Глибокий і цікавий аналіз сучасної путінської Росії від британського публіциста. Ця книжка жива й критична, емоційна й аналітична водночас. Неодноразово перетинаючи Росію від Москви до Владивостока, автор вивчав ту країну, яку воліють не бачити в Кремлі. А вона вельми відрізняється від державно-олігархічної утопії Владіміра Путіна з його намаганнями воскресити імперію Ніколая ІІ та політичний проект Йосипа Сталіна.
Фрагмент книги
“Здавалося б, такі речі більше просто не повинні відбуватися. У листопаді 2010 року російська родина святкувала у своєму новому респектабельному цегляному будинку на Зеленій вулиці. То були успішні люди, фермери, та й місцина була спокійною — станиця Кущевська, відома своїми плодючими південними чорноземами. Святкувати було що: вони зібралися всі разом на День народної єдності, онуці незабаром виповнювався рік. Компанія за столом якраз хотіла підняти тост, коли надворі хтось уцілив транквілізатором у вартового пса. І до будинку одразу ж вдерлися. Усередину ввірвалися одинадцятеро озброєних чоловіків. Вони почали всіх убивати. Спершу чоловіків, потім узялися за жінок і дітей. Їх душили й різали. Незабаром навколо святкового столу лежало дванадцять трупів, чотири з них — дитячі. Убивці полили тіла бензином і підпалили.
Тікаючи, кинули на гору трупів дев’ятимісячну дівчинку, що кричала у полум’ї й задихалася димом. І, наче нічого не сталося, пішли на пиво до тамтешнього генделика. Місцевий губернатор знизав плечима: “На жаль, такого роду банди існують у кожній області та в кожному місті”. Він мав рацію. То були дуже типові російські злочинці. Не просто психопати, а й бандити, які у змові з чиновниками наводнили цілу державу. Не був поза законом і їхній ватажок. Його звали Сєргєй Цапок, і він представляв закон — депутат районної ради, зі зв’язками у податковій, поліції та прокуратурі. Саме ці органи сотні разів рятували Цапка від правосуддя. Він любив вихвалятися, що побував на інавгурації президента в Кремлі. Він теж був у тому будинку, дивився, як душили дітей. Вбивство шокувало Росію, бо росіяни відчули сморід держави, яка гниє, гірший навіть, ніж запах убитих дітей. Убитий фермер відмовлявся платити Цапкові феодальну “данину”. Він опирався здирницькому рекету, яким займався Цапок на “своїй” території. А держава, зрощена з мафією, нічого не зробила для його захисту.
Уряд у Москві намагався з’ясувати, що сталося, і заспокоїти істерику в жовтій пресі, та, зрештою, не знайшов жодного місцевого чиновника, вартого довіри. Бюрократів із незаплямованою репутацією там годі було шукати. Обставини здавалися такими підозрілими, а держава такою слабкою, що Кремль не мав вибору, крім як відправити головного прокурора на місце злочину вести розслідування “вручну”.
Владіміру Путіну довелося визнати, що в Кущевській “всі органи влади провалилися”. Однак ідеться не про поодинокий випадок. То були лише одні з останніх жертв путінського провалу. Він пообіцяв покласти край “буремним 90-м” за допомогою “диктатури закону” та “вертикалі влади”. Проте його стабільність виявилася згубною. Своєю заявою він визнав, що корупція і свавілля 1990-х нікуди не зникли. Це злякало сильних світу цього на кшталт Валєрія Зорькіна, голови Конституційного суду. “Занадто глибоко — і це треба визнати чесно — зайшла у нас на Батьківщині хвороба організованої злочинності”, — написав він. “Питання про ефективність боротьби з криміналізацією — це питання про те, чи вистоїть Росія в найближчі десять років”.
Ця книга піднімає питання, як такі вбивства досі можуть траплятися в Росії 21-го століття. У пошуках відповіді лампа слідчого освітлює не лише обличчя Путіна, але й націю та путінську систему в цілому. Це дослідження політичного тріумфу Путіна та його неспроможності побудувати сучасну державу. Що не так із путінською Росією? Як така слабка держава примудряється нещадно обкрадати свій народ, і чому народ дозволяє їй це робити? Попередні книжки розказували історію побудови путінської системи, ця ж повідає початок історії занепаду режиму. У ній досліджується, як халтурне державотворення не породило ані “диктатури закону”, ані “вертикалі влади”. Натомість було посіяно зерна повільної втрати Путіним його раніше беззаперечної популярності.
Фіаско Путіна перетворило Росію на дуже суперечливу країну. У суспільному плані вона модернізувалася, а в державному — виродилася. Росія стала багатшою, але й більш фрагментованою та феодалізованою. Реальні прибутки в глобалізованій Росії зросли більш ніж на 140%, але інституції загрузли в рекеті та шахрайстві. Мене цікавило, як люди дивляться на політику в країні, де у Москві мільярдерів більше, ніж у Нью-Йорку; де економіка протягом 2000-х років зростала швидше, ніж бразильська; де найбільша кількість користувачів Інтернету в Європі і найактивніші в світі користувачі соціальних медіа. Разом з усім тим це країна, де в 2010 році рівень корупції був таким самим, як і у Папуа-Новій Гвінеї, де ситуація з правом власності нагадувала кенійську, де вести бізнес було так само легко, як в Уганді, а конкуренція наближалася до рівня Шрі-Ланки.
І це стражденне розколоте суспільство Путін не збирає докупи. Його об’єднавчі ініціативи, як-от молодіжний рух “Наши” та ідеологія “суверенної демократії”, провалилися. Всупереч державі ця нація іде своїм шляхом, шукаючи себе у нових церквах і супермаркетах, викристалізовуючись у викривлене громадянське суспільство, яке вшановує народних месників та демонізує корумпованих чиновників. Це країна, яку розриває культурна війна: російський патріарх називає епоху Путіна “божим дивом”, але героїнями шаленого московського андеґраунду, найцікавішого з усіх в Європі, є дівчата з Pussy Riot, які, вбравшись у яскраві балаклави, служать “панк-молебень” у головному храмі країни.
Так було не завжди. У цій книзі я ставлю питання, чому Путін колись був настільки ж популярним, як і справжній російський герой Юрій Гагарін, і чому, здобувши величезний політичний капітал, він його змарнував. Я розповім, як витончено Путін “керував демократією” та цензурував ЗМІ — і спокусив мільйони росіян, кажучи їм саме те, що вони шалено прагнули, ба навіть потребували почути. Ця книга ілюструє, наскільки корумпованим і неефективним від самого початку був путінський двір, але також роз’яснює, чому росіяни підтримували президента, котрий не спромігся розбудувати сучасну повноцінну державу, якої вони так відчайдушно прагнули.
Я бачив пік путінізму. Наприкінці війни в Грузії, 2008 року, я дивився, як російські війська оплакували загиблих та святкували перемогу в Південній Осетії, коли рейтинг “національного лідера” сягнув 83%. Вони вірили, що Путін відновив велич російської держави. Однак наприкінці 2011 року я вже спостерігав велелюдні мітинги в Москві, на яких протестувальники закликали ліквідувати створену Путіним систему. На думку мітингарів, Путін вкрав у людей не лише вибори, а й державу. Здавалося, він втратив контроль над ситуацією.
У період російської історії між 2008-м і 2011-м стали очевидними наслідки панування режиму і почався процес його дестабілізації. Тут розказано про це. Книга ставить питання, як Путін міг змарнувати запаморочливу популярність, що сягнула піку після його перемоги 2008 року, а також демонструє, як він закріпив свою царську владу, коли взимку 2011–2012 років демонстранти вийшли на вулиці, засуджуючи нелегітимність президентської “партії шахраїв та злодіїв”.
Починається нова ера. Стара путінська модель збанкрутіла, а путінізм, який спирається на загальну згоду, повільно добігає кінця. Щоб зрозуміти, що відбувається з Росією, виявити наслідки путінського режиму та окреслити контури нової епохи, я подорожував від Санкт-Петербурга до Владивостока. Я прагнув зрозуміти опозицію та її непростих героїв. Які обіцянки, які тривоги пов’язують вони з майбутнім Росії? Я намагаюся з’ясувати походження цього руху, котрий підриває режим, проте є не настільки потужним, як того можна було б очікувати. Хоча невдоволення по всій країні величезне, спротив лишається маргінальним. Я хотів дізнатися, чому, незважаючи на те, що регіони потерпають від статусу-кво, почуваючись колоніями Москви в цій “вертикалі влади”, навіть у найбільш віддалених і стражденних містах люди досі не бачать альтернативи Путіну. Режим втратив легітимність, але в серцях людей заміни йому ще не знайшлося. Книга закінчується вивченням російського страшного сну на Далекому Сході — запитуючи, чи стане сил цій занепалій системі протистояти сходженню Китаю.
Щоб написати цю книгу, я проїхав 30 тис. кілометрів протягом п’яти років. Я двічі перетнув Росію від Балтики до Тихого океану і опитав сотні людей там, куди більшість західних журналістів ніколи не доїжджає: мандрував на попутних вантажівках із нелегальними золотошукачами по крижаній дорозі між Якутськом і Магаданом, подорожував сибірськими річками зі старообрядцями у пошуках неелектрифікованих сіл, спілкувався з тувинськими шаманами та відьмами. Я навіть їздив російською військовою вантажівкою наприкінці російсько-грузинської війни за лінію припинення вогню в Південній Осетії.
Я намагався проводити якомога більше часу зі звичайним росіянами у непоказних місцях — від засмальцьованих забігайлівок Калінінграда до придорожніх кафе Нижнього Тагіла та мінімаркетів Хабаровська; саме їхні погляди та страхи виявилися визначальними для моєї розвідки. Я інтерв’ював злочинців, призовників і партійців, намагався дізнатися думку представників усіх верств суспільства про їхню країну. Коли я говорю про Росію або регіони, я спираюся на сукупність цих тисяч інтерв’ю.
Поспішаючи на зустрічі з лідерами опозиції, аналітиками, політиками і чиновниками, я сотні разів перетинав Москву в сталінському гуркітливому метро. Я відкрив місто, яке нагадувало Берлін і Чикаго 1930-х років, приправлені Парижем 1960-х — місце, де моє покоління виступило проти своїх батьків із тим романтично-бунтівним запалом бейбібумерів 1960-х, якого в Європі годі й шукати. Вони неодмінно здобудуть владу. Я не можу пригадати “холодної війни” чи Союзу — я родом із нового покоління, покоління антипутінських вуличних протестувальників. Сподіваюся, моя перспектива віддзеркалює їхню: не пострадянську, а не-радянську.
По цей бік влади мені випала нагода поговорити з міністрами, губернаторами, офіцерами і навіть агентами Федеральної служби безпеки (ФСБ), які, затримавши мене і конфіскувавши чернетку рукопису, мимоволі стали першими читачами цієї книги. Тримаючи в руках чернетку, співробітник ФСБ, який мене допитував, поцікавився, чи я усвідомлюю, наскільки Росія насправді нестабільна та близька до розпаду (“Росія може розвалитися знову! Опинитися без нас у кривавій бані громадянської війни…”). Моя книжка — про цей апокаліптичний страх, який структурує Росію, про те, як він привів Путіна до влади, а той скористався ним, аби при владі залишитися; і про те, як цей страх нині обернувся проти Путіна.
Лише тоді, коли щось починає розпадатися, ми можемо збагнути, як воно насправді працювало. Щоб відповісти на запитання, що не так із Росією 21-го століття, нам необхідно знати, чому Росія закохалася в Путіна, ім’я якого зараз уособлює всі проблеми в країні та є синонімом держави. Чому Путін? Якою була та Росія, що сотворила його? Наскільки кепською була ситуація, якщо такий, як він, отримав владу? Ким, зрештою, був цей похмурий підполковник із санкт-петербурзьких боліт?”
19 thoughts on “Фрагмент книги “Крихка імперія. Як Росія полюбила і розлюбила Владіміра Путіна” Бена Джуди”