Нова книга Гаррі Каспарова «Зима наближається» виходить українською. Уривок

Нова книга Гаррі Каспарова «Зима наближається», яка швидше за все не побачить світ у Росії, допоки не зміниться нинішній режим, у квітні вийде друком в українському видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» і вперше буде представлена на виставці «Книжковий Арсенал» у Києві. Цю книгу Каспаров присвятив застреленому путінським режимом Борису Нємцову та усім людям у світі, які борються за свободу та демократію.

Гаррі Каспаров, тринадцятий чемпіон світу з шахів, уже багато років бореться проти путінського режиму, відстоюючи загальнолюдські цінності. В своїй новій книжці «Зима наближається» він закликає лідерів демократичного світу консолідувати зусилля у боротьбі з диктатором Путіним. Каспаров демонструє картину руйнівних внутрішніх процесів у Росії та її неминуче падіння у безодню. Це історія того, як колишній кадебіст Володимир Путін зміг узурпувати владу в Росії та знищити опозицію. На переконання Каспарова, світ мусить не умиротворювати цього диктатора, а дати йому рішучу відсіч, змусити відповісти за жертв на сході України, загиблих пасажирів рейсу MH17, вбитих опозиціонерів.

До майбутніх читачів книги Гаррі Каспаров звернувся такими словами: «У цій книжці я ділитимусь з вами своїми власними спостереженнями та враженнями як політичний активіст Росії, а також як голова Фонду захисту прав людини зі штаб-квартирою в Нью-Йорку. Але найважливіша історія в цій книжці — не моя власна. Це історія того, як Володимир Путін за допомогою невтручання, а в деяких випадках і за підтримки вільного світу, того самого, що зумів розвалити Радянський Союз, поклав кінець демократичному експериментові в Росії».                                  

Лауреат Пулітцерівської премії Енн Епплбом зазначила: «Дуже важливо читати Гаррі Каспарова, який попереджав про небезпеку путінізму задовго до того, як це почали робити інші. Він є рідкісною особистістю — російським демократом із реалістичним поглядом на власну країну, який, проте, зберігає оптимізм щодо її майбутнього».

Уривок з книги

“КІНЕЦЬ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ ТА РОЗПАД СРСР

Усередині літа 1989 року я дав довге інтерв’ю журналу, що просто-таки уособлював загниваючий Захід в уяві радянських людей, — «Плейбою». Але в Радянському Союзі подив викли­кала не лише назва журналу, у якому вийшло інтерв’ю. Незва­жаючи на дедалі ширшу атмосферу гласності, відкритості між Америкою й СРСР та поступовий відхід від політичних репре­сій за часів перебудови Михайла Горбачова, моя щира критика радянського суспільства, а особливо моє захоплення Амери­кою й американцями стали чимось скандальним. Тоді здава­лося ще малоймовірним, що через п’ять місяців, 9 листопада, упаде Берлінська стіна, а вже місяць по тому Горбачов та пре­зидент Джордж Буш-старший проголосять, що СРСР та Спо­лучені Штати більше не вороги. Але навіть за таких швидких змін навколишньої дійсності мої тодішні коментарі здалися декому в Кремлі схожими на зраду.

«ПЛЕЙБОЙ»: «Ви говорите, як американець. Американці завжди прагнуть перемоги».

КАСПАРОВ: «Це типова людська риса, і це доводить, що американці є дуже близькими до істинної природи людини».

Для радянських чиновників, просякнутих міфом про мо­ральну перевагу комунізму й радянської людини, подібні ко­ментарі були доволі серйозними. У нинішньому світі це може здаватися дивним, а то й катастрофічно жорстоким, але соці­алістична ідеологія та моральність становили дуже вагому частину арсеналу Холодної війни. Коли радянські спортивні функціонери напустилися на мене за бажання залишити в себе призи за шахові перемоги, вони проклинали не лише мою не­покору, але й відсутність у мене соціалістичної солідарності. Слова про те, що сусіди в Баку сприймуть моє бажання воло­діти виграним у Німеччині «Мерседесом» як нормальне та здо­рове, уважали тоді радикальними та підривними.

Звісно, моє інтерв’ю не стало аж таким публічним сканда­лом, як поява оголеною в тому самому журналі російської ак­триси Наталії Негоди на початку року, після її ролі в стрічці «Маленька Віра», що шокувало ханжеське радянське суспіль­ство. Її фото та моє інтерв’ю у виданні, що було все ще заборо­неним у СРСР, а також спровоковані ними сконфужені відгуки чітко характеризували період перебудови. Пробні кроки нашої країни до більшої відкритості піддавали танталовим мукам, але ми й раніше знали, що нас можуть покарати, а реформи згор­нути. На той час більше не було жодних чітких правил і все більше й більше людей знаходили в собі сміливість перевіряти, де саме проходять межі в цей момент.

1987 року Горбачов сказав, що хоче побудувати «соціалізм із людським обличчям» за методом Олександра Дубчека, на що я відповів, що монстр Франкенштейна також мав людське об­личчя. Комунізм іде проти людської природи й може тримати­ся лише на тоталітарних репресіях. Без зовнішньої допомоги або величезної кількості природних ресурсів на кшталт нафти репресії призводять до економічного застою. А тоді — мораль­ний та духовний застій суспільства, де успіх та перевага окремої особистості ледь не під забороною.

Безумовно, сталися конкретні події, що допомогли виявити фатальні вади комуністичної системи та спонукали Горбачова до його відчайдушних спроб реформувати й урятувати країну. Однією з них стала аварія на Чорнобильській атомній електро­станції в Україні у квітні 1986 року. Те, як ліквідовували наслід­ки цієї аварії, виявило страшні рівні некомпетентності, коруп­ції та брехливості влади, немов у якійсь банановій республіці. (Ми з Анатолієм Карповим віддали на допомогу жертвам Чор­нобиля призовий фонд нашого матчу за звання чемпіона світу 1986 року.) Окрім того, була ще радянська війна в Афганістані, що до 1989 року тривала вже десятиліття й виявилася так само неефективною, непопулярною та дорогою, як і більш пізня опе­рація США та НАТО.

Завдяки переважно зростанню впливу на радянських людей новин, ідей та думок, особливо із зовнішнього світу, радян­ський істеблішмент опинився перед дилемою. Якщо чиновники реагуватимуть, як завжди, і суворо каратимуть за незначні проступки, вони втрачатимуть довіру як реформатори та під­тверджуватимуть слова критиків, що радянське суспільство є відсталим і застійним. Але вони також розуміли, що якщо дозволятимуть трохи критики, це заохочуватиме говорити ін­ших. Тому реакція чиновників ставала дедалі більш розгубле­ною та непослідовною. Саме різноманітні прояви цієї дилеми й стали тим, що врешті розвалило Радянський Союз, незва­жаючи на відчайдушні спроби Горбачова втримати його купи.

Ще задовго до падіння Берлінської стіни багатьом із нас по «неправильний» бік «залізної завіси» стало зрозуміло, що важ­ливі зміни неминучі. Ми не мали жодної гадки, якої форми вони набудуть або з чого можуть початися, але це був цілком новий досвід для більшості радянських людей — серйозно та відкрито обговорювати все, що стосується політичної тран­сформації або нового напрямку для країни. І ми були невпевне­ні, чи то є реальні демократичні реформи, чи просто відволі­кання на кшталт «однопартійної демократії», аби допомогти Горбачову зібратися із силами проти старої радянської гвардії та виграти час для його провальної економіки. Люди на вулиці говорили про етнічне насильство, що вже супроводжувало рухи за незалежність у багатьох республіках. Ми гадали, чи не почнуть мільйони людей помирати з голоду, перш ніж еко­номічні реформи нарешті відбудуться.

26 березня 1989 року в СРСР пройшли перші реальні вибо­ри з часів його утворення в 1922-му. Новостворений З’їзд на­родних депутатів був покликаний надіти демократичну личи­ну на Верховну Раду Радянського Союзу — орган, який усе ще зосереджував у своїх руках реальну владу. Але Комуністич­на партія здобула лише 85 відсотків місць (замість звичних 99,9 відсотка), і серед незалежних бунтівників з’явився Борис Єльцин, який із небаченим доти результатом переміг за окру­гом у Москві кандидата від Горбачова.

За іронією долі лічені експерименти СРСР із демократії спочатку мали найбільший вплив за межами Радянського Со­юзу, а саме в Польщі. Видовище справжніх виборів у СРСР, хай навіть неоковирних та поверхових, дало полякам поштовх для їхнього власного, значно більш ґрунтовного експеримен­ту. Замість того, щоб прийняти мрію Горбачова про соціаліс­тичну реформу, Польща повністю скинула своїх комуністич­них господарів, а решта країн Варшавського договору швидко наслідувала її приклад.

Нинішні деспоти багатьох колишніх радянських країн пе­режили це, зрозуміли небезпеку «шпарин у стіні», тобто дилеми свободи слова, і дуже тяжко попрацювали, щоб уникнути цьо­го у своїх країнах. Путін та інші пострадянські диктатори роз­глядають те, що сталося з режимом Горбачова, як негативний приклад. Ось чому вони так жорстко реагують на політичну критику навіть у маленькому блозі або на одного-єдиного про­тестувальника з плакатом.

Сучасні диктатури вчилися на помилках своїх попередни­ків. Вони знають, що якщо не зробити випускний клапан, утво­рюється вибухова енергія. Тому й створили простір для дивно­го різновиду контрольованої незгоди. Радіостанції та веб-сайту «Эхо Москвы» дозволяють транслювати й публікувати критич­ні матеріали про Путіна, тоді як менші та не такі поступливі майданчики для незгоди, як-от мій новинний сервіс «Kasparov.ru», з російського Інтернету виганяють. Я був головою «Эха» протягом 1991—1996 років, коли ця радіостанція була неза­лежною. Тепер вона, усе ще зберігаючи опозиційний харак­тер, належить медіа-групі державного енергетичного гіганта «Газпром» і працює, знаючи, що в будь-який момент «Эхо» можуть закрити.

Аналогічно і з мітингами протесту: їх можна реєструвати та можна проводити, але їхні організатори та учасники одна­ково можуть зазнати переслідувань. Це все частина продума­ної сучасної гри в псевдодемократію та псевдовибір, що також включає вибори із заздалегідь визначеними результатами та одностайність телевізійних каналів, де лише трохи відрізня­ється позиція щодо того, як чудово Путін дає всьому раду.

«Кольорові революції», пов’язані з продемократичними ру­хами в Грузії 2003-го (Революція троянд) та Україні 2004-го (Помаранчева), також викликають страх серед автократів, які вживають попереджувальних контрзаходів проти молодіжних рухів, неурядових організацій з іноземними зв’язками та, зда­валося б, зовсім дрібних майданчиків для свободи слова на кшталт незалежних радіостанцій. Але саме радянський досвід по-справжньому налякав Путіна та решту й продовжує далі формувати їхній світогляд і поведінку. І лише мій власний дос­від як радянського та російського громадянина дозволяє мені розуміти путінські кроки та мотиви.

Дуже важко описати життя в комуністичній державі тим, хто ніколи в такій не жив. Людський дух — гнучка річ, і він схильний підлаштовуватися під обставини, як тільки може, аби не втратити будь-яку надію. Існує також солідарність знедоле­них, яка пояснює, чому розповіді про багатий Захід мали таку руйнівну силу в СРСР. Адже значно важче зберігати стійкість перед бідами, коли ви бачите, що ваші сусіди живуть значно краще за вас. Це людська природа, основа споживчого капіта­лізму вільного ринку, а також причина того, чому комунізм був і залишається таким помилковим та чужорідним”.