“Джозеф Антон” – це такий собі епос на 720 сторінок, який начебто і не збирався читати, а все рівно руки потяглись. А коротко кажучи, це історія від початку і умовно до кінця прокляття британсько-індійського (народився в Індії, після навчання в Британії там і залишився) письменника Салмана Рушді за книгу “Сатанинські вірші”. У книзі автор переказує задум і сюжет твору, після чого ми можемо переконатись у його нешкідливості. Рушді в романі використав ту частину Корану, автентичність якої спірна, на думку істориків ісламу. Ось це і викликало найбільше обурення.
Про фетву
Вона почалась 14 лютого 1989 року. І в мене було таке відчуття, що жодного разу я не чула про неї в дитинстві від батьків. І мені було дуже сумно. Перепитала в тата, каже, що щось пам’ятає. Головна історія полягає у тому, що одного дня після видання нового роману Рушді отримав новину, що іранський релігійний лідер наклав на нього фетву. Що автоматично зобов’язує кожного мусульманина в світі вбити Рушді, та усіх, хто причетний до видання твору. Причина – начебто у наклепі на іслам в його новому романі. За голову Рушді призначають чималу грошову нагороду. У 2012-му винагорода зросла до 3,3 млн. доларів. Ймовірніш за все, жоден із іранських лідерів ту книжку і не читав. І весь її демонічний імідж створився заради зміщення уваги під час політичних змагань. У цьому зрештою багато років по тому й зізнались іранські політики.
Від того дня Рушді змушений був жити під охороною та переховуватись протягом 13 років.
“Примірник роману прибили до палиці й спалили на багатті: розп’яли, а тоді спопелили. Того видовища йому не забути: щасливі злісні обличчя, радісні у своєму гніві, з вірою, що їхня справжність народжується з їхньої ненависти.”
Про зміст, спецагентів, романи та художні щирості
Спогади написані дуже старанно і детально. І по-рушдівському щедрі. Тому й така кількість сторінок. Тут є описи його життя із охоронцями, багато в чому цікаво прочитувати альтернативну Джеймсу Бондові історію МІ6 та спецохорони; його особистого життя із прискіпливими описами почуттів, закоханостей та зрад, у книжці письменник три рази одружувався і розлучався; його стосунків із синами, процеси зародження ідей книг, їх продумування та творення (для мене найцікавіша частина); літературні плітки та кумедні ситуації.
“Він пригадав, що познайомившись із Джоном (Ірвінгом), мав необачність запитати його: “Чому у ваших книжках стільки ведмедів? Що, ведмеді відіграли якусь особливу роль у вашому житті?” Ні, відповів Джон, хай там як, але після “Готелю “Новий Гемпшир”він з ведмедями уже зав’язав. Тепер пише балетне лібрето для Баришнікова, казав він, однак має з цим клопіт. “Який клопіт?” – “Баришніков не хоче вдягати костюм ведмедя”.
Коли варто братись за “Джозефа Антона”
Братись за “Джозефа Антона” не читаючи його жодної художньої книжки, мабуть, не варто. Тобто звичайно вас може зацікавити, що ж це за такий поважний пан, що його так не любили і любили водночас, і взятися його читати. Але боюсь, не знаючи, його текстів, вас надовго не вистачить. Книжка рясніє прискіпливими описами політичних перемовин, іменами із оточення Рушді (із яких далеко не усі відомі, і які часто-густо просто відволікають увагу), фактажем, який писався для щоденника, щоб не втратити усю хронологію подій. І тому це все, може відбити охоту. А цього б не хотілось. Бо Рушді і справді має прекрасний художній хист. Тому, якщо ви ще нічого не читали, беріться за “Опівнічних дітей” без будь-яких вагань. А потім уже будете смакувати мемуари.І так, Джозеф Антон це конспіративний псевдонім Рушді, під яким він переховувався довгий час. Джозеф, бо Конрад, Антон, бо Чехов.
Про терористів, ісламізацію та важливість цих мемуарів для нас
І про головне. Як на мене, нам важливо читати цю книгу, навіть не так через Рушді, як через його ворогів. У цих мемуарах власне і описана уся історія наступу ісламського тероризму, який зараз нам відхаркується із усіх сторін. І повірте не лише у Франції. За останній рік таких новин сталось десятки, якщо не сотні. Ще працюючи в газеті, я щотижня писала про ісламських терористів, як би мені не хотілось оминути цю тему. Знову ковтаючи камінь в горлі, перераховуючи сотні жертв. Звичайно, 1989 не 2015. І тоді ще люди не знали у що це переросте. І що тероризм стане справді проблемою номер один у світі. Книжка, до речі, закінчується буквально подіями 11 вересня. Саме на цей день була запланована презентація тодішнього нового роману Рушді про Нью-Йорк на обкладинці із чорною хмарою над Емпайр Стейт Білдінг.
Що ми у цих мемуарах побачимо, так це лицемірність політиків та преси. Спробу уникнути, приглушити конфлікт, коли противнику це зовсім не потрібно, не розуміння, що таке свобода слова. Питання Рушді намагались зам’яти як могли, а його книжки палились на площах, і це у кінці XX cтоліття(!). І це все замовчувалось та ігнорувалось, щоб не дай бог не нашкодити економічній співпраці із Іраном (нічого вам не нагадує?).
У “Джозефі Антоні” грубо кажучи, Рушді описав свій власний супротив проти усього світу. Пропаганда перемагала протягом довгого часу. Вмирали люди від рук терористів і під час заколотів. Загинуло два перекладачі книги, був поранений один видавець. А звинувачували все одно письменника. Бо як він посмів згадати зайвий раз непосяжну релігію. Це дуже актуальна книжка, і зараз, більш ніж коли-небудь. У Рушді можна багатому повчитися, наприклад, як дотримуватись своїх принципів до кінця. Від нього вимагали вибачень за книжку, і так цього й не дочекались. Вибачатись не було за що.
“Ми (письменники) – шахтарі і ювеліри, – написав він, – почасти правдохи і почасти брехачі, блазні й полководці, дворняги й бастарди, батьки й коханці, архітектори й руйнівники. Ми – громадяни багатьох держав: оточеної кордоном країни видимої реальности та щоденного життя, сполучених штатів розуму, небесних і пекельних держав бажання, а також розкутої республіки мови. Всі ці держави становлять територію значно більшу, ніж будь-яка інша територія, якою управляє будь-яка інша світова потуга; проте наша оборона проти інших світових потуг часто виявляється надто слабкою. Потужні й не дуже потужні монархи, що протистоять нашому праву на створення картин світу, дуже часто сприймають творчий дух як ворожий собі, бо він не узгоджується з їхніми простішими й менш щиросердними поглядами. Найліпша література обов’язково виживе, проте нам не можна сидіти склавши руки, чекаючи на її звільнення від кайданів цензури колись у майбутньому”.
Дякуючи Видавництву Жупанського, у нас вийшов український переклад книжки, а наступного року хвацьке і відважне видавництво пообіцяло видати “Сатанинські вірші” (російського офіційного видання досі нема). Так що чекаємо)
Цитатник
“Поза межами сторінок книжки на питання щодо кінцівки, яка б давала задоволення, неможливо відповісти. Людське життя рідко коли має форму, і є лишень періодично значимим, його незграбність – це неминучий наслідок перемоги змісту над формою, чого і коли над як і чому. “
“Якщо ти не чуєш, як говорять люди, то не знаєш достеменно і не можеш – тобі не варто – щось про них розповідати. Словом, те, як говорять люди, короткими чи довгими фразами, а чи плавними періодами, характеризує їх з багатьох боків: свідчить про їхнє місце народження, належність до соціального класу, розповідає про їхню вдачу, спокійну чи сердиту, співчутливу чи холоднокровну, лайливу чи розважливу, ввічливу чи грубу.”
Ксеня Кисіль
Джерело: блоґ Етажерка.
22 thoughts on “Хто такий Джозеф Антон?”