«Маша, або Постфашизм». Уривок з українського роману-антиутопії

За кілька днів у продаж надійде український інтелектуальний триллер «Маша, або Постфашизм» авторства Ярослава Мельника. Цей твір називають антиутопією, футуристичним, «орвелівським» романом, триллером, який тримає в напрузі від першої до останнього сторінки, філософським романом і дивовижною історією любові.

Якою виглядала б планета, якби переміг фашизм і мрія Гітлера про тисячолітній Рейх здійснилася? Новий футуристичний роман Ярослава Мельника, попередня дистопія якого «Далекий простір» про світ незрячих визнана кращою книгою року в Україні («Книга року ВВС-2013»), закидає читача у так зване постісторичне і постфашистське суспільство кінця ХХХІХ століття, яке переживає часи тисячолітнього благоденства, розв’язавши всі свої проблеми. Люди насолоджуються життям, а всю примітивну фізичну роботу за них виконують «тварини» — стори. Вони ж є головними «постачальниками» м’ясо- і молокопродуктів для «високоморальних» членів «постгуманістичного» суспільства-країни — планетарного Рейху. Є, правда, одне «але»: тварини мають… людське тіло. Бо «стори» – це те, що впродовж тисячоліть залишилося від «нижчої» раси…

На цьому тлі розгортається вражаюча історія кохання «людини» та «стори», які, зрештою, стають на шлях втечі з суспільства «переможного постфашизму». Попри гостросюжетну інтригу і разючість сцен, роман позначений властивими для Мельникової творчості багатством уяви, боротьбою ідей та сильним гуманістичним пафосом.

Роман став «літературною бомбою» в Литві і увійшов там до п’ятірки найкращих книг року (фінал “Книги року”).

Уривок з роману. Перша частина, 9 розділ

 

“За десять рейхсмарок, які мені дав Розенберг, я купив Ельзі намисто. Спеціально поїхав  до міста і довго ходив по магазинах. Усе-таки Ельза була жінкою. Останнім часом я якось  дедалі більше забував про це. Інші всі для мене були жінками, а Ельза – просто Ельзою. Я не міг цього зрозуміти, що сталося. Куди зникло почуття до неї як до жінки? Щоправда, вона сама змінилась, Ельза. Коли я познайомився з нею в молодіжному таборі, вона щосили кокетувала: посміхаючись, кидала несподіваний погляд, ламалася, коли я її про  щось просив… А найголовніше – вона часто збуджено сміялася, збуджено і трохи дико. Поширюючи навколо себе якесь поле радості, в яке хотілося якомога швидше зануритися. Невже людина може так змінитися? Невже і справді все це був набір свідомих чи інстинктивних прийомів,  аби привабити чоловіка? І, щойно завдання було  виконано, «жіночність» одразу зникла?

Я вибрав бурштинове намисто. Я все ще хотів вірити у краще. Бурштин – це був символ того літа біля моря, коли я зустрів Ельзу, зустрів і близько пізнав її. Ми ходили вздовж води рано-вранці  та збирали дрібні камінчики, залишені на пляжі нічним припливом.

Побачивши Ельзу в бруднуватому фартуху (вона поралася біля плити), я непомітно поклав коробочку з намистом назад до кишені. Вирішив віддати пізніше, коли Ельза звільниться.

Увечері вона сіла щось шити. У неї завжди було багато роботи. Стори  виконували тільки чорну, просту роботу, а тямущих служниць, як було в рабовласницьку епоху, у нас не водилося. Своєю завантаженістю вона була задоволена. Це неприємно дивувало мене, тому що – я це відчував – вона надавала перевагу роботі, коли я знаходився поруч. Чому так?

Підійшовши навшпиньках ззаду, я накинув їй на шию намисто.

– Ой!  – підскочила Ельза. – Ти що, з глузду з’їхав? Боже, як ти мене перелякав. Що це?

– Це намисто.

– Яке ще намисто?

– Намисто тобі, – сказав я і вийшов.

Що відбувається? Я попрямував у «свій» закуток в кінці відкритої веранди. Тут я курив і повертався до себе щоразу, коли треба було заспокоїтися. Якого біса я купував їй це намисто? «З глузду з’їхав», «яке ще намисто» – ці фрази, а особливо її тон говорили мені про її справжнє ставлення до мене. Чим вона  не задоволена? Тієї миті я ненавидів її роботу, її шиття: кому воно потрібно? Вона навмисне задовблює себе роботою, щоби кудись себе подіти. Я ж бачив це. Я  почувався поряд  із нею порожнім, непотрібним місцем.

Прохолодне вечірнє повітря трохи охолодило мої нерви. Я курив і дивився на сторів, які подібно  до тіней рухалися за огорожею. Треба б їх нагодувати.

Уночі Ельза лягла поруч і відразу ж заснула. Вона важко дихала  вві сні. Її  велике тепле тіло, як це не дивно, збуджувало мене. Я тихенько встав, накинув на плечі халат і вийшов. Вона так ні слова і не сказала про намисто. Напевно, забула. Говорила щось про Альберта, про Кривого, який другий день ходив із забитою рукою. Завтра, напевно, згадає і подякує заради пристойності. Ніколи не думав, що можна почуватися таким самотнім поруч з іншою людиною.

Ніч стояла місячна. Ні звуку. Я вийшов на  ґанок, подивився на величезне сліпуче коло над сараєм. Я не любив повного місяця. Ось  точнісінько так само стояли собі люди і  переживали ті  самі почуття, дивлячись на місяць,  тисячу, дві тисячі, три тисячі років тому. А тепер стою я. А через тисячу років стоятиме інший – на своєму  ґанку біля свого хліва. Час насправді щось примарне.

Раптом мені почувся ніби якийсь звук, що долинав із загороди. Я спустився з  ґанку й пішов до сторів. Щось ніби рухалося там,  у тіні хліва. Я почув чиєсь сопіння і тихі стогони. І тут я остовпів. Я побачив Машу, що стояла рачки, і якогось абсолютно  не знайомого мені юного стора, який  швидко, напівстоячи, злягався з Машею  ззаду  (й від цього, напевно, втратив пильність). Обоє вони були повернені до мене спинами, і я міг бачити  лише їхні спітнілі сідниці, що рухалися  в одному  ритмі.

Щойно я хотів щось крикнути, як стор нараз зупинився, прислухався і, побачивши краєм ока за огорожею мене, кинувся навтьоки. Він перемахнув через огорожу і зник серед ночі. Я навіть не встиг нічого збагнути.

– Машо, – я  відчинив хвіртку і зайшов у загін.

Машка, мабуть, злякалася, бо так і стояла рачки. Плечі її були зведені. Голова втягнута.  Невже вона так боїться мене? Я погладив її по плечах.

– Машо.

Вона не дивилася на мене.

– Сядь.

Я потягнув її за плече, і вона сіла. Я бачив тільки її освітлену місяцем спину з довгим, від шиї до сідниць, ланцюгом хребців посередині. Ще бракувало, щоб невідомо хто її запліднив. Мені  потрібне породисте потомство. Або це був хтось  зі сусідніх сторів, або ж взагалі  втікач. Останнім часом в Рейху спостерігалося дивне явище: стори  дедалі частіше стали втікати в ліси, в гори і там, збиваючись  у стада, жити далеко від людини. З моменту самої їхньої  появи на планеті траплялися втечі, але  це були винятки. І, до того ж, багато з них потім, зголоднівши, змерзнувши, поверталося. І жодних стад, в  яких стори могли виживати, не було зафіксовано.

– Ну, хто це був,  Машо?

Я взяв її за підборіддя, але вона різко висмикнула його з моєї руки і знову відвернулася. Це було ставлення. До мене.

– Я питаю, хто це був ?!.

Я  підвівся.

Останнім часом вона  дедалі більше починала мене дратувати. Гаразд, ще дружина, а то звичайна  худобина гратиме мені на нервах.

– Я кого питаю ?!.

Так, ніби вона могла відповісти хоча би слово.

– Я тобі покажу, як трахатися з ким попало!

І, не в змозі довше стримувати себе, я, ногою, боляче вдарив її у стегно. Вона скрикнула й упала в бруд.

– Я тебе  вб’ю, чуєш ?!. Уб’ю скотину!

І я вдарив її ще і ще. За кожним разом вона скрикувала і дедалі більше стискалася, ховаючи від ударів груди та обличчя. Навіщо я її б’ю? Її жалібний плач змусив мене зупинитися. Вся в бруді, на боці, вона гірко ридала, у мене в ногах.

Минуло кілька хвилин. Вона все голосніше ридала, неначе скаржачись на свою долю.

– Ну, йдемо за мною.

Я взяв її за лапу і повів у хлів.

– Стій.

Поставив її під душ і довго, милом і мочалкою, змивав  із неї бруд.

– Ну…

Вона стояла переді мною, мого зросту, і  дивилась у землю. Чиста, свіжа. Її стегна, плече і частина обличчя були  у страшних синцях, її лапи були опущені.

– Машо…

Вона подивилася на мене.

– Машо…

Я зрозумів, що знову божеволію.

– Пробач, чуєш?

Що я кажу? Кому?

Після цих слів вона скрикнула і кинулася мені на груди, ридаючи.

– Ну, прости мене, гада. Прости, благаю.

Я притискав її до себе, як людину. Я зовсім з’їхав з глузду. Я нікого в житті так не притискав.

– Тобі боляче, так? Боляче?

Я гладив їй хворі місця.

– Я більше не буду так, добре? Ах ти ж моя бідненька. Ніжна.

Її лапи обнімали мене за плечі. Ніколи мене так не обнімала Ельза. Ні, я втрачаю розум: звідки у сторів такі почуття?  Я мав десятки сторів, але  ніколи не помічав  у них жодних людських почуттів. Найбільше мене вразило, що вона кинулася до мене після всього, що я з нею зробив. Мій голос, моє почуття  були їй, напевно,  дорожчі, ніж її самолюбство і фізичний біль. У сторів, звичайно, вона не могла  навчитися нічого подібного. Але тоді виходить, що в неї людська – жіноча – душа. Тоді виходить, що вона не тварина?

Голова мені йшла обертом від божевільних думок і припущень. Мозок мій не міг впоратися  з таким  навантаженням.

– Ну, не плач. Не плач  уже, чуєш?

Я поцілував її в голову. На поцілунок вона відповіла новим плачем. Вона роздирала мені душу.

– Машо, я тебе не буду більше бити, ніколи. Чуєш?

Я  відвів її голову від своїх грудей і подивився в її повні сліз очі:

– Ти мила. Дуже мила.

І тут я  виразно зрозумів, що переді мною стоїть людина. Справжнісінька людина, тільки гола і побита мною.

Отямився я на подвір’ї. Якщо я не звернуся до психіатра, то це погано закінчиться. Таке зближення з твариною – ненормальне.

Уже краще тоді просте скотолозтво: розумієш, що злягаєшся з твариною, й усе. Жахливо, огидно, але все-таки більш нормально.

Я повернувся у хлів. Хіба це нормально – боятися самого себе наодинці зі звичайною твариною?

– Іди сюди.

Я  надягнув на неї  нашийник і повів у загороду.  З нашийником вона вже  поводилася більш  звично – так, як  поводяться всі стори: боячись мене та підкоряючись мені”.

Читайте також: Ярослав Мельник: «Я не винен, що правда шокує»

7 thoughts on “«Маша, або Постфашизм». Уривок з українського роману-антиутопії

  1. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a video game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these second life authors and blogs

  2. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a game where you can do anything you want. SL is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these sl websites and blogs

  3. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a online game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these second life articles and blogs

  4. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a game where you can do anything you want. SL is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these Second Life websites and blogs

Залишити відповідь