Цей роман — знахідка для тих, хто вирушає у тривалу подорож або у відпустку за місто. Читати його треба не поспішаючи, інакше зіпсуєте собі усе задоволення. «Все те незриме світло» Ентоні Дорра — це одна з тих книг, в яких талант оповідача виправдовує стилістичні недоліки і, зрештою, залишає позитивні спогади.
Дія розгортається у Німеччині та Франції до та під час німецької окупації. Енергійна уява і образи Дорра наводять на думки про добрі старі книги з дитинства. Марі-Лор, маленька сліпа француженка, мати якої загинула, чимось схожа на Поліанну та Енн з Зелених дахів. Вернер Пфенніґ — сирота з німецького шахтарського містечка Цольферайн, неподалік Ессена. Хлопцю на початку книги сім років, він білявий, як сніг, «схожий на пір’їну», — пише Дорр. Та Вернер хоч худорлявий і невисокий, на Пітера Пена не схожий. Його тягне до науки, механіки, радіо. Він може полагодити що завгодно.
Талант Вернера викликає інтерес нацистів. Він сирота без освіти, зате з величезним талантом — тут Дорр піднімає надважливе питання освіти та розвитку науки. У розумінні автора, як можна зрозуміти з книги, наука повинна служити лише добрим намірам. Та хлопця відправляють у школу, де тренують елітні кадри для Третього Рейху.
Розділи, присвячені школі Вернера і його дружбі із Фредеріком, як на мене, вийшли у Ентоні Дорра найкраще. Вони дуже вражають і залишаються у спогадах надовго. Дії нацистів і розповідь, як школярі потихеньку звіріють, дуже реалістичні, та не відштовхують від читання. Дорр пише без прикрас і акуратно піднімає питання, як німецький народ міг змиритися з тим, що відбувалося навколо них.
Марі-Лор з початком оповіді шість років. Висхідна точка подій — 1934 рік. Дівчинка живе із татом, якого обожнює, у Парижі. Він — слюсар і хранитель ключів у Національному музеї історії та природи. У сховищі музею, за легендою, протягом 200 років лежить проклятий камінь «Море полум’я»: сірувато-синій алмаз із червоним відтінком всередині. Ця дорогоцінність зіграє у романі свою маленьку роль.
Марі-Лор і її батько втекли з Парижа у 1940 році і сховатися в Сен-Мало, де живе їх підстаркуватий родич. З того моменту розділи, які стосуються маленької француженки, стають досить епічними. А збіг обставин наприкінці книги, до якого Дорр підводив читачів з перших сторінок, здивує вас.
Безумовний плюс книги у тому, що Дорр насичує її вигадкою, дивовижними винаходами та знахідками механіки, техніки і природи. Равлики, молюски, властивості дорогоцінного каміння та вугілля, технологічні дива, якими володіли нацисти, перетворюються на дивовижний атракціон.
Та стиль прози Дорра невблаганний і дещо штучний. Короткі поодинокі фрази, які повторюються з радіоприймачів у книзі перші 100 сторінок, ускладнюють читання. У книзі надзвичайно добре відтворений історичний колорит, текст передає його мало не на рівні відчуттів. Однак мовлення персонажів інколи звучить нереалістично, зокрема у дітей. І у романі забагато означень: очі поранені, ночі світлі і зоряні, чайки алебастрово білі, — і виникає відчуття, що у світі книги все повинне світитися або сяяти. Мабуть, саме тому у деяких відгуках кажуть, що роман затягнутий: кожен іменник супроводжується прикметником, тому читається повільно.
Тим не менш, у книзі Дорра це відходить на другий план, адже історія, яку він (погодьмося) майстерно розповідає, сама по собі цікава. Вона романтична, реалістична і детективна, дитяча і доросла водночас. Дорр перескакує між датами, переходить від одного персонажа до іншого, переїздить з Франції у Німеччину і назад. Вам щоразу захочеться дізнатися, що ж трапилося з Марі-Лор далі, з її батьком, дідусем, з Вернером та Ютою, з рештою персонажів.
«Усе те незриме світло» — не звичайна історія про Другу світову війну. І анотації також не кажуть всієї правди: це не розповідь про німецького хлопчика і французьку дівчинку. Насправді це історія про світло, яке людський розум і серце створюють у темряві, щоб не заблукати.
Читати: Гірка правда: п’ять нетипових книг про війну
Схожі книги: «Книжковий злодій» Маркуса Зусака, «Англійський пацієнт» Майкла Ондатже, «На західному фронті без змін» Еріха М. Ремарка.
Катерина Кролевська
21 thoughts on “Про світло у пітьмі війни”