі судини душі під цією оболонкою. Так я думав під час грудневої презентації у Вільнюсі книги «Художник війни». Незважаючи на те, що події, описувані у творі, відбуваються на Донбасі та стосуються військового протистояння і буття українців – зал був повний, при чому серед відвідувачів багато етнічних литовців. Перелік питань – широкий. Зрозуміло, що історія українського сепаратизму – це щеплення проти подібних подій у Прибалтиці, адже там багато російськомовного населення. Та й теоретично можлива ситуація, за якої на сході Литви з’являється озброєний загін, захоплює АЕС і оголошує себе Вісагінською народною республікою – там досить сильні проросійські настрої.
Тобто політично те, що відбувається в Україні, досі актуально. Я за півтора дні дав п’ять інтерв’ю місцевим ЗМІ – сайтам, радіо, газеті. Але не менш важливою мені здалася й інша сторона зацікавленості – вона полягає в житті звичайної людини, маленького гвинтика в механізмі однієї великої трагедії. Глобалізація і стирання кордонів інформаційного поля призвели до того, що люди володіють знанням про подію, але не усвідомлюють чуттєвості цієї події. Ми живемо збірками новин, хвилинними сюжетами на ТБ, короткими статтями. Життя коротшає до п’яти тисяч знаків. Людина врешті-решт втрачає з виду людину, залишається лише загальний змащений фон.
Оповідання про маленьких людей переходить в розряд дефіцитних товарів, особливо коли ці товари мають геополітичне, новинне значення. Одного разу стає зрозуміло, що саме на найнижчому, буттєвому, обивательському рівні й твориться історія. Істина завжди простіша, примітивніша й водночас глибша.
Зрозуміло, що література знає незліченну кількість прикладів про буття маленьких людей. На цьому побудовано безліч романів. Але поки драма маленького українця – це якась терра інкогніта для іноземного читача. У розміреній, за нашими мірками, спокійній повсякденності європейського жителя втрачається почуття, що драма – це двигун історії, трагедія – можливість для розвитку людей.
Мені здається, що лише тонкістю занурення у повсякденність існування обивателя можна намацати нервові закінчення історичних подій. Можна відчути всі переживання, стикнутися з болем, відчути душу історії. Адже там, під шкірою новин, артерій військових зведень і м’язової тканини аналітики завжди знаходиться кістка буття, її основа, часто не помічена, але така, що грає велику роль – життя маленької і самотньої людини.
13 thoughts on “Чому українською літературою цікавляться за кордоном”