Харківський топ-5: огляд новинок

У літню пору звичний урбанізм цієї прози несподівано звучить, немов пасторальний мотив, нагадуючи про гарячий хіт «Hotter than July» Стіва Вандера. Горезвісні злі вихори історії пом’якшуються в ній прохолодним бризом з фантастичних світів майбутнього. Східні владики тут відкладають в сторону пульти з ядерними кнопками та беруться за лютню, а білі ворони несподівано перетворюються в гібрид гидкого каченяти та пихатого павича з мультика про барона Мюнхгаузена. Що ж тут «харківського», запитаєте? Майже усе, якщо уважно читати ці «міські» книги.

Андрей и Светлана Климовы. Моя сумасшедшая. – Х.: Фабула, 2016

Майже всі відомі «повісті про Харків» писалися в основному в еміграції – вибірково, епізодично, герметично. У той час, як повноцінного твору про трагедію української культури в самому серці Радянської України – столично-пролетарському Харкові – в найближчій історико-літературної ретроспективі не з’являлося. Альтернативною луною в пустелі жанру сьогодні звучить хіба що роман-ребус «Моя сумасшедшая» Андрія та Світлани Климових, в якому залучені нескладні псевдоніми – Хорунжий (Хвильовий), Філіпенко (лідер «сільської» літератури Пилипенко), Михась Кошлатий (футурист Михайль Семенко).

Інтрига книжки «Моя сумасшедшая» – ліричного епосу з елементами літературного трилера – закручена навколо самогубства Миколи Хвильового і таємничої валізки з його рукописами, в якій опинилися, зокрема, щоденники з пророчими баченнями та іншим галантерейно-бакалійним складовим строкатої епохи 1920-1930-х років. У своєму шаленому потязі до безславного закінчення проноситься перед нами лиха кавалькада знакових фігур з творців Загірної комуни. Розгадуються обірвані на півслові таємниці, смакуються п’янки-гулянки столичної літературної братії, досліджуються цехові, родинні та інші причинно-наслідкові зв’язки, які швидко згорали в жаркій репресивній хуртовині того часу. Відбувається ж романна містерія на тлі знайомих з хрестоматійної класики літературних ландшафтів: вулиця Сумська, театр «Березіль», спорожнілий письменницький будинок «Слово».

Коротко, майстерними штрихами зображена шалено-трагічна вакханалія письменницької братії 1930-х, викликана страхом перед політичними репресіями. І відтворено все це з пильною увагою до найменших деталей побуту, оскільки автори мають безпосереднє відношення до місцевого Літературного музею, і роману недарма передують рядки про те, що обидва вони мали можливість спілкуватися з уцілілими героями цього епохального кошмару.

Марія Козиренко. Жуйка. – Л.: Кальварія, 2016. – 120 с.

У цій фантастичній повісті-антиутопії молодої харківської письменниці, гідної голлівудської екранізації – яка, до того ж, створювалася задовго до нинішніх соціально-політичних катаклізмів – передбачено практично усе. Від війни на Донбасі до сумних наслідків революції високих технологій. Природно, «фантастична» форма оповіді дозволяє трішки перебільшувати досягнення злого генія і без того обділених «божевільних професорів» нашого часу всіх рангів і мастей, але, в принципі, соціальні прогнози та висновки в повісті «Жуйка» Марії Козиренко (Л.: Кальварія) цілком правдиві, закономірні та невтішні. Випадково вуличний музикант, який живе в суспільстві майбутнього, де не залишилося не тільки справжньої музики, а й живих інструментів, зустрічається з винахідником, що влаштував для світу подібне «веселе» життя. І ось вже цікаво, що ж може статися, якщо в цього самого життя невдалий переклад кількох сторінок Достоєвського, «переміщених» помилково в мусульманський світ, раптом виявиться – чи пронесе? – на столі східного владики. І невже це може бути сприйнято, як ультиматум для західного світу ? І його наслідки призведуть до неминучого хаосу, війни, таємничого зникнення людей і становищу застиглої 3D-нірвани, в яке потрапляють головні герої цієї захопливої книги? Кожному, напевно, варто окремо уточнити для себе подібні речі, уважно прочитавши «Жуйку».

Крім усього іншого, в повісті є, звичайно, і любовна лінія, і тема творчості, і навіть гротескно-фантасмагоричні алюзії на «федеративні» наслідки сьогоднішньої політики – від Києва до Харкова, і скрізь. «Коли Марц купував квитки з Кишинау до Хака (з пересадкою в Кейситі), по вокзальному гучномовцю якраз передавали класику — «The Road to Hell», якою уже кілька років саркастично проводжали потяги до міст у східній частині Крайну».

Андрій Войніцький. Скільки коштує бути білою вороною. – Х.: Виват, 2015

У цьому романі харківського автора найкраща, як то кажуть, половина людства охоче показує, як одночасно легко і просто вона може стати найгіршою. «Как биологический вид женщина не имеет ничего общего с биологией. Онакак робот, — объясняют нам. — Включается программа «Ребенок», и вы начинаете делать ребенка. Включается программа «Никто» — и ты становишься ему никем». Тішить, що хоча б цього разу – для одного, а не для всіх. Тобто, не для цілого світу невдах, яких жінки іноді ощасливлюють. І де тільки вправність береться! «Однажды по телефону она подробно рассказала мне, как готовит на ужин лазанью и салат «Цезарь», — жалуется покинутый герой. — Я не видел себя в этот момент, но, наверное, побелел. Ему готовит, Сереже, этой гадинепонял я. На протяжении пяти лет нашего брака ее коронным блюдом были пельмени «Геркулес» с кетчупом «Чили».

Судячи з «кулінарної» вправності автора, «романна» страва йому цілком вдалася. Скоромна, невибаглива, без особливого поспіху приготована. А куди поспішати, якщо, як у Чижа, «ты ушла рано утром»? Детально і цілком «професійно», немов за чаркою на кухні, нам розповідають історію кохання-розлучення, а також про життя по той бік колишнього щастя. При цьому радикальність рішень в контексті колишнього подружнього життя автор розвіює детальним описом харківських офісних буднів. Нагадуючи при цьому Сергія Мінаєва і Бегбедера, чиїм ім’ям, до речі, називається рідна контора героя.

Фоззі. Гупало Василь. П’ять з половиною пригод. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2016

Раніше, крім музики та пісень, автор цієї книги пригод писав про спальні райони Харкова, та про дитинство своє золоте в далекі 90-ті. А тепер і геть зазирнув в історичну далечінь. У найдрімучішу старовину нашого краю – страшну, як у Гоголя, але страшно цікаву, як в мультику у Діснея.«Гупало Василь закрутив пензля, сам закрутився і став ураз велетнем зі страшними білими очима, які багато років лякали всіляку гидоту на землі. Пензель перетворився на здоровенну булаву, і нею Гупало Василь доброзичливо почухав свою стрижену під макітру голову й сказав: «Вас мені якраз і треба, шановні. Саме вас». Немов герой «Агента національної безпеки» у виконанні актора Пореченкова, коли зустрічав усіляких хуліганів і правопорушників.

Про що ж все-таки ці п’ять історій Фоззі, в яких герой зростає на очах, коли до нього біда підступає? З одного боку, звичайно, в його казкових краях – мирна фуфайка і шапка набакир, а з іншого, як писав Донцов, у кожної бабусі біля тину під фартухом причаївся обріз і граната. Або у старого пасічника в штанях обріз, а у баби – димова шашка, не важливо. Хоча, сам автор книжки, безумовно, правий, оскільки спочатку теж схиляється до більш мирного врегулювання питання побуту і сім’ї, а також культури поведінки та іншого національного сервісу. Але він, швидше за все, не читав Винниченка, який попереджав, що народ у нас ще той міцний горішок в шароварах традиції. Тобто, обріз, звичайно. Мовляв, хочемо його зробити культурнішим, а він тільки дивиться з-під лоба і грізно реве.

Александр Мильштейн. Параллельная акция. — М.: ОГИ, 2015

У цій книжці відомого харківського автора, який живе нині в Німеччині, як завжди, чимало про рідне місто. Але в шорт-ліст «Російської премії» він потрапив не тільки за це. Можливо, через те, що кожен, хто прочитав «Паралельну акцію» буде послідовний у подальших ностальгійних діях, згадавши своє особисте рідне місто, а може бути просто за комфортну прозу. Нехай навіть самому Харкову буде не дуже зручно перед автором, адже з роману ми дізнаємося, як місцевий редактор чи то втопив рукопис його першого роману, чи то проігнорував переклади чергового німецького «голосу покоління». Ну, або ще якась річка Нетеча між ними пролягла, проте, багатьом героям і персонажам слобідської столиці у Мільштейна добряче дісталося.

Але ностальгія, як відомо, списує все. І несподівано пронизливе, як «Півтори кімнати» Бродського визнання, викликане картинами європейського метра, схожими на подряпані стіни батьківської квартири, в якій автор-герой зустрічався зі своїми жінками: «Если бы у меня, скажем, появились деньги, я бросился скупать все картины Селиберти, чтобы потом заново собрать из них салтовскую квартиру моих родителей».

Автор не дарма називає свій біографічний роман «гонзо-панорамою», маючи на увазі подорож хвилями своєї пострадянської пам’яті – від Берліна до Харкова з зупинкою у Криму – де уживаються і Борис Михайлов, і Девід Бірн, і Крістіан Крахт. Крім того, це слабо завуальована розшифровка назви книжки. «Я и так почти уверен, что Крым, Мюнхен и Нью-Йорк находятся на одной параллели… А значит, всё не случайно… На то ведь она и параллельная акция», – зізнається він.

Всі ці визнання роблять з книжки Мільштейна черговий палімпсест, на якому вмістилася б не одна «транзитна» повість про Харків – від Лимонова і Милославського до Ілічевського та Андрія Краснящих.

Ігор Бондар-Терещенко

Джерело: VG Харьков

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

16 thoughts on “Харківський топ-5: огляд новинок

    Залишити відповідь