Нещодавно у чернівецькому видавництві Книги – XXI вийшла збірка оповідань “Синхрон” – однієї із найвизначніших австрійських письменниць Інґеборґ Бахман. У п’ятьох оповіданнях авторки постають майстерно змальовані образи жінок, які живуть у світі абсурдної синхронності, паралельного послуговування мовами, співіснування досвідів та відчуттів. Нижче уривок одного із оповідань та ще трішки про авторку.
Інґеборґ Бахман – одна з найвизначніших європейських письменниць ХХ ст., «блискуча інтелектуалка» (Гайнріх Белль),народилася 25 червня 1926 р. в австрійському Клаґенфурті. Її поетичні, прозові, драматургічні та інші твори ввійшли до золотого фонду сучасної австрійської і світової літератури. У 1945–1950 рр. вивчала філософію, психологію, германістику та правознавство в університетах Інсбрука, Ґраца і Відня. 1950 р. захистила дисертацію, присвячену філософії Мартіна Гайдеґґера. У 1959–1960 викладала поетику у Франкфуртському університеті, мешкала й працювала у Відні, Мюнхені й Цюріху, потому багато років у Римі, де 17 жовтня 1973 р. й померла. 1976 р. засновано премію її імені – одну з найвагоміших літературних премій в німецькомовних країнах, яку від 1977 р. присуджують щороку в рамках Днів німецькомовної літератури у Клаґенфурті.
У п’ятьох оповіданнях “Синхрону” Бахман постають майстерно змальовані образи жінок, які живуть у світі абсурдної синхронності, паралельного послуговування мовами, співіснування досвідів та відчуттів.Героїня титульного оповідання, кваліфікована перекладачка, під час короткої відпустки з майже незнайомим чоловіком виявляє, що ні вона, ні він не мають що сказати одне одному, інертна молода дівчина, найбільше щастя для якої спати до полудня або просиджувати днями в перукарні, Міранда, яка свою короткозорість вважає «даром Божим», бо та дає їй змогу не бачити у всіх деталях злостивість, мерзенність і огидність цього світу, стара пані Йордан, яку єдиний син великодушно прирік на самотнє існування в маленькому помешканні, успішна фотокореспондентка, яка приїжджає навідати батька в старому домі своєї юності – всі вони в наївному зворушенні або в болісному усвідомленні переживають ту довгу мить жаху, протягом якої виявляють, що було, що є і що могло бути. Переклав Володимир Кам’янець.
СИНХРОН
Коли він забирав її в Римі з готелю, ця подорож видавалась їй ще звичною пригодою, але що більше вона віддалялася від місця, де тепер працювала, важливішого для неї, ніж для багатьох власна домівка, а тому віддалятися від нього набагато важче, то дедалі непевніше почувалась. Вона більше не випромінювала впевненої в собі особистості в холі, в барі, ніби щойно з обкладинки Vogue чи Glamour, у відповідний час у відповідній сукні, вже майже ніщо не вказувало на її ідентичність, вона виглядала як будь-яка пересічна особа у своїх вилинялих джинсах і надто вузькій блузці, з валізою і пляжною торбою, таку, як вона, він міг би підібрати й на вулиці. Щоб він не зауважив, як вона боялась бути залежною від нього, вона намагалася змусити його думати, що без її знань місцевості і вмінь орієнтуватися не обійтись. Гортала дорогою карти шляхів, не нові й уже давно застарілі, купила на заправці ще одну карту узбережжя, яка, як з’ясувалося згодом, теж не відповідала дійсності, але він не хотів вірити, кермував лівою рукою і лівим оком, щоб дивитись у карту, а їй нема чого нервуватись, бо звідки йому знати, що вона краще за будь-якого портьє, за будь-якого працівника турфірми орієнтується в залізничних довідниках, атласах доріг і розкладах польотів, адже все, пов’язане зі шляхами сполучень, було її життям, а коли він помітив її роздратованість і невдоволеність, то потягнув жартома за вухо, non guardare così brutto. Слухай, мені ще знадобляться мої вуха, veux-tu me laisser tranquille! Ледь не додала «chéri», але вчасно спохватилась, бо так вона казала до Жан-П’єра, потерла обидва вуха, де в неї зазвичай навушники, де автоматично функціонують перемикання з мови на мову. Який же все-таки дивний механізм вона собою являє, живе без жодної думки в голові, занурена в слова інших, і наче сновида мусить одразу ж встигати повторювати тими самими словами, які хіба що інакшезвучать, з machen вона вміє робити to make, faire, fare, hacer і делать, кожне слово може прокручувати туди й сюди шість разів, але не має права думати, щоб machen справді означало machen, faire – faire, fare – fare, а делать – делать, це може зробити її голову непридатною, і їй треба вважати, щоб одного дня не опинитись засипаною під груддям слів.
А тоді: холи конгресових центрів, холи готелів, бари, чоловіки, рутина у спілкуванні з ними, і багато довгих самотніх ночей, і багато дуже коротких і теж самотніх ночей, і завжди ті чоловіки з їхньою важністю та жартами поміж важністю, які або одружені й огрядні і п’яні, або випадково стрункі й одружені і п’яні, або цілком приємні і вкрай невротичні, або дуже приємні і гомосексуали, в цьому сенсі в неї особливі спогади з Женеви. Вона знову завела мову про перші дні в Женеві, в неминучій Женеві, і якоюсь мірою вона може зрозуміти, про що він думав уранці в парку, бо якщо глянути на невеликий проміжок часу чи на великий, який, треба визнати, в неї не такий уже й великий, якщо зважити на її коротке життя, то те, що трапилося в самій лише Женеві і чого не трапилося, власне, не збагнути, і звідки тільки в інших береться здатність розуміти, знаю лише, що моя здатність чимдалі слабшає, я підходжу або надто близько, через роботу, або коли йду геть і замикаюсь у кімнаті, опиняюсь надто далеко, не можу збагнути. Він поклав їй руку між ноги, а вона дивилась прямо, ніби не помічає, а коли забрав руку, забув про неї і зосередився на дорозі, вона сама намагалась звертати на себе увагу, він плеснув її по руці, come on, you just behave, you don’t want me to drive us into this abyss, I hope. Їм обом справді було байдуже, що цими днями відбувалось у світі, як усе змінювалось і чому ставало дедалі безнадійніше, він мав лишезважати, щоб вони не проминули повороту на Палінуро, і ні на що більше, а ще на цю чужу жінку, разом з якою він їхав зі світу, його лише дратувало, що голова не хотіла забувати те, що він хотів залишити позад себе, так, йому хотілось поїхати геть на якийсь час, шалено хотілось, бо ці дні він має для себе, а не для Food and Agriculture, а ще тому, що йому й так не спадало нічого на думку, що робити зі своїм життям, бо бачив, як інші намагаються вдавати, ніби знають, чого хочуть, усім, кого він знав, з їхніми історіями, байдуже, були вони напівправдиві чи напіввигадані, можна хіба що поспівчувати, дивні всі або ненормальні, суцільні невдахи, що пнуться вище і вище, на кращі і ще кращі посади, з Р 3 на Р 4, щоб звідти жадібно позирати на Р 5, чи застрягали на півдорозі або скочувались униз, ніби в сходженні й падінні можна знайти заміну для місця, якого вже немає, для злету, якого вже немає, жодної радості, вона зникла, назавжди.
Його рука лежала тепер спокійно в неї на коліні, і вона не вбачала нічого незвичного в тому, як вони їдуть, як у багатьох автомобілях з чоловіком, як з усіма чоловіками в автомобілі, і все ж вона мусила взяти себе в руки, мусила бути тут і тепер, не десь у колишніх часах, не десь у дорозі, не колись у цій країні, а з містером Людвіґом Франкелем, диплом фахівця з міжнародної торгівлі після студій у Відні, тоді півсвіту, статус дипломата й дипломатичні номери, від яких тут, утім, жодних переваг, на цьому урвистому узбережжі, над самим його краєм. Так, just behave yourself! А якщо їй більше не хочеться і вона вхопиться за кермо, якщо лиш трішки шарпне, тоді перекинеться з ним, стане з ним одним цілим один-єдиний раз і зірветься у прірву без усякого жалю.
17 thoughts on ““Синхрон”. Уривок зі збірки австрійської письменниці Інґеборґ Бахман”