За останні кілька років підлітковий хорор став набагато популярнішим, але чи всі страшилки подібні до історій неперевершеного Ренсома Ріггза і фантастичної Меделін Ру? Ні, не всі: Чарльз Гілман не дотягує до їхнього рівня, але його твір «Дневник профессора Гаргульи» також заслуговує на увагу.
Невигадлива історія про хлопчика на ім’я Роберт Артур починається з того, що автор повідомляє нам про те, як Роберт перевівся до нової, щойно збудованої школи, в якій вже в перший день навчання починає відбуватися щось недобре: учнізнаходять у своїх шафках білих щурів, а вчителі й самі не розуміють, звідки ті взялися.
Далі Роберта очікують нові проблеми: то хуліган зі старої школи стягує з нього податок на шмаркачів, то дивний професор природознавства Гарфілд Гулья (Гаргулья) поводиться вкрай підозріло. О так, ще в перший же день навчання наш герой примудрився посваритися з миловидної дівчинкою, загубитися в бібліотеці, а потім помиритися з тією ж миловидної дівчинкою, яка виявляється справжнім привидом.
Дивно якось виходить: заблукавши в шкільній бібліотеці, Роберт потрапляє на горище, де зустрічає Карину (так-так, ту миловидну дівчинку-привида) і знаходить загадкову книгу в старій шкіряній палітурці з незрозумілими письменами. Після повернення ж додому Артур знайде в своєму рюкзаку ще й двоголового щура. От диво! Не минуло й тижня з початку навчального року, а з хлопчиком стільки всього сталося… Просто детектив якийсь, а не перші пару днів у новій школі.
Але далі – більше! Роберт знаходить справжнього друга у вигляді двоголового щура на ім’я Пискрип (від імені кожної голови – Писк і Скрип), а зі своїм головним ворогом – хуліганом Гленном Торкельсом – об’єднується, щоб розгадати секрети школи Лавкрафта. А їх, повірте, не мало.
Але який, спитаєте ви, стосунок до історії має професор Гарфілд Гулья? Найбезпосередніший: спочатку він мало не з’їсть бідного Пискрипа, потім в образі демона ледь не позбавить життя Гленна і головного героя Роберта, щоб виконати наказ свого загадкового Володаря.
Однак, весело ж буде хлопцям у новій школі. Їхні пригоди тільки починаються, але вже розвиваються дуже стрімко. Чарльз Гілман красномовно дав зрозуміти читачеві, що це лише перша книга, за якою буде не одна і не дві – відповідно, його історія може затягнутися. Але чи стане вона від цього кращою? Не думаю.
Книга досить маленького формату на сто сімдесят сторінок не може претендувати на почесне місце у вашій бібліотеці з двох причин: у ній ви не знайдете і краплини жаху (хіба що ви учень молодших класів), який вам красномовно пообіцяє Ренсом Ріггз, а описані в книзі події пролетять непомітно і, якщо можна так сказати, навіть надто розмірено.
Зайве говорити, що лякає в книзі тільки обкладинка. А ілюстрації зовсім не викликають почуття страху, що вже говорити про жах і огиду, якщо “двоголовий монстр” (цитуючи Ренсома Ріггза) виявляється мі-мі-мішним домашнім щуром? Ні, нас таким до мурашок не нажахаєш.
Хоча, якщо вже ми говоримо про щурів, варто бути справедливим: єдині ілюстрації з книги, що сподобалися, – це і є зображення щурів. Спасибі художнику Юджину Сміту, що його звірята не мерзенні, а настільки милі та красиві, що їх тільки і хочеться гладити та жмякати.
Втім, це моя думка, і ви можете не розділяти її. Але якщо у вас є пара годинок вільного часу і ви не знаєте, як його “вбити”, почитайте легку повість Чарльза Гілмана. Впевнена, що ця мила страшилка здивує вас своєю простотою і поверхневими вибаганками сюжету, адже більше нічим вона підкорити не може.
І не шукайте у містера Гілмана страшних монстрів і демонів – таких в книзі немає. Не шукайте також оригінальності й непередбачуваності – все досить буденно, якщо не сказати банально.
Вікторія Л’Егль
26 thoughts on “Не такий чорт страшний, як його малюють”