Із перших кількох сторінок цього роману мені захотілось вигукнути: “Та це ж мрія будь-якого романіста”. Такий роман мріють написати багато письменників. Мені так здається. Принаймні, мали б про це мріяти. Мати таку історію, в якій герой може усе переграти. Знову і знову.
Саме таку історія вигадала британська (хоча народилась в Нью-Йорку) письменниця Кейт Аткінсон. Відома вже давно. За перший роман отримала Behind the Scenes at the Museum (1995) отримала Вітбредівську премію (та, що зараз Costa Book Awards). Вже в ньому була головна героїня дівчинка Рубі Леннокс, тяжка жіноча доля із купою дітей та страшне XX століття, і його вплив на героїв (так, у статтях люблять наголошувати, що того року Аткінсон обігнала “Прощальний подих мавра” Рушді). Потім були романи Human Croquet та Emotionally Weird. А між ними ще серія детектівів про приватного детектива Джексона Броді. Про них нічого не можу сказати, бо не читала. А в 2013 у Аткінсон виходить роман Life After Life (“Життя після життя”), за нього ж отримує знову Косту.
Це все лише до того, що Аткінсон вже відома і виписана письменниця. Тут немає ніяких чарівних див, чи ще чогось магічного. Тут є магія кропітливої праці, а ще майстерність, яка у “Життя після життя” дуже відчувається.
Купитись на сюжет цієї книжки дуже легко. Саме він мене і підчепив. Читати книжку про людину, яка перероджується знову і знову, щоб змінити свою долю на краще? Будь ласка, тільки за щастя. Але якби ця вся історія була написана не майстерно, не переконливо, вона б виглядала дуже штучно. Адже, ну розумієте, реалізму тут мало. А Аткінсон це пише так, наче і справді була така собі Урсула Тодд і вона зробила усе (аж забагато!), щоб змінити історію не лише свою, але й цього клятого минулого століття!
Оповідь починається із її народження. І ти вже бачиш цю темну кімнату в маєтку, і відчуваєш холод і зиму, і що лікар запізнюється. І що немовля ще трішки і помре. І вона помирає. Отак на початку книжки помирає головна героїня. Потім ця дата ще буде зринати у книжці не раз. Адже Урсула дуже наполеглива, і вона дуже хоче жити.
Саме ось ці “мертві немовлята” мене й перелякали на початку. Аж занадто вони були переконливими. Аж занадто ця мила її мати Сильвія виглядала реальною, щоб було легко сприймати цю історію.
Любов до книжки прийшла несподівано. З першою фіксацією “інакшості” Урсули в сім’ї. Тоді її мати відправила до психолога, військового психолога. Який насправді працював із травмованими вояками Першої світової. Тому 10-річна дівчинка із мотивами реінкарнації виявилась для нього цікавим співрозмовником. Тож він ніяк не міг сприйняти її десятиріччя. Ось тут, у цих іронічних розмовах, легкості, та відстороненості героїв — на фоні реальних, історичних проблем (посттравматичний синдром!) і виникла ця любов.
Зізнаюсь, що Урсула виявилась дуже моєю героїнею.Аткінсон вдалось так тонко передати життя дитини, а потім жінки, яка перероджується, але сама цього не усвідомлює. У ній живе лише якесь відчуття тривожності, хиткості світу — і це відчуття особливо мені цінне. Воно мені нагадало іншого героя, який нічим зрештою сюжетно не схожий на Урсулу, хіба що він теж не знає, ким він був і є — так, це Аустерліц Вінфріда Зебальда. І це один із найтонших, як на мене, героїв.
Тож, Урсула Тодд — це цілком “міжсвітове” створіння.Мало того, що вона постійно між минулим і майбутнім, і часом теперішнім, вона взагалі не знає, якому вона світу належить. До того ж це дуже начитана, культурна, розумна особа, не дивлячись на її розгубленість. І це звичайно походить від матері англійки, вірної дружини Сильвії. Тут власне можна про кожного героя, члена сім’ї розписувати по абзацу, якщо не більше. Ці всі герої стають такими рідними завдяки своїй виразності. І тому так тішить, що у цього роману є своєрідне доповнення God in Ruins (історія про брата Урсули, Тедді, роман написаний через два роки по тому, і теж має вже Косту).
І те, як Аткінсон показує ось ці всі сімейні посиденьки, та дім як уособлення сім’ї — є чимось дуже міцним. Ця Лисяча галявина, цей весь маєток видається дуже дуже реалістичним.
А ще “Життя після життя” – це дуже гарний та болючий показ життя Лондона у Другу світову під час бомбардування. Це страшно читати, але цьому віриться. От таким розповідям я чомусь більше вірю, ніж романтиці Ентоні Дорра (ну вибачте).
А ще (ще одна “а ще”) крізь оцю всю жіночу (ні не за стилістикою, а за тим, що в центрі все таки Урсула) та дитячу історію проступає ціла купа надто важливих проблем. Якось, моя колега-блогерка виронила про те, що авторка уміє дуже тонко, на фоні, проговорити цілу низку важливих речей. І я з нею тотально згодна. Тут і сімейне співжиття із братами сестрами, питання улюбленців, і традиційні та не дуже погляди на подружжя, тут і чистої води насильство в сім’ї із #янебоюсьсказати, хоча вона спершу боялась, і засудження, більш того нерозуміння зі сторони матері (саме із того моменту вона для мене, може й для інших читачів, перестала бути цієї сонцесяйною доброю Сільвією), і любов батька, і окупація, і Друга світова, і синдроми і тд і тп. І все проходить на фоні, ну розумієте, як у житті.
І навіть історія із Гітлером виглядає доречно. Це дуже миле доповнення, добре. Не головне, якщо це так може із боку виглядати. Це просто такий меседж в сердці людей, і все. Це виглядає зрозуміло.
Зізнаюсь, що такого задоволення від романів, товстих книжок вже давно не отримувала. Аткінсон дуже хороший оповідач. Дочитавши, я не могла заснути, бо не хотілося покидати цю історію. Вона дуже наповнена, енергійна, і “затягує”, але при тому у неї все на місці. Дуже чекаю наступної зустрічі із цією письменницею.Сподіваюсь, що найближчим часом видавці на неї також звернуть увагу, раз уже пішла така гарна хвиля перекладів хорошої літератури.
Ксеня Різник, Етажерка
7 thoughts on “Метод спроб і помилок на прикладі одного життя”