Іноді мені до рук потрапляють книги, які за інших обставин я б ніколи в житті не прочитала. Буває ж так: стоїш собі в книгарні, зацікавлено розглядаєш книжкові полиці і купуєш книгу, яка тебе зовсім не цікавить, про яку ти нічого не чув, проте знаєш, що її відносять до так званої інтелектуальної прози вищого ґатунку, яку ти час від часу почитуєш. Так було і з «Розбійником» Роберта Вальзера, якого я придбала практично всліпу (довіра до видавництва, книги якого купую давно, далася взнаки).
Ім’я Роберта Вальзера – одне із тих визначних імен у світовій літературі, які ще донедавна були невідомі пересічному українському читачу (до числа якого я себе відношу). Життя цього непростого письменника було складне й водночас цікаве. Швейцарський бурлака з багатодітної сім’ї, закоханий у театр й Фрідріха Шиллера, що спробував себе в різних професіях від слуги до банківського клерка, страждав на фамільне божевілля через що понад третину життя провів у психіатричних клініках. Мене досі мучить питання: ким був Вальзер насправді – генієм чи божевільним? Його визнання прийшло вже після смерті. Ним зачитувались свого часу такі відомі літератори як Кафка, Манн, Музіль та інші. Проте його, на жаль, неможливо зарахувати до письменників, твори яких стають бестселерами навіть після смерті.
Історія створення роману «Розбійник» оточена певним ореолом загадковості: написаний «для себе» мікрограматичним письмом, практично тайнописом, без проміжків між словами на клаптиках паперу, роман розшифровували декілька фахівців-філологів понад п’ятнадцять років, для того, щоб нарешті його представити на огляд масовому читачу. Для чого Вальзер написав такий твір і що він хотів ним сказати? Про це можна лише здогадуватися, бо достеменно про сам твір багато невідомо. Єдине, що не підлягає сумніву це те, що цей роман тісно переплетений з біографією письменника, завдяки чому читач може дізнатися про певні інтимні подробиці молодецького буття Роберта Вальзера.
І от, на початку цього року «Розбійник» Роберта Вальзера завдяки потугам Видавництва Жупанського нарешті можна прочитати українською мовою в чудовому перекладі Олекси Логвиненка (якого я небезпідставно відношу до числа моїх улюблених перекладачів). Проте, не можу не зазначити, що це не перший твір Вальзера, який видано українською: раніше, а саме у 2013 році, була перекладена Юрієм Андруховичем його повість «Прогулянка» у в-і «Книги-ХХІ».
Не приховуватиму, що «Розбійник» належить до категорії так званих нечитабельних і складних для розуміння творів.
Не приховуватиму, що «Розбійник» належить до категорії так званих нечитабельних і складних для розуміння творів. Сюжет його неоднозначний, часом абсурдний, але його краса і цінність полягає передусім у мові і цікавих думках, які висловлює автор, що наштовхують читача на відповідні роздуми. Моє перше враження від роману було таким, немовби я підглядаю за геніальним художником, який недбало робить мазки своєї картини: тобто поки що нічого не зрозуміло, але в кінці це повинно стати шедевром. Зізнаюсь, я до кінця так і не зрозуміла про що був цей роман, але він чомусь став для мене книгою, завдяки якій хочеться усміхатися. Не знаю чому, але я навіть уявляла собі Вальзера таким собі усміхненим геніальним добряком, з яким, як мені видавалося, я знаюся давно. Хоч насправді в житті він був занудним буркотуном, який лаяв все і всіх.
А взагалі «Розбійник» Вальзера мені нагадує складний лабіринт, з якого вибратися дуже важко. Це своєрідна загадкова головоломка, що схожа на правдиву, дещо плутану, плітку, місцями надміру прикрашену, щоб читалося цікавіше. Протягом всього читання в мене складалося враження, що Вальзер грається зі мною, як читачем, постійно віддаляючи щось головне і, немовби в покері, блефуючи підносить ставки, щоб потім виграти цю гру. Визнаю, я зазнала фіаско, багато із тексту я просто не зрозуміла. Інтрига зберігалася до кінця, Вальзер лише потроху відкривав переді мною свої карти, а в кінці, таємничо усміхнувшись, сказав: «Ні, не всі таємниці слід розкривати й пояснювати, а то читачеві, який тішиться цією історією, не буде про що замислитись. Тож подбаймо про те, щоб серед нас ще залишились ті, котрі думають, мислять і відчувають». І що на це скажеш? Думай як хочеш, розбирай, як можеш!
Ну що ж, тоді я й собі уявила, що «Розбійник» – це історія одного почуття до омріяної жінки. Проте жінок тут значно більше, ніж одна, і іноді навіть не знаєш, що саме і до кого почуває головний герой, якого автор називає розбійником, не наділяючи його ім’ям, бо це ж насправді неважливо, як кого звати. Едіт, Ванда, Сельма, якась Анрі Руссо (хоча як це? Хіба Анрі – не чоловіче ім’я?), кельнерка, бродяжка з парку, сестри Штальдер… Так, жінок тут багацько і взаємини з кожною з них складаються по-різному і досить дивно. Проте Едіт – найулюбленіша, про неї я чула з першої сторінки і шукала ту нитку, якою він пов’язаний з нею. Мене не полишало ні на хвилину відчуття, що «Розбійник», незважаючи на всю складність тексту, це легкий, практично невагомий текст, який не піддається законам здорового глузду. Я з нетерпінням чекала на появу загадкової Едіт, яку автор за будь-якої нагоди намагається згадати, і яка постійно, немовби слизьке мило, чомусь висковзала мені з рук й ховалася за наступним сюжетним поворотом. І коли вона нарешті з’явилася, то навряд чи була схожа на ідеал, скоріше на грудку безжальної ненависті до героя, який використовував її повсякчас без її ж згоди.
Так, історії про кохання бувають різними, а ця взагалі не схожа на жодну з тих, що я читала досі.
Так, історії про кохання бувають різними, а ця взагалі не схожа на жодну з тих, що я читала досі. Крім того, тут можна знайти й багато інших, крім кохання, тем для роздумів, адже автор зі своєю дитячою безпосередністю ділиться з читачем тими загальновідомими істинами, які чомусь в повсякденному житті вперто не хочеш помічати. До того ж мені дуже сподобалась у Вальзері його наївність, щирість, доброта, що проявляється у тому як він зображає звичайні предмети, стосунки між людьми, норми.
До речі, щодо перекладу, про який неможливо змовчати. У випадку із «Розбійником» це те, що я називаю розкішний переклад. І зовсім не дивно, що я після цієї книги признала Олексу Логвиненка, як перекладача. Не маючи оригіналу перед собою (німецькі тексти в інтернеті, зазвичай, захищенні авторським правом), я можу стверджувати про дійсно якісний переклад. Зацініть: дубчик, набрида, чуперадло, каверза, смілива сміливість, спритна спритність, поквапна поквапність тощо. Який геніальний підхід до звичайних слів!
“Читати Роберта Вальзера – однаково що піти на прогулянку до місцевого парку, а опинитися в дикому лісі…”
Не варто, оминати увагою й анотацію до українського видання «Розбійника», яку написав той же Олекса Логвиненко. Перекладач, наслідуючи автора, намагається заінтригувати читача, і водночас приховано попередити про складності читання твору: «Читати Роберта Вальзера – однаково що піти на прогулянку до місцевого парку, а опинитися в дикому лісі. Тут незвично, незатишно, а всі стежки раптом перестають кудись вести і робляться втіленням алогічности» або «Тож слід бути готовим спіткнутися вже на другому реченні («Едіт його кохає. Але про це – потім) і вже ні на мить не втрачати пильности». Єдине про що я шкодую, що у книзі не має передмови Логвиненка, як це було у «Бляшаному барабані» Ґюнтера Ґрасса, було б дуже цікаво почитати захопленні слова про книгу від самого перекладача.
«Розбійник» Роберта Вальзера – це книга-загадка, яку розплутати зможе лише наполегливий читач. І не хай вас не вводить в оману невеликий обсяг роману (147 ст.), їх подолати буде дуже складно, адже тут стільки підводних каменів, об які легко спіткнутися, та хибних поворотів, в які легко увійти, але не так вже й легко з них вибратися (зокрема, автор розповідає не лише про свого героя, але й не забуває про себе часом вставити те чи інше слівце, не відмежовуючись від розповіді). Ця книга – це чудова нагода трохи «збожеволіти» завдяки незважено-неврівноваженій мові роману, яку гідно оцінять усі гурмани подібної прози.
Мар’яна Глинка
12 thoughts on “Незважена історія химерного кохання”