Зручного формату, яскраво-біла з червоним серцем книжечка прикувала увагу не однієї сотні читачів. Клуб Сімейного Дозвілля видав книгу Януша Корчака, відомого письменника та педіатра.
Приємно і переконливо, бо автор не починає свою роботу словами на кшталт “маю трьох дітей, сам їх виховав і тепер буду вчити вас ” і це не дивно. Бо автор виховав їх цілі сотні, в сиротинцях, таборах та лікарнях… Король дітей – так його називають, він навіть помер з дітьми за руку. Щоб починати читати книгу цієї великодушної Людини спочатку раджу вивчити його біографію. Бо це не просто опис життя лікаря. Це ціла історична епоха.
«Як любити дитину?» – Януш Корчак, він же Генрик Ґольдшмідт, написав будучи в Києві. Він був поруч з дітьми і в Україні. Розгорніть книгу, і ви зрозумієте – ця людина книгою кидає виклик вашій душі. Своїми роздумами на папері відомий польський педіатр перевертає свідомість і змушує стрепенутися, підняти голову та глянути на свою дитину, усвідомити, що ви ростите унікальну, самостійну , справжню людину. Виховуючи кожну дитину, її необхідно любити. Як?
Велике серце на обкладинці підказує – всім серцем, безумовно і безкорисливо. І ще тисячі відповідей, які кожен для себе знайде сам. Неодноразові повторення про те, що книга не має порад і не варт шукати в ній строгих настанов ще більш спантеличує, пробуджує.
Лікар, який виконував свої обов’язки навіть у часи війни, врешті звернув на психологічну стежку, присвятив себе дітям, пише нам про одвічні теми та сіє в серці зерна сумління. Чи розуміємо ми своє завдання у вихованні? Чи не занадто переймаємось, а чи не замало знаємо?
Мої перечитування абзаців по двічі, скоріш за все, не вада перекладу чи наслідки неповторного стилю автора, а його вміння розкрити очі читача на істину та змушуватии перечитувати доти, доки не прокинуться необхідні нейрони, аналізатори, мотиватори та каталізатори батьківської любові, тієї що ще спить, або не була вчасно відкрита самими ж батьками. Повторюєш для себе фраза за фразою, істину за істиною, а тим часом дивуєшся – “Це ж наше життя, але так про нього ще ніхто не писав. Вже сьогодні буду діяти”.
“Кажеш: “Моя дитина”. Ні, це спільна дитина матері і батька, дідів і прадідів. Чиєсь далеке Я, що спало в плеяді предків, голос із спорохнявілої, давно забутої труни, раптом озветься в твоїй дитині…”
Умовно я би розділила книгу на дві частини. Перша – як ковток холодної води у спразі нескінченних запитань молодих батьків. А чи правильно я все роблю з дитиною та для неї? Кричить. Не спить. Пізно ходить. Всі материні сльози та батькові переживання, тихій шепіт з подругами і совісні перебирання дій на правильність – Автором так само коротко та влучно розвіяні, втихомирені. І це не за рахунок чітких відповідей, а завдяки почуттям та переосмисленню дійсності, до яких мотивує письменник.
Інша частина – як на мене – фільтр, який проводить крізь себе уявні точки розвитку дитини і фіксує необхідні батьківської уваги віхи та … змушує провести собі тест на тему “Чи думаєш ти про майбутнє дитини? (читай: самостійної людини ) яку зараз ростиш, так, як зручно тобі. Так, як зараз вимагає мить, бажаний момент тиші чи безтурботного сміху. А далі? Чи справді на всі питання від своєї дитини отримано вичерпну відповідь?
Відгук на цю роботу хочеться тими словами, які найбільше переконали, саме ними Януш Корчак і завершує книгу і адресує їх, звісно, в першу чергу батькам:
«Закінчення праці – холодний баланс, болісне пробудження зі сну. Кожен розділ дивиться із докором, що покинув його незавершеним. Остання думка книжки – це не підсумок, ще й насміхається – усе, нічого більше?
Отже, додати щось? Це означало би почати спочатку…
Черпай не з книжки, а з себе…
У мудрій самотності вдумливо спостерігай…»
Ірина Варламова
10 thoughts on “Не книга, а розмова із серцем”