Новий роман популярної української письменниці Люко Дашвар, щойно з’явившись у продажу, підкорив читачів. Події кінця 2013 – початку 2014, що торкнулися кожного з нас і змінили життя, для декого кардинально. Країну лихоманить, і киянка Мар’яна Озерова опиняється у вирі подій: чергування на Майдані, зникнення щойно стріченого коханого, пошуки нащадків козака Дороша — спадкоємців величезного статку, яких прокляла його дружина. Закохані мають знайти спосіб уникнути родинного прокляття. Гострий та пронизливий роман, що торкається найглибших душевних сховків.
Уривок роману
“Тридцятого листопада 2013 року Мар’яна Озерова гостріше, ніж зазвичай, із розпачем усвідомила: проти неї – весь світ! О дев’ятнадцятій рівно в кав’ярні на Великій Житомирській на неї чекав коханий мужчина з, певно, пропозицією на все життя, і Мар’яна навмисно дісталася Європейської площі заздалегідь – угамувати розбурхані сподівання, взяти себе в руки, без поспіху видертися Трьохсвятительською на Михай лівську площу, там поблукати-заспокоїтися і тільки за п’ять хвилин до сьомої рушити в бік Великої Житомирської, щоб, як будь-яка порядна дівчина, з’явитися в кав’ярні з невеликим, проте не критичним запізненням: мовляв, я собі ціну знаю! Дісталася Українського дому й остовпіла: сильна людська ріка залила увесь простір навкруги. Схвильована, бурхлива, вона, здавалося, підхоплювала і волочила за собою до Майда – ну все живе, коливалася обуренням, різала око прапорами, тиснула на барабанні перетинки глухим грізним гуркотом і все росла, так стрімко росла: стань на її шляху — знесе!
Мар’яна влипла в стіну будинку, ледь не розревлася: чому ж їй так хронічно не щастить?! Ніби прокляв хто! Тільки промінчик блисне, а доля його вже й гасить. І як жити?!
На неї, може, жадане щастя чекає, а вона й дістатися до нього вчасно не гідна!
— Вибачте, можна? Можна пройти?! — виставила руки вперед — розштовхувала людей, намагалася зробити хоч крок Трьохсвятительською нагору. Де там!
— Усі нормальні йдуть на Банкову! — збуджений хлопець підхопив Мар’яну під руку, тягнув за течією.
— Та відчепися! — Мар’яна вирвалася, зиркнула на годин-ник: 18.55. — Дідько! — розгубилася. Перечекати? А час ллється, мов з відра! Роздратувалася: відчайдушною рибою, як на нерест, проти течії. — Пропустіть! Та дайте пройти! Питання життя і смерті!
До кав’ярні на Великій Житомирській добігла о пів на восьму. Отак.
…Ані душі. Порожнеча із запахом кави.
Мар’яна застигла за столиком, їла себе: усе пропало! Хотинський не дочекався, пішов. Чи взагалі не приходив. І чого дивуватися?! У Мар’яни ж ніби тавро на лобі — лузерша! Усі двадцять сім років свого життя тільки те і робить, що невдачі збирає. Уже Бог з тим, що безнадійно застрягла з батьками в задрипаній двокімнатній хрущовці, що по закінченні інституту за найдурнішою спеціальністю «Менеджер організацій» тільки півроку тому після поневірянь із тимчасовими копійчаними заробітками пристойну роботу знайшла, — із цим ще можна змиритися, та чому одиноке серце ніяк пари не знайде?! Мар’яна ж так жадає щастя — зі шкіри лізе! Щоранку красу наводить, у власне обличчя вдивляється: хіба не гарна? Очі чорні, глибокі, носик рівненький, не горбом, вуста принадливі, волосся неслухняне хвилясте, аж забагато його. І не товста, застрягла в 38-му розмірі. Хіба що зростом не вийшла, статуетка порцелянова, так не всім же ноги від вух. Гарна! Чому ж і досі одна?.. Давно відкинула наївні мрії про ідеального, як Девід Бекхем, успішного красеня, ще в інституті схвильовано придивлялася до хлопців, які опинялися в полі зору, та пара кволих і короткочасних стосунків закінчилися скоріше за літні зливи, наче Мар’яні на роду написано ніколи кохання не взнати! Від злого горя навіть цноту втратила без любові — з випадковим знайомим на турбазі в Карпатах, бо раптом психонула: «Для кого я себе бережу?! Час уже якось… дорослішати! А раптом я така зваблива й потужна в інтимі, що після того від мене вже не відірватися…» Випадковий знайомий здимів за п’ять хвилин після сексу, ніби й не було його ніколи. Залишив Мар’яні розпач. Так мордувалася — аж би під потяг кинулася, якби потяги горами швендяли. Та цього останнього дня осені року 2013-го ті негаразди здавалися звичайним життєвим досвідом. Справжня біда сталася сьогодні.
— Хотинський не прийшов… — прошепотіла тьмяно над уже холодною кавою.
Він з’явився в Мар’яниному житті півроку тому. Саме тоді кривим макаром Мар’яні вдалося влаштуватися бренд-менеджером у престижну рекламну агенцію. Виманювання грошиків споживачів хитрими рекламними слоганами і раніше не здавалося Мар’яні справою життя, та після збування візитівок приватної друкарні, обліку в пельменній і навіть сортування квітів на оптовій базі, то був однозначний крок уперед, і Мар’яна вчепилася в роботу — не відірвати. Раніше за всіх з’являлася в офісі, старанно вивчала особливості узгодження рекламних макетів, одного боялася — знайомства з безпосереднім керівником Хотинським, який мав повернутися з відрядження за кілька днів. Дизайнерка Оля Охріменко попередила:
— Якщо Хотинському не сподобаєшся, він тебе з агенції вичавить.
— Що я маю робити, аби йому сподобатися? — спитала Мар’яна.
Оля Охріменко лише знизала плечима: мовляв, звідки мені знати, що в Хотинського в голові.
Ніхто не знав, що в Хотинського в голові! Зустрів нову підлеглу без емоцій.
— Пиво любиш? Ні? Доведеться полюбити, бо наша група веде пивний бренд! — тільки й порадив.
І, здається, забув про Мар’янине існування. Та час від часу вона ловила на собі допитливий уважний погляд Хотинського. Червоніла, губилася, відводила очі. «Як же я хочу сподобатися тобі! І не заради роботи», — билася настільки гаряча думка — ледь стримувала збудження, дочекатися не могла закінчення робочого дня. О 18.30 зривалася, бігла до лікарні, де медсестрою вкалувала подружка і сусідка Поля, — вихлюпнути врешті всі почуття, бо ж втриматися неможливо.
— Поль, він — ідеальний! Він — мужчина моєї мрії! Мені би сказали — звільнися, Мар’яно, і буде тобі Хотинський! Я би звільнилася!
— Мусь, ти тільки знайшла нормальну роботу, — нагадувала Поля (змалечку тільки так і звала Мар’яну — Муською). Перераховувала ліки в шафці маніпуляційної, зачиняла її, і подружки пішки поверталися до замизканої панельної п’ятиповерхівки на Воскресенці, де Мар’яна жила на поганому п’ято- му поверсі, а Поля на такому ж незручному першому.
Мар’яна збуджувалася, пашіла:
— У мене найкраща робота на світі! Бо там є він!
— А він який?..
— Він?.. Такий, знаєш, як вершина. Ніби і близько, та до нього тягнутися — все життя…
Мар’яна засмучувалася, тьмяніла: яка ж біда! Хотинський і справді такий! Нащо йому, стильному, успішному, впевненому, гарному, невдаха Мар’яна?
— А скільки йому років?
— Тридцять…
— І досі один? — дивувалася Поля.
— Точно неодружений.
— Значить, у нього є дівчина, раз він такий крутий. Ти хоч дізнайся, Мар’яно. Нащо час марнувати, якщо твій Хотинський — не твій.
Мар’яна засмучувалася ще більше, повторювала з безнадійною впевненістю:
— А раптом я сподобаюся йому так сильно, що він покине свою дівчину?
— То хоч парфуми якісь купи. З афродизіаками! — кинула соломинку Поля.
З парфумів усе і почалося. В Інтернеті Мар’яна наштовхнулася на цікавенну пропозицію: красний пан продавав парфуми з феромонами. Божився: пахнуть, як «Chanel», та не в тому фішка! Нещадно і фатально збуджують чоловіків. Раз вдихнув — і вже він твій. Крути ним, як циган сонцем. І ціна ж, їй-богу, смішна — триста гривень.
Того ж дня після роботи Мар’яна зустрілася з красним паном біля метро на Оболоні, забрала жовто-зеленувату рідину в простенькому флаконі, до ночі все принюхувалася до запаху, яким із нього тхнуло. Тхнуло горілими сірниками, тютюном і чимось непорівнюваним солодкувато-огидним.
— Феромони… — спробувала заспокоїти себе Мар’яна, та здоровий глузд відмовлявся погоджуватися.
А грошики ж уже сплачені. Облилася тими парфумами відчайдушно і на роботу — як в останній бій.
У великому загальному просторі агенції, де тирлувалися зо два десятки живих душ, проблему відчули миттєво.
— Щось здохло і тут собі могилку зорганізувало, — сказав креативник Льова Шендрик.
— Може, хтось залишив у своєму столі справжній французький камамбер? — спробувала вигадати більш делікатну версію Оля Охріменко.
— А відчинімо вікна, — запропонувала розгублена Мар’яна.
— Тоді доведеться вимкнути кондиціонер, і не думаю, що нам від того полегшає, — Хотинський ішов загальним простором, намагаючись визначити джерело запаморочли- вого запаху.
Мар’яна вже приготувалася до ганьби, та у клятих парфумів таки виявилася неоціненна фішка: вони заполонили увесь простір і однаково сильно тхнули в будь-якій його точці. Та й Хотинський пройшов повз Мар’янин стіл, не зупинившись.
«Пронесло! — зраділа Мар’яна. — Тільки би до обідньої перерви втриматися! Відчиню вікна, коли всі на обід попхаються, провітрю добре…» Та після обідньої перерви з’ясува- лося, що в парфумів є ще одна фішка — запах ніяк не бажав вивітрюватися і зникати. Мар’яну паралізувало в кріслі. «Господи! Хоч би скоріше робочий день закінчився! Хоч би ніхто з колег не наближався до мого столу!» — так відчайдушно благала долю, аж не помітила, як підійшов Хотинський. Застиг на мить, почервонів від гніву. Скривився з відразою, нахилився до Мар’яни ближче, носом повів і став ще червонішим.
— Озерова, гудбай! Додому! Мерщій!
— А як же… Дві години до закінчення робочого дня, — про- белькотіла перелякана Мар’яна. — Я ще графік розміщення лайт-боксів на наступний місяць не підготувала.
— Де хочеш готуй! Під офісом, на галявині в парку, вдома — тільки не тут! Вимітайся! — Хотинський тицьнув Мар’яні флешку. — Скинеш графік на флешку і покладеш її на мій стіл! Сьогодні ж! Тільки увечері, коли всі розійдуться, бо інакше ми всі тут потруїмося! Зрозуміло?!
Що ж незрозумілого — кінець Мар’яниним мріям! Дісталася з Правого берега на Воскресенку і, перш ніж влізти під душ, щоби вже врешті змити з себе ту гидоту, зателефонувала красному пану і так верещала, аж у горлі пересохло.
— Як же вам не соромно, от скажіть?! Люди ж вам вірять, люди ж на вас сподіваються, а ви дурите їх безсовісно! От що ви за пройдисвіт такий?! От що ви за наволоч така цинічна, що вам не ганьба на чужому горі заробляти!
— Та не поспішай! — розсміявся красний пан. — Усе буде! І кинув слухавку.
Ага! Як же! «Буде»… У сутінках знервована Мар’яна знову брьохала до офісу, щоби покласти на стіл керівника флешку з графіком. Бідкалася: про Хотинського можна забути, хоч би роботу не втратити! Принюхувалася до себе: не тхне?! Не мало би — цілісіньку годину в душі тіло терла. Та, здавалося, нещадні феромони в’їлися в шкіру навіки, і Мар’яна подяку- вала долі, що по закінченні робочого дня в офісі нікого — хоч насміхатися не стануть.
…За столом сидів Хотинський.
— Графік зробила?
— Тут, — Мар’яна поклала флешку на стіл керівника, знітилася. Ще ніколи не залишалася з Хотинським наодинці і, якби обставини не склалися так по-дурному, вона би… підготувалася. Брівки би підвела, причепурилася і навіть хильну ла краплю червоного сухого для рожевих щічок і хоробрості. Та клята доля, як завжди, приготувала невдасі підлий сюрприз.
«І до біса! — подумала. — Втрачати нічого…»
— Знаєш… Ті парфуми… Для тебе. Щоби ти помітив мене…
— Сьогодні тебе помітили всі, Озерова!
Хотинський так і сидів, дивився на Мар’яну з іронією — стовбичила перед столом, ніби завинила, дивилася на справжній «Паркер», яким Хотинський підписував макети. «У мене навіть ручки такої ніколи не буде!» — промайнуло.
— Я піду…
— Хочеш піти? — спитав спокійно.
— Ні…
— То роби, що хочеш.
— Може, ти того не хочеш…
— А ти спитай!
Мар’яна глянула на Хотинського ошелешено, завмерла — кров на щоки, ніби і справді хильнула червоного сухого. Рвучко подалася до столу, забувши про підлі феромони, припала до вуст Хотинського… Відкотився в кріслі на метр від столу — Мар’яна мимоволі впала Хотинському на коліна, обхопила за плечі, щоби не впасти, і тільки після того відчула на своїй спині сильні чоловічі долоні, а на своїй шиї гарячі чоловічі вуста.
Нічого не запам’ятала про ту першу близькість із Хотинським. Здорове природне збудження вимкнуло мізки, заслало увесь білий світ. Мар’яна не бачила коханця, його тіла, його очей — тільки справжній «Паркер»… Лежав на столі Хотин- ського, наче свідчив: до сеї миті ніколи би Мар’яні такої ручки не мати, а тепер вона може стати Мар’яниною навіки.
— Ти ж розумієш, золотце… Для нас краще, щоби в агенції не знали… — бурхливий секс на робочому місці в неробочий час не позбавив Хотинського обережності. З м’якою іронією спостерігав, як Мар’яна все ще тремтячими руками вдягає джинси, ніяк не може впоратися зі звичайною футболкою. Усміхнувся, допоміг.
— І, благаю, більше ніяких парфумів!
«Сьогодні ж викину!» — Мар’яна їхала додому, почувалася безцінним діамантом в оксамитовій скриньці: Хотинський і таксі викликав, і оплатив його. Та діставшись хрущовки і пройшовши навшпиньки до своєї кімнати через вітальню, де сплять батьки, раптом згадала, як реготав у слухавку красний пан, продавець парфумів: «Не поспішай! Усе буде!» Невже це все феромони?! Упала на постіль, крутила в руках простенький флакон із жовто-зеленуватою рідиною, все нюхала… Устигне викинути. А раптом ще згодяться дивні парфуми. Усміхнулася: як несподівано приходить щастя… І тільки одна думка псувала піднесений настрій: якщо вся справа у феромонах, а Хотинського від них верне, значить, усе й завершиться тим несподі- ваним сексом у незручному кріслі порожнього офісу…
— Ні! Тільки не це! Прошу…
Хотинський із тиждень не помічав Мар’яни.
— Так нечесно! Я помру! — жалілася Польці.
— Поговори з ним.
— Страшно… А раптом я все зіпсую?
— Є що псувати?
— Він за таксі заплатив! То ж не може бути просто так! — шукала сподівань Мар’яна. Та — не сімнадцять, сумний досвід за плечима! — тьмяніла: може бути і просто так, із ввічливості. Вдячність за секс без зобов’язань. Журилася, з дедалі відчайдушнішою рішучістю дивилася на флакон із жовто-зеленуватою рідиною. Невже знов доведеться Хотинського феромонами труїти?..
Не встигла. За тиждень під час спонтанного мозкового штурму, який Хотинський влаштував бренд-групі для пошуку нових рекламних ідей, після кількох невдалих спроб відшукати нове зерно для старого пива, він раптом ухопив «Паркер», поставив його сторчма на столі, упхавши одним кінцем у вазон із кактусом, зиркнув на групу з азартом, кивнув на ручку:
— Що це?!
— «Паркер» у кактусі, — сказав Льова Шендрик.
— Це не «Паркер»! — завівся Хотинський. — Це символ, образ! І тест на нестандартність мислення! Якщо ви будете мислити стандартно, колеги, ми ніколи не зможемо запропонувати клієнтові оригінальну ідею.
— Це… — Оля Охріменко дуже хотіла мислити нестандарт- но. — Устремління…
— Куди?! — Хотинський уже нервував.
— У Всесвіт!
— Ти здуріла?! Нащо пиву рватися у Всесвіт?! Нам треба втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на Марсі!
— Вибач! Я бачу не пиво, а тільки «Паркер», — боронилася Оля.
— На Марсі потрібні «Паркери»? — Шендрик уперто перетворював мозковий штурм на цирк.
Хотинський розгнівався.
— Видай нам свої ідеї, Льово! Чи тобі легше колег висміювати?!
— Та все просто! — сказав Льова. — Щось коштовне, може, безцінне, якогось біса застрягло в багнюці! Так виглядає біда.
— І як же я не здогадалася?! І справді! Це — біда! Наше нещасне пиво застрягло посеред пустелі! — знову активізувалася Оля. — Воно, як вагітна жінка! Страждає…
— Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийняти! — збудився Шендрик. — Треба щось робити!
— Ви подуріли?! — роз’ярився Хотинський.
— Ні, ти заціни! — Шендрика понесло: — Пляшка мордується: треба вчасно віддати якимсь чувакам пиво, інакше строк використання мине і її нафіг розірве! А чуваків нема — пустеля! Чуваки мають іти й рятувати пляшку, якщо вони справжні мужики! — усміхнувся Олі. — Олю, респект! Крута ідея! Героїка! — Глянув на Мар’яну: — Мар’яно! Ну, скажи! Крута ж ідея!
Мар’яна почервоніла, уп’ялася поглядом у «Паркер».
— Це — жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче іншу людину, але ховає своє бажання, щоби ніхто не здогадався. Ховає і сама страждає від того, бо мов у колючках застрягла… — замовкла, зиркнула на Хотинського.
— «Паркер» — фалос? — почула голос Льови.
— Нестандартно! — Хотинський дивився Мар’яні в очі.
— Ти серйозно?! — здивувався Льова. — А до чого тут пиво?
— Не знаю. Ти скажи, — відповів Хотинський. Усміхнувся. — Я почув тебе, Мар’яно.
З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’язківцем: як валявся на столі колодою — ніяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мізки: і що там у голові в Хотинського?.. А як стирчить фалосом — значить, весь вечір до глибокої ночі Мар’яна танутиме в обіймах керівника бренд-групи. І не у вузькому незручному офісному кріслі, а на просторій канапі в лофті коханця на мансардному поверсі старовинного будинку біля «Олімпійського».
— Полю, я не маю його втратити! — захлиналася від хви- лювання і захвату. — Я все життя про такого мріяла! А яка крута хата в нього. У центрі! От уяви — було горище, а Хотинський його викупив і зробив там собі барлогу метрів на сто. Я крутішої хати в житті не бачила.
— Так він багатий?
— Та, певно. Їздить на «ауді».
— А тебе на таксі відправляє.
— А ми вино п’ємо щоразу, коли я приходжу! Як він після вина за кермо?! — відбивалася-брехала Мар’яна.
Поля не здавалася:
— Раз він такий багатий, чому в наймах? У багатих — власні бізнеси.
— Не знаю. Може, набереться досвіду в нашій рекламній агенції і відкриє власну. Мені однаково. Я хочу жити з ним! І їздити на «ауді»!
— Краще дізнайся, хто його батьки, — порадила розсудлива Поля.
Мар’яні й самій кортіло дізнатися, хто ж такі предки Хотинського. Усе намагалася делікатно вивести коханця на відвертість, одного разу ніби ненавмисно завела про своїх: мати працює в архіві, у тата — бізнес. А який — промовчала, а то би довелося признаватися: тато купує дріжджі оптом, а потім, висолопивши на плечі язика, розносить їх роздрібним торгів- цям на ринку «Юність» з мізерною націнкою.
— А твої батьки? — спитала обережно.
— Я — сам по собі, — Хотинський обійняв Мар’яну, глянув у вічі. — До наступного… «Паркера», золотце?
Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський викличе таксі, Мар’яна труситиметься в найманій автівці й уже геть не відчуватиме себе діамантом у скриньці. Чому так? Губилася, зрозуміти не могла: що ж усе-таки в голові у Хотинського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язківцем інтригувала і збуджувала, та за місяць-другий настирливі запитання все частіше гризли Мар’яну.
— Чому він так ретельно приховує наші стосунки? Чому ми зустрічаємося лише в нього вдома і лише для того, аби займатися сексом? Я би хотіла сходити з ним у кіно… Чи просто йти вулицею, узявшись за руки, — вихлюпувала Полі. — І мама замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?
— Мусь, а раптом він зараз заради тебе від своєї колишньої намагається відкараскатися, — припустила Поля. — І не хоче ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти сніданок йому хоч раз приготувала? Бо ж у мужиків серце в шлунку.
— Я жодного разу не залишалася в нього до ранку, — геть засмутилася Мар’яна. Чому так? Навіть коли інтимні ігрища затягувалися до другої-третьої години ночі, коли Мар’янині очі злипалися — спати! — і тоді Хотинський не залишав коханку в лофті до ранку. Викликав таксі, відправляючи Мар’яну на далеку Воскресенку. До наступного «Паркера».
— Потерпи трохи, як не хочеш втратити його, — сказала Поля. — Однаково так не триватиме вічно. Рано чи пізно йому доведеться приймати рішення. Щось та скаже.”
16 thoughts on “Уривок з роману Люко Дашвар “Покров”: листопад 2013 і кохання”